Війна, кохання, побачення і весілля. Ось так чітко, швидко та якось по-військовому склалося особисте життя двох медсестер коломийського шпиталю — Надії Янко та Мирослави Курильчук. медсестри
Він — моя стіна медсестри
Виглядає, що Надія Янко і не думає приховувати свого щастя. Жінка не те, що сяє, вона сліпить позитивом, життєрадісністю, закоханістю. На руках гарний манікюр, виблискує обручка. Нещодавно, каже, відгуляла своє справжнє весілля з «коханим пацієнтом».
Її чоловік Роман Янко — з Буковини. У 2015 році його мобілізували. Відслужив рік і три місяці у 27-й окремій артилерійській бригаді, а потім підписав контракт на три роки у 10-й окремій гірсько-штурмовій. Так і опинився в Коломиї. Потім лежав у госпіталі, бо мав проблеми з рукою. Бійця відправили на масаж до Надії.
До теми: Кохання перемагає війну. Коли атовці знайомляться в мережі, а волонтери організовують весілля
Зізнається, що одразу зачепив її той високий та гарний вояка. «А ті темні очі, а закручені вії, — відмахується та сміється жінка. — Один помах тими віями і… все».
Пригадує, розмова зав’язался одразу, а потім і дружба. Обмінялися номерами телефонів, почали спілкуватися, переписуватися, зустрічатися і дійшло до того, що Роман запропонував їй руку й серце.
«Дуже швидко, через місяць, — посміхається жінка. — Так буває. Але не думала, що зі мною. Не чекала. Я дуже довго була сама, виховувала доньок. Вони мене дуже підтримали. Сказали, що розійдуться по своїх кутах, а я ж не лишуся сама, бо ще молода».
Освідчувався Роман Надії там же, де вони познайомились. У госпіталі якраз відкривали новий масажний кабінет. Зібрався весь медперсонал.
«А тут Роман двері відкриває, з квітами, з обручкою і каже: «Шановне панство, добре, що ми всі сьогодні тут зібралися. Я хочу попросити руки вашої працівниці, — захоплено згадує Надія. — Все. Без зайвих слів. Мені й повітря забракло. Погодилась. Потім його питаю: як так наважився? А він мені: та як український козак — шаблею махнув і все. Він у мене, до речі, у фільмі знімався. Справді козака грав — у «Тарасі Бульбі».
Розписалися молодята нещодавно — 3 лютого, хоча весілля було заплановане на 20. Зіграли швидше, бо боялися, що не встигнуть — Романа будь-коли можуть відправити на фронт.
«Були найрідніші. Він у формі. Мені весь час тоді здавалося, що то не я, — описує той день Надія Янко. — Якось намагалась оглянутися, може, то хтось інший позаду стоїть? Може, для когось іншого це все? Ще рік тому, може б, думала — а навіщо? Були свої проблеми, негаразди. Але з’явився Роман і все вирішилось одразу, бо ми то все долаємо — разом! Він допомагає думати, приймати рішення».
Дзвінок мобільного — гарні звуки бандури.
«Романе, я тут за наше кохання розказую, — сміється Надія. — Добре, давай, па-па. Він коли в АТО був, я дзвонила 10-12 разів на день. Розказую, що я роблю, як я прокинулась, що готувала, які події, погода. Аби він нічого не пропустив. Це дуже важливо. Він — моя стіна. Я можу сказати з гордістю, що я вийшла заміж. Я за — мужем. У мене є плечі, у мене є тверезий розум. У мене є все — кохання. Таке велике-велике».
Надія каже, як би не було, але війна відкладається десь у голові та має там свої куточки.
«Не можна бути категоричною, — наставляє жінка. — Спершу вникаєш у його болі. Що турбує, що болить у душі, в голові, на серці. Потім він починає розпитувати мене. Як ми разом — дуже помінявся. Став лагідний, добрий, чуттєвий. Ми, жінки, хочемо любові, ласки, тепла. Вони вміють давати це. Війна розставила цінності».
А ще її Роман ніколи не повертається додому без букета квітів.
Будь моїми очима
Молодша медсестра Мирослава Курильчук саме прибігла на зміну. Поправляє біляве волосся. Невисока, легка, спортивна. Посміхається, що просто веде здоровий спосіб життя.
