Цих вихідних, 18-19 травня, на сцені франківського драмтеатру буде прем’єра французького режисера Жуля Одрі – трагіфарс «Калігула» за Альбером Камю.
«Репортер» зустрівся з Одрі, аби розпитати про саму постановку та особливості роботи в українському театрі.
Жуль в побуті намагається переходити на українську, але розмовляємо англійською, аби простіше і швидше. Говоримо в залі малої сцени, де в нього якраз закінчилася репетиція. А за півгодини буде ще одна.
– Жуле, «Калігулу» ставитимете тут, на малій сцені?
– Ні. На великій.
– Які відчуття перед прем’єрою?
– Почуваюся щасливим через таку колаборацію і через те, що можу бути тут, бути частиною франківського театру. Я відчуваю благословення, бо знайшов новий театральний дім і сім’ю. Я давно чекав на пропозицію, щоб працювати з трупою – у нас такої можливості немає.
Француз Жуль Одрі став у Франківську людиною тижня за версією “Репортера”
– А як це все працює у Європі?
– У Німеччині, Польщі, Австрії, Англії є театральні трупи. В Англії, наприклад, актори працюють на один театр, є традиція роботи в трупах – вони є частиною команди, у них є постійні репетиції, репертуар. У Франції таким чином працює лише театр «Комеді франсез». А в решти інші правила: театри запрошують режисерів, акторів і ті працюють в одному театрі лише два місяці. Потім переходять в інший. Відтак артист не має дому. А тут артисти його мають.
– До запрошення у франківський драмтеатр ви працювали зі столичним – «Золоті Ворота». Там не було цього відчуття дому?
– Керівник театру Стас Жирков запросив мене продовжити роботу з його акторами після п’ятиденної театральної лабораторії. А Ростислав Держипільський давно запрошував мене поставити виставу у Франківську. Він запропонував «Калігулу» з його чудовими акторами, які мене сильно надихають. І вже під час репетицій сказав, що в нього є ідея довшої співпраці. Я з радістю погодився. До того ж, драмтеатр здобув статус національного і вийшов на новий рівень. Так виникла ідея зробити мене головним режисером.
– Ідею трагіфарсу «Калігула» ви виношували довго чи вирішили якось одразу?
– Альбер Камю – мій улюблений автор. Спершу я читав його книги, тепер читаю його щоденники і п’єси. Я давно хотів поставити «Калігулу», але боявся цієї вистави та її героя. Та коли у вересні познайомився з франківськими акторами, то весь страх відійшов. І ця постановка відбудеться завдяки акторам. Вони вселяють впевненість.
– Які емоції хочете викликати постановкою? Як будете показувати жорстокість чи секс?
– Мене не цікавить реальність. У цій виставі глядач не побачить справжньої крові, сексу чи жорстокості. Мене більше цікавить поезія, метафора. Я творю виставу на ідеях та концепціях, а не на жорстокості героя. У моїй виставі Калігула – це дитина. Він молодий. Це історія дитини, яка хоче завести дитину. Але він чоловік і це неможливо. Тому він робить усе, щоб отримати дитину, яку він називає «Місяць».
Хрюкання, квакання, гротеск – Івано-Франківськ чекає “Калігулу”
Людям слід готуватися до трагіфарсу. Коли мене запитують, чи вистава буде комедією чи трагедією, я відповідаю, що вона – як життя, яке може бути жорстоким, а може бути й комічним. Патриціїв я перетворив на депутатів. Вони будуть нести гротеск і фарс з естетикою Тіма Бартона, яскравим макіяжем і панковою манерою. Мій друг, французький композитор Франсуа Дюге написав музику для цієї вистави.
– Потрібно знати твір? Глядач здогадається про що йдеться?
– Їм доведеться трактувати побачене. Глядачеві не вдасться розслабитися і просто споживати історію. У виставі можна побачити різну інтерпретацію цієї історії. Сцена буде – як малий Колізей, і в глядачів буде різне сприйняття – залежно від того, де вони сидять.
Головна частина історії про те, що молодий хлопець отримує владу, але не знає, як її контролювати. Усі хочуть, щоб він був імператором, а він цього не хоче. Тому він стає жорстоким. І не розуміє, яку силу влади отримує.
– У чому відмінність роботи з французькими та українськими акторами, зокрема франківськими?
