Другою книжкою, яку видавницво «П’яний корабель» готує до друку, буде збірка вибраних віршів культового польського поета Рафала Воячека «Незакінчений хрестовий похід» у перекладі Мірека Боднара з ілюстраціями Олега Перковського.
До теми: Франківське видавництво «П’яний корабель» готує до друку увесь доробок Джима Моррісона. Інтерв’ю
«П’яний корабель» – так називається нове видавництво, засноване у Франківську поетом і перекладачем Міреком Боднаром і перекладачкою Христиною Михайлюк. В їх планах видавати декадентську поезію та загалом марґінальну літературу. «П’яний корабель» видасть увесь доробок лідера гурту The Doors Джима Моррісона, а також польського поета Рафала Воячека.
«П’яний корабель» пропонує розпочати знайомство з Рафалом Воячеком з есе Остапа Сливинського про життя і творчіть поета.
R. W.
Вітринна шиба розбивається, і в наступний момент людське тіло разом з уламками скла випадає з освітленого інтер’єру на асфальт. Всередині метушня, хтось, різко відчинивши двері, вибігає надвір. Миттю розстроюється і глухне музика, тільки труба і перкусія несолідарно звучать ще кілька секунд. Ось один епізод з життя Рафала Воячека, польського поета. Свідчення очевидців у найсуттєвішому збігаються: в розпал вечірки після свого творчого вечора Рафал Воячек (R. W.), перескочивши невисоке підвіконня, розбив своїм тілом вітринне скло, причина такого вчинку до кінця не з’ясована. Невдовзі, восени 1967 року, Воячек відсидів свій перший у житті двомісячний термін «за злісне хуліганство». А вже кількома роками пізніше, після його самогубства, Боґуслав Кєрц дещо патетично — на хвилі ейфорії, смутку, обожнення? — прирівняв його до Христа. «Я — Христос? Звичайно, я ж вийшов крізь скло у Клубі Журналістів!»
Екстатична, пульсуюча легенда «R. W.» вперше проявилася мені у формі дещо парадоксальної емблеми: переглядаючи у книгарні видання з помпезної «Золотої колекції польської поезії», я натрапив на одну книжку, до якої була додана чорно-біла листівка. Під обкладинкою темніло репродуковане фото, якого я ніколи не бачив ані до того, ані опісля: на тлі потрісканої стіни, засунувши руки глибоко в кишені, стояв вбраний у чорне пальто молодий чоловік. Можливо, фото робилося в холод, бо постать виглядала зіщуленою, а може, то була сутулість, звичайно властива людям високого зросту. На самій листівці не було підпису. Тоді мені атмосфера того фото видалася трохи інсценізованою, а в поєднанні з лавровим вінком, витисненим на обкладинці книжки, залишала змішані відчуття. Непевність, яка час від часу спливала пізніше, коли я уважно читав Воячека, — непевність звичайна, так ніби опиняєшся у двозначній ситуації, спровокованій кимось, хто з-за декорацій спостерігає за твоєю реакцією, — як правило, витягувала на поверхню ту чорно-білу листівку gratis з сутулою постаттю, з бутафорією цегляного муру, піднятого коміра і темних окулярів.
Несмачно починати біографію Воячека з кінця, хоч довгий час робилося саме так. Кількість самогубців на одиницю маси тої чи іншої національної літератури (або, наприклад, літературної епохи) — то тема окремої, можливо, навіть досить цікавої розмови. Історії польської літератури ХХ століття не потрібно містифікувати своїх самогубців. Віткевич, Боровський, Стахура, Воячек — вже цього могло б бути цілком достатньо, але є ще Гласко, обставини смерті якого дотепер не до кінця з’ясовані. Спалахи специфічної некрофілії, які час від часу спостерігаються в літературознавстві (приміром, нещодавно я бачив поважну монографію, цілком присвячену пригодам Міцкевичевого трупа) видаються мені якимось дивним чином пов’язаними з впертою потребою у самознищенні, яку періодично диктує письменникам час і місце. Конкретний час і конкретне місце.
