Гірка. Як то було за Польщі

Колись, ще за дрімучої радянщини, український хлопчик Ігорко поїхав з мамою до Варшави. Там вони зайшли в овочеву крамницю, де хлопця вразив асортимент і запах. На відміну від радянських магазинів тут не смерділо гнилою бульбою та сирою землею. Навпаки – солодко пахло помаранчами, цитриною і ще чимось приємним. Мама хлопція на секунду завмерла, примружила очі й тихо сказала: «Пахне, як за Польщі».

Пройшли роки, хлопчик виріс, став відомим журналістом і художником Ігорем Роп’яником. Втім його постійно муляло питання – а як то було за Польщі? Він розпитував стареньку маму про її дитинство та юність і поступово перед ним вимальовувався світ Станиславова тридцятих років. Згодом виник задум написати художній твір про долю власних батьків та їхніх знайомих, в основу покласти спогади. Робоча назва роману – «Гірка», оскільки головні герої мешкали саме в цьому районі, пише Репортер.

Ігор Роп’яник поділився записами своїх розмов із мамою з «Репортером». На жаль, у 2011 році вона померла, та до кінця життя зберігала тверду пам’ять і була чудовою оповідачкою.

Район за колійовим тунелем

На Вовчинецькій є будинок № 94, нанаріжнику якого довший час красувалось графіті «Гірка». До війни там мешкала пані Швайкова, яка була доброю повитухою і приймала пологи чи не у всього району. Звісно, що багатії обирали приватні клініки, а от прості люди народжували вдома, і пані Швайкову часто кликали у будь-яку пору доби.

Будинок пані Швайкової. Ця жінка приймала пологи ледь не всієї Гірки

8 листопада 1928 році вона допомогла з’явитись на світ дівчинці Галині – моїй майбутній мамі. Вона народилась у родині колійовця, машиніста потяга Василя Ільби, і була третьою дитиною. Щасливий тато на кілька днів відпросився з роботи. А назавтра сталася велика залізнична аварія. На станції Хриплин зіткнулися два потяги, кілька залізничників отримали важкі поранення. Дід потім часто казав: «Хтозна, може донька врятувала мені життя?».

Родина мешкала на вулиці Завулковій, бічної до Вовчинецької, яка йшла після Вільної. Ви можете довго шукати її на мапі, але не знайдете. Завулкової давно нема – забудували багатоповерхівками.

Моя мама, старші брат із сестрою та їхні батьки жили у невеличкій времянці. У стару хату під час Першої світової влучив снаряд. Про неї нагадували цеглини, якими було вимощене подвір’я. Літом крізь них пробивалася трава, і маленька мама виполювала її сапкою. Василь Ільба усе мріяв збудувати новий дім, навіть показував місце, перед ним хотів посадити дві туї та поставити фігуру Божої Матері. Не судилося.

Молоді Йосифа (Юзя) і Василь Ільби, бабуся і дідусь

Район називався Гірка. До нього належала та частина Станиславова, що лежала за залізничним тунелем. Але це був не так тунель, як дорога попід колійовим мостом, хоч кам’яні стіни височіли з обох боків і справляли враження підземного коридору. Казали, що коли робили переїзд, вибрану землю скидали біля церкви, утворився високий горб чи гірка. Звідси й назва. Хоча на старих мапах район «Гірка» зустрічається ще до прокладки тунелю.

Всередині Гірки теж був свій «адміністративний поділ». Її західну околицю, в районі сучасної вулиці Богдана Хмельницького, люди називали Канадою. Чи то багато мешканців виїхало за океан, чи просто дуже далеко було, наразі невідомо. Місцевість за стадіоном, де нині вулиця Миру, називалась Забаляхи. Не знаю чому.

Південним кордоном дільниці слугував залізничний переїзд, а північним – Вовчинецька рогатка. То була будка із шлагбаумом, де сидів працівник магістрату, який брав плату за в’їзд до міста. Митом обкладалися селянські вози, а також велика худоба. Стояла та рогатка за перехрестям теперішніх Вовчинецької та Комунальної.

Беретка з літерою «В»

Коли мама трохи підросла, батьки віддали її до дитячого садочку при монастирі сестер василіянок. Збереглась стара світлина, де видно всю її групу та монахинь-виховательок. Мама – маленька дівчинка праворуч під пальмою. Зверніть увагу на батареї парового опалення – не таке вже й буденне явище на початку 1930-х.

Сестри василіянки брали на навчання лише дівчаток

Після садочку батьки віддали доню до жіночої школи сестер василіянок, що містилась у тому ж приміщенні. Школа була приватна, платна, недешева, але дуже престижна серед більш-менш заможних українців. Школярок на вулиці легко впізнавали по «моряцьких» темно-синіх строях. На блузочках був широкий комір, обшитий білою тасьмою, на голові носили беретик із круглим значком з літерою «В» – василіянки. На свята одягали плісировані гранатові спіднички та білі блузки.

Бідніші мешканці Гірки віддавали дітей до шестикласної польської школи. Вона була державною, із безкоштовним навчанням. Її будинок зберігся, нині це старий корпус школи № 16 на Вовчинецькій, 103. Незважаючи на польський статус, українську, або русинську, мову там вчили десь з третього класу.

Міські школярі та школярки ходили з течками, сільські діти тягали торби з грубого матеріалу. Кожен мав чорнильницю, перо, дерев’яний пенал (перник), олівці й гумку.

Школа василіянок відзначалася чистотою і порядком, у приміщеннях ходили в капчиках – змінному взутті. На перервах поводилися гідно, ніхто не бігав. Вчилися там лише дівчата. Директоркою була сестра Софронія, домашнє прізвище – Василишин.

Слово Сталіна між нами

Мама скінчила 4-й клас у 1939 році. Незабаром прийшли совіти і… мама знову пішла у 4-й клас. Більшовики вважали, що галичани недостатньо навчені, тому додали зайвий рік, аби адаптувати дітей до своїх програм.

До суто жіночої школи василіянок «запустили» хлопців. Шум, гармидер, повний рейвах. Одразу стало брудно і якось неприємно. Попервах сестрам василіянкам ще дозволяли вчителювати, але вже не в чернечому одязі. Пізніше їх усіх порозганяли і вони подалися хто куди. Їхні місця зайняли вчительки зі Східної України. Як казала мама, «серед них були добріші, а були різні».

Зошити, яких раніше було повно, раптом щезли з прилавків і перетворились на великій дефіцит. Коли їх нарешті «викинули» у продаж, утворилась величезна черга, в якій діти стояли кілька годин.

На вулицях з’явилися репродуктори, з яких від самого ранку транслювали музику та радіопередачі. Спершу це навіть подобалось. А ось що не подобалось, так це піонерська організація, куди тягнули ледь не силоміць. Крім того, маму дивували піонерські збори із президією, порядком денним, завченими казенними промовами. Раніше збори відбувалися просто – радились, обговорювали, як краще провести той чи інший захід, безусіх цих непотрібних формальностей.

Почали навчати російської. Вчителі казали – не «папір», а «бумага». Діти жартували, що протилежне слову «нельзя» буде «льзя».