Ані пари з вуст – саме так зараз можна сказати про кримчан, які проти власної волі стали громадянами Росії. Аби не потрапити в кабінети ФСБ, люди приховують свої погляди та відмовляються говорити. Невеликі історії від корінних кримчан, стисло, анонімно.
Чи не бажаєте в гарячу точку?
Сімферополь, звичайна школа. Одинадцятикласнику Юнусу отримати український паспорт так і не судилося, адже 16 йому виповнилося, коли Крим вже був під окупацією. Каже, не радий російському паспорту, але він йому необхідний.
«Україна – моя Батьківщина, я народився в Україні, це й написано у моєму паспорті», – говорить хлопець.
Сподівається, що колись змінить «необхідний» документ на рідний.
Раніше на стінах його школи висіли патріотичні плакати – з прапором, гербом, гімном України. Зараз там російська символіка. А українські плакати Юнус з однокласниками тихенько зняли й забрали, аби не викинули.
У деяких класах встановили інтерактивні дошки та апарати для проведення дослідів. Однак, аби всім цим користуватися, вчителі ще мають пройти курс навчання. Тому зараз ті сучасні прилади – лише частина інтер’єру.
Підвищення цін відчутно б’є по кишенях кримчан та й правила нові з’явилися, каже Юнус.
«Тепер купити пластинку будь-яких таблеток не вийде. Або бери всю пачку, або нічого, – розповідає хлопець. – Йшов за ліками для цуценяти. Багато не треба було, але довелося брати цілу упаковку».
Юнус уже отримав російську повістку на перше допризовне обстеження. Пройшов медкомісію. Юнака питали, чи не хоче він побувати у гарячих точках. Відмовився.
Свою українську позицію хлопець відкрито висловлювати не може, тому робить це у соцмережах. «Говорити нині можеш що хочеш, лишень після того добре дістанеш, – каже Юнус. – Значення цих слів пояснювати не треба?».
Я б іще світло відключив!
Тим, хто за Україну, зараз у Криму доводиться грати у мовчанку – ані слова про свої погляди.
«На відміну від Донбасу, тут уже все вирішено», – каже Максим. Чоловік працює у сфері туризму та ІT- технологій. За його словами, туризм у Криму вимирає. Зміни з приходом російської влади він відчув як ніхто інший.
«Продажі впали уп’ятеро, якщо порівнювати з 2013 роком, – говорить Максим. – А ті, хто минулоріч приїжджали на відпочинок, то 90 % – це росіяни. Потяги до Криму через Україну вже не ходять, тому навіть більшість охочих приїхати вже не зможе».
Санкції США та Європи вдарили й по програмістах, які виконували західні проекти. Тепер їм не платять за роботу – з кінця грудня громадяни та юридичні особи США не мають права вести комерційну діяльність з Кримом. Вихід є, каже, кримчанин, треба їхати на материкову Росію і перереєстровуватися, тобто змінювати місце прописки, аби довести західним партнерам, що ти не живеш у Криму (на іншу територію Росії ці санкції не діють). Та й ще не факт, що це допоможе.
Український паспорт він також вимушено змінив на російський. Каже, інакше б лишився без медобслуговування та ще й кожні 90 днів треба було б виїжджати. А виїжджати Максиму нема куди. Тому й залишати Крим він поки що не планує, але, каже, якщо лишиться взагалі без роботи, то доведеться.
«У Криму людям промили мізки і вони усілякі утиски та фінансові проблеми виправдовують одним: «Зате у нас нема війни!», – каже Максим. – А я б іще світло Криму відключив, бо, якщо чесно, багато людей готові терпіти усі незручності, аби лишень все повернулося, як було раніше».
Аби не повернутись
Кримська татарка Заріна народилась у засланні в Узбекистані, і лише коли їй виповнилося шість років, вони з батьками повернулися до рідного Криму. А зараз, каже, час ніби повертається.
«Я втратила багато друзів, – говорить Заріна. – Ті, хто їв зі мною за одним столом, тепер не приховують нелюбові до мого народу. Я читаю їхні публікації у соцмережах, де одні пишуть, що нас знову треба депортувати, інші – що ми зрадники».
Заріна каже, тиск на кримських татар став іще сильнішим, ніж був у дев’яностих.
«Тоді кримчани нас не знали, боялися, але за 23 роки зрозуміли, що ми не такі страшні, нікого не ріжемо, немовлят на сніданок не їмо, – розповідає жінка. – Але зараз політики підігрівають ненависть до нас, і життя перетворюється у суцільний фарс».
Військових на вулицях вже нема. Ходить самооборона – хто з кийками, хто зі зброєю. Зарплати підняли, однак ціни виросли ще більше, тому тих грошей ледь вистачає. Це стосується усього: харчів, ліків, одягу, комунальних послуг.
Про те, що Крим – це Україна, нагадують поодинокі реклами та вивіски українською мовою. Ще не все встигли зняти. Подекуди із кафе долинають українські пісні. Дехто з кримчан носить на грудях герб України, однак ховають його під одягом.
«Я іноді теж дозволяю собі носити браслет із синьо-жовтих бус, сама сплела собі, але він завуальований, там немає явної символіки», – каже Заріна.
Цього року її син пішов у перший клас. Звісно, навчається за російською програмою. Відповідно, тема про Батьківщину – Росія.
«Я пояснюю йому, що ми – кримські татари і ми на Батьківщині, – говорить Заріна. – Але у тонкощі політики не заглиблююсь, він іще маленький».
Тішить Заріну одне – вчителька у сина також кримська татарка, тому, на щастя, обійдеться без неприязні до різних національностей, як було в її дитинстві.
* * *
Натомість, є серед корінних кримчан, звісно, й інші думки. Так, мешканець Сімферополя Анатолій Пилаєв своє ім’я не приховує. Вважає, що зміни, які відбулися, – на краще. «З’явилося відчуття, що є влада», – говорить він. Чоловік працює лікарем. Каже, зарплати піднялися, якщо враховувати курс долара. Про ціни особливо говорити не хоче, але, за його словами, «ми і раніше не могли собі багато чого дозволити!».
Comments are closed.