Цілком природно, що легенда «R. W.» запрацювала на найвищих обертах в 1971 році, відразу ж після смерті Воячека. Паломництво непричесаного польського студентства з-під знаку «1968» на цвинтар св. Вавжинця у Вроцлаві, де він був похований, нав’язливо нагадує морісонівські справи, а Мацєй Щавінський, біограф Воячека, вже за кілька років всерйоз занепокоївся, що в результаті «тривіалізації поп-культурою» міт Воячека почав поволі підпливати до місця з написом «Джеймс Дін сучасної польської поезії». Як і раніше, у випадку з Гласком та Бурсою, відбулося щось на зразок прихильної змови, от тільки що її об’єкт, як правило, сам є серед змовників; гра відбувається лише наполовину. Я завжди уявляю собі це як певну мізансцену: ось Воячек стоїть у колі однолітків, і в якийсь момент відвертається, повертає саму лише голову, вчувши щось інше; розмова точиться далі, але щораз млявіше, бо він, Воячек, відсутній, точніше, з цієї миті — напівприсутній. Як напівприсутній, він не дозволяє продовжити розмову, він тривожить. Він слухає. Пустка починає набувати звучання, але вона звертається лише особисто, і сама вільна обирати.
Високий коротко підстрижений підліток в окулярах у чорній оправі: сам; з приятелем, обоє в моряцьких одностроях, з речовими мішками; з дівчиною — єдине фото, де він посміхається; з цигаркою (певно, одною з перших, викурених в житті) — задивлений кудись поза кадр. Всі фото датовані 1959–1963 рр. Ще вдома, у Міколові, Воячек починає непокоїти, «щось росте у ньому, якийсь дух, він росте, як пухлина». Вундеркінд, наділений феноменальною пам’яттю, «флеґматичною впевненістю у собі» і якимось незрозумілим демонізмом — скільки в цьому міту? Відомо, що вже в 10 класі гімназії Воячек здійснив першу спробу самогубства. Ось слова Павела Тарґєля, Воячекового шкільного приятеля: «У такому віці потрібним є певний досвід власної тілесності (…) В нашому випадку шукання тіла полягало в припалюванні руки цигаркою, хто довше витримає біль. Або в надрізанні зап’ясть, хто глибше». Можливо, для Воячека це було чимось більшим, ніж експериментування над ще (і завжди) недостатньо обжитим світом. А може, якраз навпаки — йому весь час йшлося саме про повноту, чистоту експерименту? Я досі не можу однозначно відповісти собі на це запитання, хоч яким важливим воно є для розуміння Воячека.
«Визначення собі ролі піддослідного кролика для власних ідей може бути блазнюванням, але може також означати героїзм і трагедію», — написав у вступі до першого видання зібраних творів Воячека Тимотеуш Карпович, ставлячи, по суті, те саме запитання. Тоді, в 1976 році, вже можна було говорити, вживаючи доконаний вид — це формально дозволяла граматика часу. Можна було, наприклад, докоряти Воячекові у виконанні завченої ролі в театрі однієї особи, ним самим відрежисованому; в адаптації під себе постави «poète maudit». Рембоїдальний, нарцисичний тип. Гравець, що втратив контроль над грою, ним же розпочатою. Або навпаки, в інтонаціях виправдання: не було ніякого попереднього «примірювання ролі», ніякої спекуляції, інша розв’язка вже заздалегідь була унеможливлена фундаментальною екзистенційною неідентичністю. Щоправда, тут не залишається місця для одного припущення: що у власній грі можна також програти. То чи можна просто довести гру до кінця, до власного екзистенційного програшу? Свідомо, у жесті відчуження, крайнього бунту, остаточного примирення дозволити світові себе обіграти? І яке слово в такому разі варто взяти тут у лапки?
Воячек грав, безумовно. Станіслав Хацінський, один з найближчих його друзів уже вроцлавського періоду, згадує, як у перший же день їхнього знайомства Воячек вбіг до його помешкання з пляшкою коньяку і банкою какао, задихано розповідаючи, як він щойно вламався до продуктової крамниці і тікав через півкварталу, а позатикані за пояс пляшки по дорозі випадали й розбивалися, чітко позначаючи шлях втечі. Всю решту дня обидва час від часу обережно підходили до вікна, щоб перевірити, чи не з’явилася десь на горизонті міліція. Згодом один зі спільних знайомих розповів Хацінському, як нещодавно зустрів у крамниці Воячека й позичив йому трохи грошей, щиро подивувавшись, навіщо тому какао. Деякі з Воячекових містифікацій, проте, вже навряд чи дозволять поставитися до них легковажно: в травні 1966 р. він, наприклад, оголосив усім про самогубство своєї дружини, з якою вони тоді жили окремо. Правда випливла значно пізніше: саме тоді, навесні 1966 р. Воячек врятував дружину від самогубства, в останній момент вирвавши їй з рук ампулу з люміналом.
