Шість років тому у Києві перемогла Революція Гідності. Але перемога дісталася дуже дорого і прийшла тільки після великої крові. Як воно було, нагадують очевидці.
18 лютого 2014 року зранку близько шести тисяч майданівців «Мирним наступом» рушили до Верховної Ради. Там мала відбутися чергова сесія, на якій планували розглянути зміни до Конституції, які б обмежили повноваження президента. Але мітингарів вже чекали беркутівці. Почались сутички. «Беркут» застосував зброю, пролунали перші постріли, пише Репортер.
Чи колись таке відчую
33-річний калушанин Іван Качмар згадує, що все почалося з Маріїнського парку. Там були побиття, смерть і там було видно, як поводять себе міліція та тітушки. Каже, бачили, як тітушки заходять у намети і виходять звідти вже у міліцейській формі.
Качмар на Майдані безвиїзно жив з 1 грудня до 28 лютого. Калушани мали два свої намети, входили у третю сотню, у парку калуських було із сотні 38 людей.
Іван пригадує, що після серйозного бою на півтори години оголосили перемир’я. Вони з товаришем підійшли до схилу Дніпра, побачили багато беркутівців, що піднімалися схилом. Телефонували своїм на Майдан. У відповідь почули, що люди у парку повністю заблоковані і зараз буде щось серйозне, бо їх взяли у кільце.
Іванові дивом вдалося вибратися й дістатися на Майдан. З ним був тоді Станіслав Стовбан.
«Вже на Майдані почав розуміти, що сталося, – каже Качмар. – Почали рахувати наших. Нема сім людей. Наприклад, Гриць Кондратенко у Печерський райвідділ потрапив. Там йому добре дісталося. Олега Ріжка з черепно-мозковою травмою з іншими мітингувальниками силовики запакували до автозаку, але люди їх визволили. Олег уже небіжчик. Пройшов АТО. Влітку минулого року його поховали. Мав пухлину».
У другій половині дня «Беркут» відтіснив активістів до Майдану. Близько 20:00 у гучномовець оголосили про початок «антитерористичної операції» – почався штурм. Міліція рушила на мітингувальників з водометами. Опівночі загорівся Будинок профспілок.
…
Качмар пригадує, що багато людей лишали Майдан – з відчаю та безпорадності.
«Для нас, калушан, період неповороття стався ще 22 січня, коли загинув Сергій Нігоян, – говорить Іван. – Ми місяць жили в одному наметі. Всі дуже потоваришували. Після його смерті ми не могли просто так поїхати звідти чи відступити».
Пригадує, як проходив повз Віталій Кличко і Олег Івахнюк підбіг до нього, запитав, що робити, а той відповів: «Головне – протримайтеся до ранку».
«Дуже запам’ятали ці слова, – каже Іван Качмар. – А ще коли все горіло, коли всі співали гімн… Втрата, відчай, коли ти готовий до найгіршого, а тут усі співають… Воно якось окрилювало, гори можна звертати. Моментально йшлося робити коктейлі, утримувати барикади. Не знаю, чи колись такі відчуття ще будуть».
Полк на допомогу
52-річний Петро Зіняк із села Міжгір’я Богородчанського району разом з синами був на Майдані вже 2 грудня. Був заступником сотника Сергія Дідича – Перша сотня Івано-Франківська.
Пригадує, що його відправили додому з сильним бронхітом, але в неділю 16 лютого зателефонував Дідич і сказав: «Приїжджай, бо запланований якийсь заміс». І в понеділок 17-го пан Петро виїхав знов на Майдан.
Пригадує, що їхня сотня стояла на Грушевського, біля Будинку офіцерів. На перехресті Інститутської і Грушевського почалися бої. Сотня рушила туди.
«Сергій каже, бери правий фланг, а я лівий, – говорить Зіняк. – У нас хлопці були треновані, бо довго готувалися. Стали навпроти «беркутів», але не врахували, що люди, які тікали від них, розбили наш стрій. І там почався конкретний заміс. Почали бруківку кидати, палицями бити».
Пригадує, як з кумом Ярославом гасили львівського байкера на псевдо «Журавель», бо його підпалили. Просто лягли на нього. Коли Зіняк піднімався, йому в лице прилетіла бруківка.
«Біжу, дивлюся жіночка лежить з розбитою головою, – розповідає пан Петро. – А ми їхали разом в автобусі з Богородчан. Їх троє їхало, цілу ніч молилися. Я цю Марію запам’ятав, бо в неї була така яскрава шуба. А зверху тітушки кидають черепицю. Я її відтягував і вона прийшла до тями. Відійшли».
На Майдан їх з півсотні пробралося через Кловський узвіз. Там Зіняк зустрів Галину – дружину Сергія Дідича. Каже, була десь третя година.
«Побачила мене в крові й питає за Сергія, – пригадує пан Петро. – Я розказав, що було, що його не бачив. Потім городенківські подзвонили, що у Будинку офіцерів лежать наші вбиті майданівці і, здається, серед них Сергій».
Всю ніч на 19 лютого тривало протистояння на Майдані. Зранку до протестувальників прибуло підкріплення з регіонів і їм вдалося повернути позиції по периметру Майдану.
