Наші люди. «Укропи» не горять

Михайло Фрик – танкіст, обороняв Вуглегірськ, потрапив у полон. І поки там боровся за життя, додому дійшла звістка, що він загинув…

Нога пече – а я чекаю

Михайло народився в селі Колодіїв Галицького району, мобілізований із Бару Він­ницької області, бо вже 10 років працює там викладачем у коледжі.

Його історія почалася 29 січня у Вуглегірську. «За даними розвідки стало відомо, що йде велика колона ворога, десь 13 танків, близько 30 БТР, БМП, – розповідає Михайло. – А на нашому посту стояв один танк і 15 солдатів, тож я отримав наказ йти на підмогу».

Не встиг. Бойовики тоді вже прорвали оборону та підбили його танк із засідки. У Михайла одразу обгоріли обличчя та руки. Коли ворожий танк проїхав повз, він наказав екіпажу вибиратися. Та це помітили бойовики, тож танкісту довелося прикинутися мертвим.

«Так і висів – половина тіла зверху, а половина в танку, – каже він. – Нога внизу горить – а я чекаю, поки вони проїдуть. Потім, коли вже поїхали, то скотився з танку, почав гасити полум’я в снігу».

Як вибиралися напарники, Михайло не бачив. Згодом дізнався, що одного того ж вечора взяли в полон, але він уже вдома, а от доля іншого досі невідома.

Михайло лишився в одних шкарпетках, берци згоріли, ватні штани обгоріли, більшість одягу поплавилось. Йти небезпечно, на будинках – снайпери. Довелося повзти. За 400 метрів був ангар, там і зупинився. Каже, тоді на біль уваги майже не звертав, думав, як вийти до своїх. Ночувати довелося в ангарі, а ранком поповз назад – до того місця, де їх підбили. А там – бойовики. Сховався у приміщенні тролейбусного депо. Там, у підсобці, пробув цілий тиждень. Від голоду й спраги бійця врятували півчайника води і три банки варення, які там були, від холоду – знайдені куртка, светр, кросівки. Одягом боєць укривався, а потім у нього переодягнувся. Кожен рух давався дуже важко.

«Руки після опіків я відразу ж запхав у сніг і вони задерев’яніли, працював лише один палець на лівій руці, а так, то я долонями користувався, бо пальці не розгиналися, – розповідає Михайло. – Через пару днів відчув, що по ногах ніби тече вода. Подивився на ноги – води нема. Тоді зрозумів, що з пальцями ніг щось відбувається. Ще через два дні постукав ногу об ногу – вже нічого не відчуваю, обморожені».

Танкіст? Тоді отримуй!

Але вічно сидіти у тому депо було неможливо. «7 лютого в мене вже не було ані води, ані їжі, – говорить він. – Тиждень тому ще був дощ і я набрав у 5-літрову банку і чайник, але на сьоме вже нічого не було. Я до останнього зберігав надію, що наші будуть наступати з Дебальцевого».

Михайло почав шукати лікарню. Хоча пальців ніг не відчував, але йти вдавалося. Каже, йшов, як робот, повільно й механічно. Місцеві направили наКондратівське шосе, мовляв, там проїжджає автобус, що їде до лікарні. Але коли автобус приїхав, там сиділи російські козаки. Вони на вході спитали, чи всі місцеві. Хтось показав на Михайла – «то не наш».

«Козаки витягли мене з автобуса, почали штовхати, побачили під одягом обгорілу форму. Я не міг її повністю зняти, бо спершу б замерз, а потім зробити це одним пальцем було неможливо, – говорить він. – Спитали, чи я «укроп», доброволець чи призваний, рід військ, а коли вони почули, що танкіст, то почали бити».

Били з півгодини, а подивитися на це зібралося чоловік 30. Потім Михайлові повідомили, що йому пощастило, може лишитися живим, бо на нього обміняють «дуже поважну людину». Після цього вже не били.

Відвезли до Єнакієвого у штаб, в аптечний пункт. Там три медсестри з георгіївськими стрічками приводили Михайла в порядок. А потім були допити.

«Один, певно, із заступників командира, сказав, якщо з їхнім хлопцем щось у полоні трапиться, то він мене сам застрелить, а інший, кавказької зовнішності, порадив тому мене зарізати, аби смерть була не такою швидкою, – розповідає Михайло Фрик. – Та коли командир підняв простирадло і побачив мої ноги, то сказав викликати швидку».

У лікарні біля нього поставили цілодобову варту, у палаті постійно була людина з автоматом.

«Вони казали, що я навряд чи звідси втечу, але от вони, ніби такі благородні, що охороняють мене від місцевих, аби ті не вчинили самосуд за всі ті звірства, що ми тут зробили – «повбивали стариків і дітей», – говорить танкіст. – А ще в лікарню постійно привозили поранених ДНР-івців і вони завжди заходили до мене та говорили все, що про мене думають».

Щодо лікарів, то хоча вони були такої ж думки, але лікарський обов’язок виконували, каже Михайло. Лікували обличчя, руки, а пальці ніг, сказали, доведеться ампутувати.

Зв’язатися з рідними допомогла одна медсестра. Бо вдома думали, що він загинув, а тіло лежить десь на території, яку контро­люють бойовики.

Хочуть знати, скільки вбив…

Потім його таки обміняли. У Київському опіковому центрі йому ампутували по півстопи на кожній нозі. Два тижні тому пройшла остання операція з пересадки шкіри. Зараз лікар-реабілітолог ставить Михайла на ноги, з ходунками він уже ходить на п’ятах по палаті. Далі – протезування, але ще потрібен час на реабілітацію. За словами Михайла, пальці на руках ще повністю не розгинаються, а обличчя вже майже вилікували.

«Не завжди хочеться про ті події розказувати, бо це вже два різних світогляди. Суспільство без війни – більш цинічне, і люди не мають часу слухати про всі ті події, вони кудись постійно поспішають вирішувати інші проблеми. А ми більше хочемо розказувати не про військові дії, а про людські цінності: як приходимо з посту та, незважаючи на вік чи посаду, допомагаємо один одному… А тут більше хочуть чути, скільки ти вбив і скільки вбили наших».

Михайло Фрик усім дякує за фінансову підтримку. Каже – тягне назад, до побратимів.