«Рафал вперто вивчав витривалість і межі екзистенційного і біологічного існування» — писав Януш Стичень. Постійне перебування на межах породжує стан, наближений до грецького «enthusiasmos», що навіюється звуками підземної флейти. Танцівник, який дозволяє цим звукам заволодіти його слухом і тілом, ризикує, ступивши необачно хоч крок у смугу тіні, впасти у не-пам’ять, не-самовитість. Ця межа тіні — узлісся — так само невидна неозброєним оком, як і точка, в якій гра набуває форм екзистенційного досліду. Жерар де Нерваль, що йде паризьким бульваром, розкидаючи одяг і вигукуючи шаманічні закляття; Ніцше, який цілує коня на міланській вулиці; Воячек, який ріже собі щоки й шию чи то бритвою, чи то уламками скла з розбитої склянки; все це фігури одного й того ж танцю, як правило, смертельного.
У 1964 році Воячека відраховують з першого курсу полоністики Яґеллонського університету через лікарський діагноз, який стверджував серйозні психічні відхилення. У медичній картці є запис: «Signa psychopatica, personalitas inadequata, observatio quad Sch». Останнє означає: спостереження на предмет шизофренії. Можливо, Воячек міг зробити щось, що дозволило б йому всупереч медичному вирокові продовжити навчання. Але не зробив. Він завжди почувався обраним, в кожному разі, «міченим», і тепер це знайшло своє медико-протокольне підтвердження. Пішовши з університету, він їде до Вроцлава, де мешкає спочатку у брата, а потім без кінця переїжджає з одного винайнятого помешкання до іншого. Поштові адреси мерехтять, як шкельця калейдоскопа; адресатів його листів небагато: батьки, брат, Стефанія Цісек, приятелька з часів юності. З останньою Воячек, здається, найщиріший. Ось згадка про чергову спробу самогубства: «Рука (ліва) забинтована, пошкоджені кровоносні судини, щось не в порядку з легенями після великої порції газу — плід одного дня, восьми годин перерви в біографії… Дійшло до того, що я боюся самого себе. Не знаю, як поведуся в певних ситуаціях» (лист від 20.09.1964 р.). І ще один лист, вже з психіатричної клініки у Вроцлаві, датований травнем 1965-го: «Це інша планета, чужа для звичайних смертних, а призначена для візіонерів та інших… Ввечері чути, як хрускотять перемелювані у великих жорнах людські кістки; падають зорі, гавкають пси».
У всьому сказаному (написаному) про Воячека часто зустрічається вислів «одержимість смертю». Це дещо пафосне і досить туманне словосполучення здається, проте, списом, сміливо запущеним у темряву. Стосунки Воячека зі смертю — це своєрідний двобій з зав’язаними очима, або ж гра у впізнавання з найвищими ставками. Найбільш ранній зі збережених Воячекових віршів (написаний на початку 1962 р.) спроможний вразити несподівано зрілим, осмисленим фаталізмом:
Мені вже винесено вирок. У птахів картотеках
порохнявий стовп повітря фіолетовою світить
жилою. Мати Пречиста, королево зі знаком
пурпуровим і виколотих очей короною,
Мати Пречиста, на троні твоєму тінь лиш сидить.
Існує свідчення матері Воячека про те, як він ще тринадцятирічним хлопцем виявляв надзвичайну цікавість до цвинтарів. Цей факт трохи заспокоює свідомість, збурену читанням його перших віршів, генеалогія образів-бо стає ніби прозорішою, але цього, звичайно, замало, щоб пояснити собі ту «passion de mort», яка майже весь час рухає машинерією його уяви. Смерть, якимось чином деметафоризована, є обертоном кожного Воячекового рядка, вона завжди присутня, принаймні як притемнене тло. Але смерть може бути правдивою, а може — яловою. Вона виважується на терезах вартостей, як на терезах ювеліра, який визначає чистоту металу. Всюди лякає «даремна смерть» — як «рефрен», безконечне повторювання однієї й тієї ж онтологічної вправи; вона стала «посполитою річчю, їстівною, як грубий легкостравний хліб»; така смерть — останній невикористаний шанс автентичності. Єдиною ж миттю, коли «правдива смерть» безумовно являється, а радше, дає про себе знати кожному, як прищеплене і відторгнуте чужорідне тіло, що розвивається у пухлину, — є любовний акт. «Буде тих, хто чинить любов, ятрити / Смерть так болісно, що — все ще не знаючи / Про умирання, / Вони блюватимуть із легень» («Дидактичне»). Деінде побажання правдивої, «доброї» смерті є кульмінацією засвідчення любові: «Моїй скорботній / я сню добру смерть» («Моїй скорботній»). Діалектика смерті болісна: вона — неминучість, але й ціль, у яку можна не влучити; вічна неоприявленість, але й іманентність, завжди присутня — у крові, лімфі, слині і спермі, у чотирьох родах голоду.