У госпіталі вона більше року. Без вагань перейшла з попередньої роботи — з тубдиспансеру. Жінка від початку війни волонтерить, допомагає добровольцям. Каже, з волонтерською роботою і пов’язане її знайомство з коханим Славком. Її історія теж дуже романтична, може, десь з сумом, але точно щаслива…
Коломиянин В’ячеслав Курильчук мобілізувався у 2015 році. Служив у 24-й окремій механізованій бригаді. Почалися проблеми з зором, була хвороба, потім несвоєчасне й неправильне лікування — майже рік він живе у темряві.
У травні 2017-го В’ячеслав поступив у госпіталь на лікування. Волонтерка Оксана Вандич, яку Мирослава жартома називає їхньою свахою, попросила, аби навідувалась до Славка, допомагала.
До теми: Бійці стоматологічного фронту. Чому Миколу Андрійчука з Надвірнянщини бояться найвідважніші вояки
«От, я до нього прийшла, чесно скажу, він мені спершу не сподобався, — розповідає жінка. – Характер у нього не медом помащений. Думаю: йо-йо-йой — важкий випадок. Але потім на другий, третій раз забігала, почали спілкуватися, жартувати. Він розслабився, зрозумів, що мені можна довіряти».
До Славка ніхто не навідувався, крім Мирослави. Навіть коли жінка була вихідна, він їй телефонував, мовляв, прийдеш? Приходила. Виводила його на вулицю, разом гуляли, говорили. Розказує, що тут, у госпіталі, разом вчилися їсти.
«І якось я зрозуміла, що це — моя людина, — тихо, вдумливо говорить Мирослава. — Мене мало хто розуміє. Мама досі не розуміє. Не сприйняла. Маю дві доньки — вони раді за мене. Я довгі роки жила сама, лише для них. Почалась війна — жила для тих дітей, які воюють. Мої деякі добровольці так мене й називали — мама. Я не планувала ніякого особистого життя. Всі знали. А тут таке…».
Мирослава не стримує посмішки, говорить, що вперше за довгі роки самотності, нарешті, відчула себе захищеною. «З ним весело й цікаво, — розказує медсестра. — Те, через що він перейшов, що пережив і не опустив рук, не втратив віри, оптимізму — це мене й зачепило. То треба бути дуже сильною людиною. Він таким є».
Коли у липні Славка виписували з госпіталю, обоє вирішили жити разом і подати заяву до РАЦСу. Мирослава каже, що вона «трохи таких консервативних принципів, не можна донькам поганий приклад показувати та й кохання».
«Він не бачить мене, лиш чує — отака у нас любов, — говорить жінка. — Якось сказав мені, що ми зійшлися душею. Відчули одне одного. Якась Божа іскра пробігла».
До теми Соліст із Косова. На війну Тарас Стефанів пішов услід за батьком
У листопаді минулого року вони розписалися. Були лише удвох. Потім привітати прийшли найрідніші.
«Я повністю перейшла в його площину. Ми все робимо разом, — говорить Мирослава. — Якось каже мені: «Я тебе прошу — будь моїми очима». Деколи бачу, що йому незручно від цього. Але насправді він багато допомагає мені — розрадою, порадою, моральною підтримкою, турботою. Я ніколи не акцентую на тому, що він не бачить. У бесіді, можу сказати: «А бачиш…». Спершу ображався. Пояснюю, мовляв, не сприймаю тебе як незрячого. Як кажуть, думки матеріалізуються. От, я на тому і стою».
Зараз Курильчуки готуються їхати до Одеси в інститут Філатова. Вдруге тамтешні фахівці рятуватимуть одне око В’ячеслава. Першого разу були у жовтні, мали робити кератопротезування. Є донорська рогівка, але знайшли катаракту, високий очний тиск та й відмінили операцію, бо великий ризик.
«Старенький професор, який нас веде, сказав: «Шанс невеликий, але він є, тому за нього варто боротися». Будемо боротися», — твердо вимовляє Мирослава.
P.S На лікування Курильчукам допомагають волонтери та благодійники. Також на це йдуть пенсійні кошти В’ячеслава. Усім, хто теж хоче допомогти бійцю побачити свою кохану жінку, його картка Приватбанку:
5168 7427 0938 1259, Курильчук В’ячеслав Дмитрович.
