Шановна редакціє «Репортера», доброго усім здоров’я й доброго дня!
Відважуюсь після тривалих роздумів написати до вас і запропонувати свої думки, які виникли після прочитання публікації «Жовква запрошує у ренесанс».
У мене немає звички критикувати чи спеціально вишукувати помилки в роботі інших. Навпаки, я з величезною повагою ставлюся до всіх тих, що щось робить корисного для суспільства.
До таких належить і ваш редакторський колектив, і, особливо, автор згаданої публікації Іван Бондарев, за роботою якого я уважно слідкую, вичитуючи газетні публікації і видані ним книги. Більше того, я не боюся зізнатись, що газета «Репортер» стала в нашому домі постійним джерелом інформації від часу своєї появи (регулярно передплачуємо це видання) саме через надзвичайно цікаві публікації Івана Бондарева.
Тому дуже прошу розцінювати мій допис не як критику, а як уточнення, бо не хочеться, аби на адресу нашого невтомного краєзнавця і дослідника історії, були спрямовані недоброзичливі випади.
Крім того, із Жовквою пов’язаний чималий відрізок мого життя — із найкращим забарвленням споминів.
Знайомство з містом для мене почалося ще восени 1983 року, коли воно носило ім’я «батька вищого пілотажу» Петра Нестерова, а я вперше їхала в гості до своєї однокурсниці по навчанню на архітектурному (згодом будівельному факультеті). Потім бувала там часто і з різних приводів.
Я застала місто, коли воно ще мало зруйновану танком Глинську або Краківську браму (обидві назви вказують напрям руху дороги від воріт), добре описану і навіть сфотографовану авторами публікації, яка на моїх же очах відбудовувалася.
Місто раніше мало в трьох інших напрямках Львівську (на Львів), Звіринецьку (вела від замку до мисливських лісових угідь) і Туринецьку або Жидівську брами. Остання вказувала напрям на село Туринку, в якому, як вважають історики, народився і сам майбутній власник міста Жовква, так і Богдан Хмельницький, про що частково згадує Іван Бондарев. А назву «Жидівська» брама отримала після того, як у 1692-1700 роках євреї, які мали одну з найбільших громад у Західній Україні, неподалік тієї брами збудували з допомогою королівського архітектора Петра Бебера синагогу в дусі ренесансу — ще один оборонний храм міста із бойовими галереями та бійницями під дахом.
Синагога у Жовкві
Синагога і в часи мого першого знайомства з містом вражала своїм жалюгідним станом, хоч в її обрисах впізнається синагога містечка Гусятин, яку місцевий рабин звів на руїнах палацу Калиновського значно пізніше, проте, яка стала відомою завдяки художнику Георгію Лукомскому, котрий, прибувши наприкінці літа 1914 року з обозами 8-ї російської армії (командарм — генерал Брусилов) в палаюче третій місяць містечко над Збручем, встиг замалювати гусятинську синагогу. Можливо, те, що споруда була увіковічнена російським істориком, мистецтвознавцем, художником, уродженцем міста Калуга Григорієм Лукомським, стало причиною того, що синагогу в Гусятині наприкінці 1970-х відреставрували й передали під історико-краєзнавчий музей (зараз, на жаль, будівля знов у аварійному стані, а музей відселено).
Святотроїцька церква
Святотроїцьку церкву — нині об’єкт списку світової спадщини ЮНЕСКО — застала музеєм, куди нас, студентів, возили показати найкращі зразки живопису та сницарства, які, завдяки старанням місцевих умільців, стали прикладом сформованої мистецької школи, тепер її називають Жовківською школою живопису та різьби по дереву 17-18 століть.
Серед найвідоміших були згаданий у газетній публікації маляр Іван Руткович, імовірно через опечатку названий Рутовським, та його земляк Ігнатій Стобенський — сніцар від Бога. Ним виготовлені оправи для ікон, мальованих Рутковичем та його учнями, й ажурне рельєфне і наскрізне різьблення іконостасу з пишними гронами винограду, переплетеними з прекрасними квітами, що дало підстави вважати Царські врата найкращими серед тих, що належать до типу «Древо Ієсея».