«Зранку пам’ятаю, як оголошують: «Зі Львова на допомогу прибуває львівський полк», – пригадує пан Петро. – А то приїхали наші два богородчанські буси, бо дзвонив їм, що вони на під’їзді. Але сказали так, аби тримати той дух. А хлопці йдуть такі вже бойові, полк, то полк».
Ввечері вісьмох поранених богородчанців разом з Зіняком відправили додому. «Було так тяжко, ніби тікаєш з бою, – говорить він нині. – А ще важче було, коли ти не можеш на повну силу викластися».
20 лютого, близько дев’ятої ранку Майдан перейшов у наступ. Тоді на Інститутській снайпери розстріляли десятки людей. Цього дня МВС вперше визнало, що застосовувалась вогнепальна зброя.
«Штурм 20 лютого ми трохи проспали, якщо чесно, бо не спали від 18 лютого, – зізнається Іван Качмар. – Нас будили близько 11.00 зі словами: «Штурм, наших вбивають». Тоді несли вже багато тіл. Ми побігли в бік Грушевського, до Жовтневого, але ту позицію зайняли, і хлопці бігли в бік Інститутської».
Вадим Вінницький, Михайло Бапчій, Петро Урсулович, Володимир Безрукий, Сергій Родякін, Іван Качмар, Володимир Микитей, Роман Волосянко, Сергій Гнатів біля Українського дому. 20 лютого 2014 рік.
Того дня поранили Івана Філіповича із села Верхня Калуського району. «Думали, що мене, то нас обох вже й поховали, – говорить Качмар. – А він вижив. Здоровий, у футбол грає, женився».
А от Ігор Дмитрів, на жаль, загинув. За словами Качмара, Ігор приїхав зранку 20 лютого і пробув на Майдані, може, три години.
«За 18-19 лютого ми мали той час, аби надивитися і зрозуміти, що то вже не бавлянка, – говорить Іван. – Коли 18 ми з Олегом Івахнюком робили коктейлі перед входом у метро, то один хлопчина ніс нам пляшки. І в нього влучила куля. Коли побачили, як пульсує кров, то просто завмерли. Ніколи з таким не стикалися, не знали, що робити. Там дядьки-афганці крикнули на нас, мовляв, геть звідси. Вони його перев’язали. Але тоді ти вже бачив, що творилося і що реально починалося».
Крапля в океані
Потяг, у якому до столиці верталась тоді 18-річна студентка медичного коледжу Оксана Пронюк із села Клубівці, затримався. Але приїхала, вхопила медичну сумку, побігла наперед.
«І тут один хлопчина мене отак бере за шию, відвертає і я бачу, як попри мене пролітає граната», – згадує Оксана.
Додому вона їздила здавати кров для хворої бабусі, лише на кілька днів. А так на Майдані була з початку грудня і до кінця. Розказує про три медичні точки – у Жовтневому, Профспілках і КМДА. Останню називає рідною, бо саме тут і працювала. Переважно вночі. Дякує викладачам з коледжу за знання, бо були люди з переломами, кровотечами, черепно-мозковими травмами – допомагала без хвилювання й тремтіння рук.
Оксана завжди мріяла бути хірургом. Каже, на Майдані її мрія стала впевненішою. Дівчину нагородили на II Конгресі медиків Майдану відзнакою «За мужність, патріотизм, громадську активність та самовіддане милосердя, проявлені під час Революції Гідності».
Після Революції Оксана влаштувалася медсестрою у франківську поліклініку № 3, де пропрацювала чотири роки. До медуніверситету поступила лише минулого року.
«Якщо починати з себе – можна багато змінити. Пам’ятаєте, який головний девіз був тоді на Майдані? – каже дівчина. – «Я – крапля в океані». Але коли нас таких багато?».
Маємо пам’ятати
Роман Гурик. 19-річний студент з Івано-Франківська, від початку був на столичних барикадах. Загинув 20 лютого на вулиці Інститутській від кулі снайпера.
Богдан Калиняк. 52 роки, приватний підприємець, Коломия. Залишався в строю і після важкої простуди від крижаних струменів водомета. Помер 28 січня у лікарні від пневмонії та гострої серцевої недостатності.
Ігор Дмитрів. 30 років, село Копанки Калуського району. На Майдан їздив двічі. Загинув на Інститутській від кулі снайпера.
Василь Шеремет. 64 роки, з селища Ланчин Надвірнянського району. Помер 7 березня в лікарні. Потрапив під крижані струмені водомета, отримав важкі травми – серце не витримало.
Ігор Ткачук. 39 років, село Велика Кам’янка Коломийського району. Загинув 20 лютого від вогнепального поранення.
Сергій Дідич. 44 роки, підприємець, село Стрільче Городенківського району. Був активним громадсько-політичним діячем, депутатом райради, очільником ВО «Свобода» на Городенківщині. Загинув 18 лютого під час сутички з «Беркутом».
Михайло Костишин. 42 роки, із села Нижній Струтин Рожнятівського району. Після тяжкого побиття 27 січня помер в ніч проти 26 лютого 2014 року.
…
За різними оцінками, з 18 по 20 лютого 2014 року на Майдані та біля нього загинуло від 78 до 83 активістів. Наймолодшому з них – Назару Войтовичу було 17, найстаршому – Івану Наконечному – 83 роки.
Після 20 лютого від поранень померли ще понад 20 майданців.
Comments are closed.