«Він [Воячек] помер, бо хотів померти. Тоді, коли він ще не писав віршів (…), смерть була до нього так само близько», — писав Мацєй Щавінський. Смерть — це передовсім кров; деметафоризована, смерть знаходить у крові свою субстанцію; як і кров, вона є константою тіла. Тадеуш П’юро зауважив, що кров є настільки часто використовуваним символом у Воячека, що вона ризикує семантично замкнутися у фетиш. Луки крові, зірка крові, у крові палає вікно, любов є розлогою кров’ю; як і смерть, кров може бути яловою, без-кровною («як лейкемія») і правдивою («Балада про правдиву кров»). Кров є одночасно есенцією тіла і його вироком. Шукання тіла — як маніфестації смертного, того, що вже від самого початку є оселеним у смерті, відбувається передовсім через кров, своєрідний інструмент трансцендування. Причому вірш у цьому сенсі є ніби лабораторним щоденником: Воячек постійно шукав цієї есенції тіла буквально, калічачи себе; Данута Кєрц згадує шрами на його плечах, спині, животі; іноді, коли Воячек прилюдно демонстрував скалічення, це набувало форми якогось мазохістичного перформенсу. Врешті-решт, кров є слідом, який залишає по собі смертне, підвладне розпадові тіло — як запис існування, письмо; драма починається тоді, коли вже неможливо встановити ідентичність тіла — позірно власного тіла, яке, проте, не залишає сліду: «Я сиджу в калюжі крові / це моя кров кажу / але я не впевнений в цьому (…) // Вмочаю палець у цю рідину / що темніє гусне / і пишу на стіні / парадокс (…) // Дивлюся довго на твір / придивляюсь до кожного слова / до кожної літери зокрема / враз помічаю / що стіна чиста / біла» («Пишу вірш»).
Тіло у Воячека іноді може створювати враження анатомічного театру. Драстична фізіологічність, особливо різка у його ранніх віршах, у збірці «Сезон», вже в момент дебютної публікації в першому числі свіжо заснованого часопису «Poezja» викликала шок. Це фізіологічність зовсім іншого ґатунку, ніж, скажімо, у де Сада: вона не укладена у витончену ритуальність, у складні культурні схеми, які виконують щодо неї функцію паранормативності; у Воячека вона є щойно прекультурною: це брутальна стратегія дитини, яка препарує і примітивно каталогізує світ. Проте це все-таки дитина-роль, дитина з виміром надсвідомості, що зводить деякі вірші до чогось на зразок психоаналітичних вправ. «Це усмішка що роздирає / просалену бліду шкіру // Це усмішка від вуха до вуха / наповнена звоями язика // Це мертвий язик» («Мертвий язик») — прості констатації, котрі, подібно як і в дещо пізнішому «Каталозі», є прийомом розчакловування мови, ламання нашарованих значень, своєрідним усталенням термінології — щойно після цього «троянда», «кров», «птах», «смерть» перетворюються на вільні іони, і можна розпочинати дослід.
Як маніфестація смертного, тіло є дивовижним чином водночас болісним і чужим. Станіслав Бараньчак помічає, що тіло у Воячека — разом з усією машинерією його фізіології — є вразливим, беззахисним, «м’яким», погляд зосереджується на нижній частині живота, пахвині – «осередку травлення і статі, а отже, життя», а водночас – «частині тіла, особливо вразливій на біль». Тіло є зболілим також тому, що відчуває невгамований голод і хіть — що для Воячека майже одне й те ж. Вражає один вірш, який має заголовок «Erotyk» (можливо, він якось пов’язаний з написаним двома роками раніше Ружевичевим «Szkicem do erotyku współczesnego»? — проте, зараз це не має значення). «Я не вмію написати вірша / Що був би таким як це тіло / тіло / Я не вмію думати // Тіло чорне / Тіло смердить». У поезії я не зустрічав радикальнішого відчуження від власного тіла. Воно, з його голодом і бридкою гідравлікою, з його хворобами, кістьми і м’якими тканинами — опиняється цілковито назовні, по той бік «я»; воно викликає непереборну відразу. Вже в цей момент стикаємося зі страхітливою драмою ідентичності — бо у Воячека навіть немає сталої площини «я», стосовно якої можна розташувати тіло; і тому воно іноді безкарно загромаджує поле зору, зловживаючи своєю незаперечною матеріальністю. Ця драма ідентичності стало присутня у Воячека — від першої збірки (яка відкривається реченням «Є поруччя / але немає сходів / є я / але мене немає») до останньої (котра називається «[Рафал Воячек] якого не було»). Маски ліричного «я» творять цікаву галерею: Кафка; принц Аквітанії, який видряпується на дерево «у найкращому вихідному вбранні»; принц Пепі; «невідома поетка»; Рафал Воячек же виходить на сцену як фікція, як костюмований персонаж: «У смертельній потребі не знаючи, до кого звернутись, / Я вигадав Воячека – це й є, власне, мій спільник» («У смертельній потребі»). «Такому собі Воячекові» адресований «Лист до невідомо кого».