Церква Серця Христового у Жовкві
Не менш загадковою є історія іншої згаданої Іваном Бондаревим жовківської церкви — Різдва Христового. Щоправда, ця назва була первісною, а від 1903 року після капітальної перебудови, церква почала називатися Серця Христового (або Серця Ісусового, як частіше називають її мешканці), а назва «Різдва Христового» залишилася лише за монастирем ченців-василіян, які почали опікуватися церквою вже 1682 року.
Церкву не оминули всі історичні процеси, які відбувалися довкола неї, пов’язані війнами і змінами влад. Її грабували, палили, підривали, відбудовували і перебудовували… Радянська влада спершу використала її в якості катівні НКВС, а згодом — лише не смійтесь — як російську школу, куди ходили діти військових. Певне, і їм було не дуже комфортно усвідомлювати, де навчають їхніх дітей, тому вже 1946-го будівля була передана у власність РПЦ, якою я її і застала. Повернення в УГКЦ відбулося 1989 року.
Церкву починав будувати ще Станіслав Жолкевський, що не є дивним. Дивним є те, що польський магнат будувати її починав одразу як православний храм, і саме єдиним православним храмом у місті церква довший час існувала.
Ще церква Серця Христового відома тим, що в ній зберігаються мощі святого мученика, римського воїна, загиблого в Римі 250 року, Парфенія (місцеві вимовляють ПарТенія). Його вшанування відбувається велично і щорічно в наступну неділю після празника Воздвиження Чесного Хреста (27 вересня). Традиція, коли мощі святого урочистою процесією переносили з церкви Серця Христового до церкви Святої трійці, встановилася 1800 року, коли дерев’яний храм було долучено до парафії жовківського василіанського монастиря.
Поява мощей саме цього святого в Жовкві, певне, ще один із прикладів життєвих хитросплетінь, які Господь допускає в людських життях. Спершу в церкві — тоді ще Різдва Христового — зберігалися мощі святого Івана Сочавського, поява яких у місті теж викликає багато питань і суперечок. Але на вимогу мешканців міста Сочава (Сучава) після підпорядкування їх владі Австрії, цісарським рішенням 1784 року мощі вилучаються з храму Жовкви — силою і за допомоги війська — і повертаються молдаванам. Аби якось збити напругу, що виникла на Львівщині, і «задобрити» розгніваних містян, цісар Йосиф І надає дозвіл перевезти до Жовкви того ж таки року мощі святого Партенія, які досі тут зберігаються.
Певна містика цих подій полягає в тому, що мощі святого до того зберігалися в одному з віденських храмів. Серед чудесних діянь Партенія — допомога у битві з турками під Віднем, яка відбувалася 12 вересня (за старим стилем), а віденці безнастанно просили святого про заступництво. Тоді на боці австрійців бився зі своїм військом король Ян ІІІ Собєський, а згодом його син королевич Костянтин за власні кошти і коштом парафіян відбудовуватиме Святотроїцьку церкву на місці згорілої 1718-го, в яку потім переноситимуть мощі святого, котрий допоміг здобути перемогу над турками.
Такими викрутасами історія церкви в невеликому містечку Львівщини пов’язує нас із подіями світової історії. Віденська відсіч назавжди поклала край турецькій експансії вглиб Європи. Саме події 1683 року принесли славу Юрієві-Францу Кульчицькому, котрий проявив хист військового шпигуна, а згодом своїм екзотичним напоєм перетворив Відень на кавову столицю. Правда, є й сумніші підсумки Віденської січі, бо з того самого часу не стихає суперечка про факт заборони лівобережним козакам тодішнім гетьманом Самойловичем брати участь у тому поході. Як і те, що досі невивченим залишається питання того, чому військо польського короля фактично складалося з п’яти тисяч (за іншими джерелами 15-20 тисяч) козаків…
Писати про Жовкву можна ще багато, але, думаю, чи так вже читачам буде цікаво знати, що в невеликій Жовкві зараз діє сім храмів різних конфесій? Що в часи моєї юності в замку Жолкевського були квартири, де мешкали городяни, і в гостях у однієї з таких сімей мені випала честь побувати? Що у колишньому Домініканському кляшторі, де за моєї пам’яті були державні установи, зараз знаходиться храм святого Йосафата – основний собор Сокальсько-Жовківської парафії УГКЦ.
