На святковій ході на День незалежності, яка пройшла центром Івано-Франківська, серед багатолюдного натовпу виділяється жінка у військовій формі – Надія Драпогуз. Вона боєць і медик 8-го окремого гірсько-піхотного батальйону. На плечах у неї сидить дівчинка у синій спідничці та жовтій сорочці, на голові пишний вінок з синьо-жовтими стрічками. Це донечка Надії – шестирічна Єлизавета. Обидві цього дня дуже подобалися фотографам і телеоператорам…
Думки матеріалізуються
З Надією зустрічаємося наступного дня. Вони з Лізою вийшли на прогулянку. Дівчинка несе жовтий пакет з роликами. Мала – дзиґа ще та. Надія впевнено з посмішкою йде позаду. Стає поруч і дивиться, як Ліза сама перевзувається та акуратно кладе шльопанці у той же жовтий пакет.
35-річна Надія Драпогуз родом із Чернігівщини. Вона з династії медиків. Свого часу працювала у санепідемстанції в Києві, але звільнилась, бо, каже, не мовчала про хабарі. Коли донечці було два рочки, Надія сіла за кермо – займалася вантажними перевезеннями. Не було такого куточка в Україні, де б не побувала за три роки. Сміється, що все казала про мрії жити або в Чернівцях, або у Франківську. «Думки матеріалізуються, ось жила в Чернівцях два роки, а зараз – тут», – каже Надія.
Саме в Чернівцях у лютому 2016 року жінка понесла документи до військкомату. Про службу думала давно, коли ще війна почалася. А тут стала бійцем 8-го окремого гірсько-піхотного батальйону.
Вставай! Ти мужик чи баба?
Після всіх навчань по різних полігонах 25 травня їхній батальйон відправили на нульовий сектор – у Красногорівку та Мар’їнку.
«Заміняли 14-ту бригаду, – говорить Надія. – Нас одразу «гарно зустріли» – накрили мінометними обстрілами, САУшки повиходили, були перші поранені».
На передову серед трьох медиків – її та ще двох чоловіків – Надія зголосилася сама. Колеги лишилися при штабі.
Чому вибрала передок? Каже, здружилася з розвідниками та снайперами, тож вирішила піти до них, бо довіряла. Хоч пропонували йти до артилеристів, які стояли за 30 км від штабу, але там трапився неприємний інцидент. Один із бійців поцупив у неї телефон. Як виявилося потім – неодноразово крав у побратимів.
Надія нахиляється, аби защепити ролики Лізі. На лівій руці видно велике татуювання і напис – shark, з англійської – акула. Так Надію прозвали побратими після того, як покарала крадія.Б
З собою з передової Надя привезла бойову кицю Мишу. зараз вона живе у батьків. Також довго звикала до тихого й мирного життя.
«Пальця собі вибила – місяць болів, – сміється вона. – Той хлопець – двометровий, здоровенний… Начальник штабу розказував, аж за живіт брався. Каже, той упав, лежить, а я, мовляв, кричу: «Вставай! Ти мужик чи баба?».
Ногами вперед!
На передовій облаштувались у закинутому дачному поселенні. Знайшли двоповерхову хату. Таку вже биту-перебиту. Кожен раз її латали, бо щоночі прилітало. Бувало, сепари за 30 метрів підбиралися.
«Пам’ятаю, перший мій поранений був якраз на день народження – 9 червня, – згадує Надія. – Ще, думаю, картоплі молодої начищу та й зварю з тушонкою. Пригощу хлопців. Тут дзвінок на «тапік» – такий дротовий передавач. Чую «ляпає» зі штабу, що є поранений – збирайся, бо їхні штабні медики поїхали до госпіталю. А треба було їхати на другу роту».
Надія взяла бронежилет, каску, сумку з медикаментами і в «таблетку» (старий УАЗик). Доїхали до місця, а там ще мінометний обстріл. Утрьох з побратимами якось дісталися до пораненого.
«Виносимо, а я кричу: «Ногами вперед», – пригадує Надія. – А вони, мовляв, не можна, бо так лише мертвих… Біжимо. Ба-бах… Перший, що несе пораненого на ношах, падає і поранений – головою до землі. Кричу, бачите, чому ногами вперед? Потім слухались».
Розповідає, що той, перший, хлопчина був з Буковини, Валерій. «Довезли. Живий, – каже з посмішкою – Я всіх пам’ятаю поіменно, в кого яке поранення. Вони мені й досі сняться. Телефонують, як віддячити. Мені найбільша нагорода, що живі. Був один 200-й, але не бойовий – серце не витримало».
Такий врожай біля хати збирали щоночі. Осколки з 152 калібру
«Раз прибігає один молоденький солдат, слова сказати не може, – продовжує Надія. – Я за сумку й побігла. Приїхали на місце, а там картина ще та… Коля, снайпер, підірвався на гранаті, півлиця нема. Вчасно врятували. Зараз йому зробили кілька операцій, пластику. Він дуже гарно малює. Намалював мені на прапорі козака, хлопці попідписувалися. Той прапор – дуже дорогий мені».
На передовій, сміється Надія, без освіти психолога дуже добре справлялася. До речі, зараз вона вступила на магістратуру, на психологію, в Прикарпатський.
«Хлопці мене мамкою називали, – сміється. – Не сестрою, а мамкою. Завжди приходили виговоритися, пораду отримати».
15 листопада 2016 року їх вивели з Красногорівки до Франківська. «Не хотілося звідти їхати, – розповідає Надія. – Планували там добути до березня. Вже й до зими підготувалися – дрова, хату утеплили. Не хотіли знову по полігонах жити».
Зараз «вісімка» знову на Донбасі. Надія відпросилася, аби зараз не їхати, бо Ліза йде в перший клас. Їхньому батальйону, нарешті, виділили постійне місце дислокації – у зруйнованій військовій частині в Ценжеві.
Дідусь включив страшне кіно
Що найтяжче для жінки на війні? Каже, навіть не обстріли, а я розлука з дитиною, а ще – ховати своїх.
«А так до всього звикаєш, – говорить Надія Драпогуз. – Мені головне було по телефону почути її голос. Зв’язок був не завжди – часто глушили. Я щоранку намагалась додзвонитись до мами з донькою і до бабусі».
Мала Ліза всім у садочку розповідала, що її мама на війні. «Якось мені розказує: «Мамо, мені такий сон приснився, що ти була на війні і тебе убили, – з посмішкою говорить Надія. – Кажу: «Я більше не поїду». А вона: «Що, правда?».
«То дідусь просто таке кіно включив… страшне», – Ліза їде на роликах і кричить здаля.
За півроку, що вона була на передовій, Надію одного разу пустили додому на кілька днів, аби здала сесію. Тоді ще доучувалась у Ніжинському педуніверситеті.
«Першу ніч спала з малою, – пригадує жінка. – Сниться, що йде розвідгрупа, ще собака в селі загавкав, я зриваюсь, хапаю автомат, а то я малу схопила… Тиждень боялась після того з нею спати. Її покладу, а сама вночі то чай заварю, по саду походжу, по вулиці. Батько вийде з хати: «Сидиш?» Сиджу. Взагалі не хотілося людей бачити».
«А-а-ай», – голосно викрикує Ліза вже з розбитим коліном. Бере вологі серветки, сама витирає грязюку, зупиняє кров.
«Не тисни сильно», – спокійно говорить Надія.
«Пече, мам», – каже дівчинка.
«Ну, потерпи. Ти що в мене – не боєць?» – ніжно каже Надія Лізі, а та киває і… сміється.
Comments are closed.