Пропонуємо свіжу публікацію франківського письменника Тараса Прохаська на порталі Збруч.
Особисто мені байдуже, яка саме особа є тепер президентом України. Українське президентство набагато сильніше від того, хто саме ним називається в даний момент. Зрештою, те саме з урядом, з його персональним складом. Те ж і з всією цією українською радянською республікою.
Головною властивістю всієї цієї компанії, яка називається владою різних відгалужень і рівнів, є обов’язкова некомпетентність. Відсутність професіоналізму. Тобто, професійна непридатність. Таке враження, що якраз за такою ознакою формуються ешалони політиків і управлінців від каденції до каденції. І це не означає, що у всьому іншому вони погані. Є досить симпатичні, зі знанням мов, є старанні, є успішні як підприємці чи банкіри, навіть недурні. Вони ж уміють дати собі раду, тож можуть і іншим щось підказати. Але ні брак коштів, ні війна, ні світова криза, ні їхні злочинні наміри і дії не можуть бути контраргументом проти їхньої тотальної некомпетенції. Бо все нездало, всі щось роблять, а з того нічого доброго не виходить. Виникає питання – чому всі вони далі мучаться відповідальністю перед народом, чому так наполегливо тримаються ремесла, в якому нічого не тямлять, чому народ далі погоджується на цю темінь?
Особисто мені байдуже, які там у них розклади і фінти. Я просто бачу, що у них проблеми. Їм бракує професіоналізму, щоби зробити щось не так бездарно, як цього вимагають їхні посади. У них проблеми, бо вони мусять вдавати, що щось шарять на своєму робочому місці. І вони смішні. Жорстоко смішні. Як пацієнти закритої психіатричної клініки, яких мусиш утримувати і заспокоювати, щоб не сконати зі сміху.
Скажімо, президент. Спочатку він нагадував якогось праведного аскета-стовпника, який видрапався туда, де можна сповняти свою велику місію. Але відразу ж був таким стовпником, який – замість того, щоби молитися, зорієнтовувати і підтримувати на дусі – намагається витягнути на стовп і перину, і порцелянове начиння, і мішечок золотих монет, і замість щоденного капустяного листя харчується всіляким скоромним, якого йому накладають у кошик на шнурку, зовсім не розуміючи, чим насправді має займатися аскет. Натомість тепер він ще смішніший. Вже не стовпник, а аматор-електрик, який виліз до електричних дротів і усвідомив, що просто втриматися на висоті – не найголовніше призначення електрика. Добре триматися добре, але світла нема, треба би було щось покрутити, з’єднати, поправити.
Оскільки у нас президент найважливіший, то починати треба з нього. Тобто, починати – йому. Починати ставати професійним політиком. Політиком-реалістом. Одним із постулатів фаховості у цій галузі є те, що реальна політика не може бути аморальною. Аморальність – непрофесіоналізм. Так само, як непрофесіоналізм – це аморальність.
З точки зору прикладної біології у президента є два варіанти виходу із смішної і аморальної ситуації. Обидва дуже прості і ефективні, якщо забити на власні психічні залежності. До того ж і один, і другий, відразу перетворять звичайного українського президента, яких було вже багато, на велику постать світового масштабу. Якого, до того ж, будуть пам’ятати як щось цікаве так довго, як найпопущеніших староруських князів. Зрештою, реальна політика вимагає від українських лідерів лиш одного – вчинити тепер якось так, як ще не було. Бо то, як було, мало би натякнути, що це – торба.
Вибір варіанту залежить від того, як більше хочеться померти – буйно чи тихо. Полегшує вибір то, що у обох випадках – гідно, славно, радісно і безсмертно.
Перший вихід полягає у максимальному звільненні від непотребу. Якщо президент бачить з якими непрофесійними типами йому доводиться працювати, то їх треба безжально позбутися. Всіх, починаючи від найближчих. Як казали свого часу – заяву на стіл. Не треба убивати, садити, гнітити. Адже всім їм можна пояснити, що окрім загальновідомих і прихованих злочинів, що стоять за кожним, ніхто з них не є профпридатним. Головне – реалізм. Не зважати на квиління, що вже недалеко до пенсії, що вже так довго цим займався, що не буде за що жити, бо весь маєток записаний на хвору бабцю, що ще от-от і вдасться… Преч. І не треба боятися кадрового голоду. Кадровий голод – байка, придумана непрофесіоналами. А професіонали є. І є ціла наука професійного підбору професійних кадрів. Уявляю собі, який кайф може отримати президент – можливо, перший драйвовий кайф – коли опиниться серед людей, з якими можна так творчо працювати, легко і вдатно.
Другий вихід ще простіший, хоч виглядає ідеалістично. Але ідеалізм, пам’ятаємо, є постулатом фахової реальної політики. Отож. Виважено, елегантно, без істерії і комедій оголосити про своє зречення. Ну, сказати, що не здатен, що не знав, куди встряг. Або таке, що не знаю, що далі робити, нічого не виходить, всі перешкоджають, ніяких очікуваних повноважень нема. Або знайшов цікавіше заняття, або – якщо лячно – вигадати щось про стан здоров’я. От це би був жест. Вікопомний. Шок, який би оздоровив націю більше, ніж взяття Ставрополя. І не треба боятися, що народ залишиться без проводиря, що соромно ухилятися від звершень, які обіцяні всім тим, хто обрав, що будуть труднощі з непередбаченою процедурою і витрати з новими виборами, що без ватажка розбійники перегризуться. Взагалі, нічого не боятися. Звалити. А після цього взяти і розказати, що там насправді діється і хто є хто. Залягти на дно і написати найвагомішу українську книжку, справжній світовий бестселер. Також кайф.
Щоправда є одна штука, про яку ніхто не може знати. Лише вона може перешкодити здійснити такі ходи. Лише вона може виявитися виявом високого професіоналізму президента. Якщо існує певна домовленість, що справжньої нищівної війни не буде, доки українській державі нічого не буде вдаватися. У такому випадку постулати реальної політики вимагають вибирати із двох зол менше.
Comments are closed.