Після того, коли я остаточно забув майже все, що стосується тіла дерев – їхньої фізики і хімії, фізіології і патанатомії, – відчув обов’язок подумати про їхню душу. Різноманітні спостереження і дослідження, побудовані на ескізах напіветерних знімків та зрізів, учинених виключно ланцетом погляду, помноженого на вегетативні ряди взірців, вивели на простеньку аксіому. Яка, між іншим, прецезійно точно не виходить за межі квантової фізики. Особливо у тій її частині, де йдеться про життя під спостереженням, пише Тарас Прохасько на порталі Збруч.
До того всього я забув ще й лінгвістичну партію деревознавства. Усі ті мудрощі про назву, ім’я, паролі, номенклатуру, яка насправді є вагомою долею дерев. Адже їхні імена, які ми їм у різних язицях присвоїли, без сумніву є ударним авангардом подальшої стратегічної гри нашої з ними співдії, кооперації, колаборації.
Іноді забуття чи забування, чи одне і друге стають нагодою до пошуку іншої, інтуїтивно-намацальної комунікації.
Мусив виплести оце пусте плетиво, щоби переконати у гноселогічній і феноменологічній складовій свого найкоротшого і найважливішого трактату.
Отож. Що видно неозброєним оком? А видно то, що дерева мають душу. Не таку, щоби починати якісь пустопорожні криваві теологічні суперечки. Жодних порівнянь з людьми і сумнівними псами.
Душа дерев виявилася складнішою. Ми звикли, що душі втілюються. Що ця ідея, яка ширяє, мусить зайти всередину одухотвореного тіла.
А тут – ні. Душі дерев живуть не у самих деревах, а на поверхні тверді, землі, яка є біля того дерева. І та земля є генетично запрограмована – як то з душами – на визначений контур, силует. Контур тіні, яку буде то дерево давати, коли стане великим. Тота тінь-душа зовсім не відповідає тіні початкового дерева. Вона як якийсь геном, ідеальний фенотип, наштоцована у майбутнє. Так само, як пружина росту у насінні. Але деревце, маленьке і миле, видить свою душу, невидимий контур своєї тіні у тій повні, до якої йому, деревцеві, заповіджено дорости і розвитися.
Дерево росте, припасовуючись до потенційної тіні, бо тінь його кличе бути таким, як його душа. Справжній розвиток.
Спочатку була тінь. Душа-тінь – як дзеркало, в якому видно більше, ніж нинішнє відображення. Дерева ростуть, формуються, змінюються, підправляються, дивлячись на квантовий контур. Це їх життєва сила. Вони хочуть, можуть і мусять стати такими, щоби врешті своєю фізичною тінню накластися на ту, яка була спочатку, ще перед тим, як проросло у цьому місці щось із насінини, з горішка, із занесеного мінісаджанця.
Буває так, що вони розминаються – дерева і накреслені тіні. Буває, що заради потрапляння у свій силует маленькому лісовому проростку доводиться вибити, витіснити, затінити до смерті сотні таких самих росточків із того ж покоління розсіювання. Бувають люди, які угадують не знати як, де що має бути, дивлячись на неокреслені знаки на кавальцях ландшафту. Буває всяке, якщо знати, що спочатку була тінь.
Чого я ще не знаю напевно, то вирішення проблеми прив’язаності геометрії тіні дерева до сонячного часу. Ще треба досліджувати і досліджувати. Бо гіпотези є дві. Перша: тінь-душа кожного дерева є циклічною, круговою. Тобто передбачає повноцінність тіні у кожну хвилю світлового дня. Немов панорамна знимка.
Але ж є і протилежна аргументація. Ця деревна душа на тверді оживає і наповнюється тільки у якийсь дуже індивідуальний момент. В такому разі дерева мають шанс зустрітися із силуетом своєї душі тільки в один короткий момент доби. Якраз тоді, коли природжений азимут збігається із геометрією сонячного маяка.
