Минулого року на одній із зустрічей із читачами дискутували з мудрим і досвідченим Ігорем Померанцевим про мову в часи війни. Ігор стверджував, що мова з війною змінюється, стає інакшою, не може не реагувати на зовнішні подразники. Я, оскільки годилося дискутувати, заперечував – говорив, що не надто вона й змінюється, що про війну в більшості випадків пишуть словами з книг, написаних про попередні війни, пишуть словами, взятими з кіно та художньої літератури. Тоді як сама війна на кіно зовсім не схожа…
Фото: zbruc.eu
А ось нині думаю – ну зрозуміло, що Ігор по-своєму мав рацію. Зрозуміло ж, що, пишучи про війну, ти так чи інакше стикаєшся з тим, чого раніше в твоєму житті просто не було. Відповідно, намагаєшся знайти для цього всього необхідні й доцільні слова, намагаєшся розібратися з власним словниковим запасом. Проте мені в тій дискусії йшлося про дещо інше – ми, ті, хто сидить в тилових містах, хто не має з війною безпосереднього, фізичного контакту, просто використовуємо лексику, що нав’язується нам зовні, приймаючи її як даність. Що насправді змінилось у мовленні письменника-громадянина, який замість слова «останній» почав щедро використовувати слово «крайній»? Просто кілька нових слів, актуальних у соцмережах. Який соцмережі загалом мають стосунок до війни?
До теми: Володимир Єшкілєв про країну Невловимого Джо
Але добре – ми говорили про письменників. Письменники в більшості випадків знаходяться на більшій дистанції від життя, аніж їхні читачі. А ось що з читачами? Чи змінилася їхня мова? Як вона взагалі може змінюватись? Які в неї можливості? Мені особисто здається, що доволі обмежені. Якраз уся ця історія з нашою країною – країною, що гарячково намагається себе знайти, що третій рік намагається пояснити себе самій собі й усьому світу, саме ця історія й демонструє всю фатальну безпорадність мови, яка стикається з жорстким небажанням слухати.
Кого можна переконати за допомогою аргументів та логіки? Аргументи є переконливими виключно для тих, хто з тобою згоден. Логіка річ узагалі індивідуальна, як почерк: іноді крім тебе, його ніхто не може відчитати. Дискусії – видовище печальне й безнадійне: кожен, хто з них виходить, вважає себе переможцем передусім тому, що не відступив ні на крок зі своєї позиції.
В ситуації війни мова справді часто стає безсилою. Особливо там, де стикається з пропагандою. Важко переконати в чомусь людину, яка керується чужими словами, прикривається ними, захищається. Загалом, важко говорити з людиною, яка захищається, боїться, не довіряє. За ці два роки, здається, багато хто відмовився від ідеї говорити не лише з уявним ворогом, але і з цілком реальними однодумцями, з якими й говориш нібито однією й тією мовою. Виявляється й цього не достатньо. Виявляється є ще щось, що не дає порозумітись. Можливо, інтонація.
Оскільки інтонація справді змінилась. Вона стала більш різкою, куди категоричнішою. Вона розрахована на монолог. Ніхто нікого не хоче слухати. Кожен хоче бути почутим. Кожен боїться не виговоритись. Боїться бути незрозумілим. Чи – невірно зрозумілим. У будь якому разі – боїться. Страх ламає мову, спрощує її, обмежує і її саму, і її можливості. Ну, війна, зрештою, для цього й ведеться – щоби обмежувати, ламати, лишати по собі страх.
Чи варто в такому випадку загалом витрачати зусилля на пошук необхідних слів? Поза всяким сумнівом. Хоча би для того, аби пояснювати якісь речі самому собі. Іноді переконати самого себе не менш важливо, аніж переконати опонента. Тому так чи інакше маєш давати собі раду зі своєю мовою, з усіма її можливостями, з усією тією свободою, яку вона дає, щойно ти відмовляєшся від нав’язаних тобі термінів і понять, і намагаєшся сам відповідати за власні слова, за все, тобою промовлене. Адже мова – це ще й велика відповідальність. Страх відповідальності, за великим рахунком, безпосередньо пов’язаний зі страхом говорити, називати речі своїми іменами.
Мова слабка й недієва тією мірою, якою слабким і недієвим є ти сам. Або наскільки слабким є твоє бажання бути дієвим. Сьогодні особливо важко говорити. І особливо важливо говорити. Передусім – говорити поміж собою, намагаючись не зриватися на крик. Оскільки в криках останнього часу надто багато відчаю та невпевненості. Але останніх часів не буває, і цей час, наш час, час, коли все це діється, теж навряд чи буде останнім. Ось у цьому можна бути впевненим. І про це слід, безперечно, говорити.