Вихід (а може, радше, втеча) з цієї ситуації радикальної неідентичності можливий(а) лише через досвід трансу. Поет-ясновидець був постаттю, яка виразно непокоїла Воячека; тінь Рембо матеріалізується лише раз, та й то в тонах оніричних, але її поява промовиста: «Він сидів / у кріслі з бильцями, спиною до каміна. / Я й не знав би, що це Рембо, / але над каміном на кам’яній смужці / було вигравіювано: РЕМБО». Перші практики поетичного шаманізму — який приходить на зміну анатомічній драстичності ранніх віршів — з’являються вже у збірці «Інша історія» (1970) і досягають кульмінації у віртуозному «Незакінченому хрестовому поході» (1972). Форма, досконала і складна, наводить на думку Норвіда і Тетмаєра; мова дещо аутистичної дитини — рвані аграматизми — поступається місцем довгим і темним періодам, мові оракула, гіпнотизуючій бароковій мелізматиці. Вже в 1966 році Воячек в одному з листів писав: «Я на такій межі між ясновидінням і божевіллям… Хапаюся за кожне слово, кожен голос — тільки б був за, тільки б підтверджував мене хоч трохи». А приблизно через три роки з’явиться вірш «Блискавиця»: «(…) Я віршем росту до Тебе, летючої в небі / Вищому, ніж це пасовисько, де пасеться птах / Мого зору; куди не сягає акт / Стрілистий рукоблудства і ясновидіння (…) / Та вірш виростає наосліп все вище, міт / Осяює нескінченна блискавиця серця». Щораз довші періоди тяжкого алкогольного забуття, між якими — дні, тижні болючої гостроти свідомості, яскраво освітлені галявини, на яких танцює уява — наосліп, до смертельної втрати крові, до смерті.
З 1964 року Воячек перебивається на допомозі від батьків і принагідних творчих стипендіях, які йому надавали як непрацюючому. Реґулярно їздить до Міколова, де мати, і Кєндзєжина, де батько. Гасне, якось ніби згортається. За три дні до смерті він приїхав до матері, довго сидів за столом, мовчав. «Тоді, того дня, я усвідомлювала, що він приїхав попрощатися» — скаже багато років по тому Ельжбєта Воячек. 12 травня 1971 року Воячека знаходять мертвим у черговому винайнятому помешканні — він все ще сидів на підлозі, опершись спиною об стіну, з головою, затиснутою між колінами. Перед смертю він педантично записав на шматку сторінки з книжки — на якій, до речі, йшлося про смерть Боровського — назви всіх випитих снодійних засобів і їх кількість. Для чого? До останньої миті сумнівався у тому, що робить?
Є, без сумніву, хтось, кого я не знаю, але хто заволодів
Мною, моїм життям, смертю; цим аркушем.
Якийсь геній, виснажливий демон, «duende» — хто це міг бути? Недосяжне «я», недосяжне «ти»? Бог? Глухне машинерія, що перекидає ланцюги причин, западає тиша, вивітрюється газ. Яскраве світло, ніби в операційній, засліплює кілька перших секунд. Вірш, у якому Воячек описує своє самогубство, називається «Кінець світу». Закінчується пекло бування, падає його світ, його особистий тисячоликий суперник. «Він дуже страждав. Зовнішній світ завдавав йому майже фізичного болю». Я не знаю, де вмістити тут слово «театр». Не знаю також, де межа мужності, де вона починається, де точка падіння у слабкість. Воячек збиває мене з пантелику. Своєю «Скаргою героїв», наприклад.
І що ж — ми вільні: від поліції, навіть від збирача
пожертв на церкву; найостанніший пес воліє
копняка дістати, аніж бути нами погладженим.
Ми вільні.
Comments are closed.