– Тут актори більш фізичні, у Франції – більш психологічні. Французи починають працювати над виставою за столом – вони кілька тижнів можуть читати текст, тут за цей час актори зійшли б з розуму – вони хочуть одразу виходити на сцену. Головна відмінність у тому, що якимось чином Станіславський більше вплинув на Францію, ніж на Україну.
– Коли ви стали головним режисером, дехто обурився, мовляв, невже не було когось свого, що треба було аж запросити режисера з-за кордону?
– Сподіваюся, що я не зайняв чийогось місця. Мені особисто не казали, що я відібрав у когось роботу в Україні. Я досить давно знаю Ростислава Держипільського, він багато разів приїжджав до Франції, а я сюди. Він бачив мої постановки, і мені була дуже цікава ця трупа і цей театр. Я не знаю, що відповісти таким невдоволеним людям – нехай приходять і говорять зі мною.
– Хвилюєтесь перед прем’єрою?
– Я завжди хвилююся, перед кожною виставою. Я вперше презентуватиму свою роботу у Франківську і залишаюся тут працювати. Тому хочу показати добрий витвір мистецтва, щоб люди зрозуміли, чому мене обрали головним режисером. Ця вистава може стати відповіддю для тих, хто питає, чому саме я.
Думаю, це хороший шанс для України і франківського театру відкритися Європі у мистецькій і політичній сферах, аби люди приїжджали сюди, а потім розповідали про Україну у Франції. Насправді, не так багато французів хоче тут працювати. Коли я сказав, що їду до України, мене питали, що ти там робитимеш? Так само і українці не знають справжньої Франції. Незалежно від країни ми маємо власні уявлення та упередження. І я радий бути тут і руйнувати якісь стереотипи.
– Як будете налагоджувати співпрацю з Францією?
– Хочу привезти до Франції, наприклад, «Солодку Дарусю» Марії Матіос. Це дуже красивий традиційний текст. Сучасний, з сильною візуальною історією. Я зрозумів виставу без слів. Хотів би, щоб у Франції дізналися про неї. Це може бути непросто, але, сподіваюся, мені вдасться.
– Якою мовою працюєте з акторами?
– Я говорю англійською. У мене є перекладачки. Але я багато показую акторам, граю з ними. Я режисер, який не лише керує, а й співпрацює з акторами. Я привіз Камю, а актори додають щось своє – пишуть пісні чи окремі частини. Таким чином ми схрещуємо дві культури. Я вірю, що культура – найкращий спосіб зводити мости. А слова та історії є сильним засобом для порозуміння. Думаю, наші країни мають багато спільного. І одна з головних рис – це прагнення демократії. Ми маємо різні проблеми, але ми готові до чогось нового.
До теми: Франківський драмтеатр анонсує репертуар на травень. Афіша
– Як довго плануєте працювати у Франківську?
– Ми не маємо конкретних планів наразі. Є ще справи, які маю завершити у Франції, думаю, ми вирішимо це наступного місяця. Поки я не знаю, як довго залишуся, але точно матиму дві вистави наступного театрального сезону.
– Вже знаєте, що це буде?
– Хочу поставити комедію, водевіль. Це має бути щось середнє між французьким водевілем і українською комедією. Ще думаю над цим. Ще один задум – адаптувати кіносценарій, але поки я не вирішив, який саме.
– Що в роботі в українському театрі найцікавіше і найскладніше?
– Тут я відчуваю, що актори – мрійники, вони дуже прагнуть працювати і цим вони мене надихають. І відчуваю, що їх теж надихає те, що я їм пропоную. Такий обмін натхненнями дуже радісний. Репетиції завжди стають миттєвостями чудової роботи. Це не про розваги, а про роботу із задоволенням.
Поганого чи складного немає нічого. Я стараюся бути терплячим, особливо тут, тому що організація роботи тут хаотична. Але це чудово, бо з хаосу завжди виходить щось сильне. У Франції і робота, і репетиції розплановані наперед. А тут вся суть в тому, що нічого не заплановано і «ми побачимо». У театрі постійно кажуть: «Все буде добре». І мені цього не вистачало.
Я постійно думаю, що робитиму через годину, тиждень чи місяць – мені потрібен цей план. А тут люди живуть моментом. Мені важливо навчитися цього carpe diem (ловити момент). І Франківський театр справді ловить момент – він сучасний, модерний. Але разом з тим ми говоримо із Ростиславом про майбутнє театру, бо кожен театр може бути кращим.
Comments are closed.