Храм Різдва Пресвятої Богородиці
Можна було б додати до попередньої газетної публікації ще й те, що за межами центральної частини міста, яка в 1994 році отримала статус Державного історико-архітектурного заповідника, за Глинською брамою є ще один унікальний храм — Різдва Пресвятої Богородиці. Його 1705 року збудував тесляр Кунтуш на кошти пароха Йосипа Керницького, його дружини Ірини та парафіян, про що свідчить різьблений напис на хорах. Іконостас, виконаний у 1708-1710 роках майстрами згадуваної жовківської школи, нещодавно був професійно відреставрований львівськими фахівцями. І хоч у порівнянні з оздобами Святотроїцької церкви, ікони цього храму дещо простіші за колоритом і малюнком, але вони цінні мистецьким поєднанням створених спеціально для цього храму з придбаними ще до початку самого його будівництва, виконаних у 1690-х роках. Ця дерев’яна церква розташовується на території старого цвинтаря, фактично у передмісті Жовкви, а колись було навпаки: вона знаходилася в серці Винників, перша письмова згадка про які сягає 1368 року. На околиці саме цих Винників магнати Жолкевські заклали замок і розбудували місто, якому дали своє ім’я. Спершу нове поселення було знане як «Місто Винники», згодом — «Нова Жовква», а потім закріпило за собою назву «Жовква», яку традиційно пов’язують з видатним родом польських землевласників Жолкевських.
Ось так, майже непомітно, я підійшла до основної думки, яка спонукала взятися до написання цього матеріалу.
Мене довший час непокоїло питання: чому ЖоЛкевські називають своє місто ЖоВквою.
Відповідь прийшла декілька років тому від добре знаного дослідника колишніх українських земель Святослава Семенюка, який чітко вказує, що батьківщиною роду ЖоВкевських (і саме так потрібно писати) є село неподалік Замостя (нині Люблінське воєводство Польщі) — Жовківка. У польському правописі воно пишеться «Жолкевка», що і стало причиною невірного написання прізвища.
До речі, село Жовківка значиться на землях розселення українців на картах по 1939 рік. Окрім земель, що відійшли до Польщі, зміни написання назв поселень, виселення корінного населення, внесені в історію (не без допомоги російських фальсифікаторів, бо кому хочеться згадувати про те, що «1610-го гетьман Станіслав Жовкевський захопив Москву, тож як видатний полководець мав би стояти на одному рівні з Наполеоном») стійкі стереотипні твердження про польськість роду Жовкевських. Хоч, до честі польських істориків, серед них є й такі, котрі чітко заявляють: «Русь дала Речі Посполитій славних героїв — Ходкевичів, Жовкевських, Острозьких, Потоцьких, Сапігів, Чарторийських, Заморських — стільки, що всіх і не згадати!» (польський історик Калинка).
Завершити хочу словами Святослава Семенюка:
«Безумовно, Жовкевський багато в чому помилявся (за свої помилки Жовкевський сповна розрахувався втратою власної голови після поразки під Цецорою — єдиної програної ним битви — Авт.), це був типовий український магнат свого часу. Але це не дає нам права зайняти щодо нього та усіх інших Жовкевських позицію, подібну до дій турецького султана, нищити йому пам’ятник у Жовкві або згадувати його недобрими словами, проїжджаючи повз Туринку на Львівщині…».
А в світлі здобутої інформації не такими вже й дивними видаються факти побудови «польськими» магнатами православних церков і перебування в складі польського війська Яна Собєського українських козаків.
З повагою,
Оксана Дрогомирецька (Івано-Франківськ)
Comments are closed.