У середу, 18 червня, у Франківську відбулася відкрита лекція історика, професора Ярослава Грицака «Народ. Нація. Суспільний договір». Під час розмови Ярослав Грицак говорив про пастки нашої пам’яті, різницю між «травою» та «газоном», майбутній важкий мир і те, чому українцям нарешті варто вирватися з «псячого обов’язку» постійної боротьби за виживання.
Більше – у конспекті цієї розмови.
Історія як хвороба та токсична хімія пам’яті
Я вважаю, що історія – хвороба, бо в історії дві головні теми – насильство і злидні. І тільки останні 200 років ми починаємо виходити з цього заклятого кола злиднів і насильства, але нам не зовсім вдається. Злидні ми подолали більш-менш, а насильство далі повертається, свідченням цього є війна, – каже Ярослав Грицак.
Завдання історика, на думку Грицака, схоже на роботу лікаря: він не має любити саму хворобу, але мусить її лікувати. На його думку, історична пам’ять може бути і ліками, і отрутою.
Хтось із французів написав дуже розумну фразу, що історична пам’ять – це найсильніша хімія, яка виробляє наш мозок . В певних пропорціях це може бути ліками, а в певних пропорціях може бути отрутою. В моїх очах це отрута дуже часто, – говорить Грицак.
Як приклад такої інтоксикації називає сучасну росію, де путін використовує історію як виправдання сучасної агресії:
росія – це крайня інтоксикованість історією. путін перетворив історію в отруту і отруїв усе суспільство. Дуже важливо, щоб з нами цього не сталося… З кожним хімікатом треба поводитися досить обережно і розумно.
Від народної пам’яті до національної
Ярослав Грицак пояснює, що українська пам’ять існує у двох абсолютно різних вимірах – народному та національному. Народна пам’ять фіксується у фольклорі, піснях про Довбуша, Хмельницького чи Сагайдачного. Вона не є точною, адже її носії ніколи не бачили підручників історії.
Традиційні народні суспільства завжди глибоко ксенофобічні. В українській народній пам’яті історично фігурували три головні вороги: поляки (ляхи), євреї (жиди) й татари. росіян як головного ворога там не було, – говорить історик.
Він пояснює, що національна пам’ять формується вже освіченою нацією через школи та підручники. І тут відбувається радикальна зміна – на перше місце виходить російська імперія як екзистенційна загроза для виживання нації:
Зверніть увагу: в нашій національній пам’яті наші колишні народні вороги – поляки, євреї, татари – зараз є нашими союзниками. Французький мислитель Ернест Ренан у своєму класичному тексті «Що таке нація?» описав парадокс: нації значно більше наголошують на своїх поразках, ніж на перемогах, оскільки поразки мають колосальну емоційну силу. Центральною подією пам’яті Ізраїлю є Голокост, Польщі — Катинь і Волинь, України — Голодомор. Образ колективної трагічної жертви притаманний майже кожній нації. Це своєрідний «санітарний захід», щоб вірус трагедії не повторився в майбутньому.
Про криве дзеркало історії та український успіх
Ярослав Грицак закликає розділяти національну пам’ять та власне історію:
Національна пам’ять – це не про історію. Це про матеріал історичний. Національна пам’ять – це конструкт. Співвідношення національної пам’яті та історії – це якби ви на себе подивилися в дзеркало. А ще коли це дзеркало криве. Оце і є історична пам’ять. Тому що історична пам’ять дуже відбіркова. По-перше, вона робить наголос на жертвах. По-друге, вона завжди хоче замовчувати певні речі. Один із найбільших парадоксів історичної пам’яті полягає в тому, що вона не так про пам’ять, як про забування.
Попри постійне самовідчуття українців як жертви, з суто історичної точки зору український національний проєкт є одним із найуспішніших у світі, каже Грицак.
Адже статистично у світі на 10 народів припадає лише одна нація.
Зважаючи на те, що сталося з українцями в XIX–XX століттях – Валуєвський, Емський укази, репресії, Голодомор, Перша і Друга світові війни, а потім те, що пробувалося робити в 1990-х роках, щоби цю націю спробувати стерти з карти світу… Те, що в 1991 році появляється нація – чи це не є перемогою? А по-друге, ця нація бореться. П’ятий рік великої війни, а вона стоїть. З точки зору історії ми є дуже успішні. Питання, чи ми станемо успішні, як суспільство, як держава – це питання відкрите, – говорить Ярослав Грицак.
Для порівняння називає нації, які починалися як успішні, але зупинилися: Іспанія колись була найбагатшою імперією, Аргентині на початку XX століття пророкували лідерство на рівні з Європою, а успішність росії й досі під великим питанням.
Народ – це дика трава, нація – доглянутий газон
Ярослав Грицак каже, ми звикли вважати «народ» і «націю» синонімами. Це спадок XIX століття, коли українська ідентичність творилася як народницька ідея. Зокрема і тому, що радянський союз не любив слово нація, тому вживав слово народ, бо нація, націоналізм – були чимось поганим.
Це два різні поняття. Нація – поняття набагато складніше. Народ – це те, що існує саме по собі, не вимагає особливих зусиль. Він має свою культуру, традиції, які відтворюються. І він має дуже велику так звану вітальну силу, тобто життєздатну силу. Якщо можна порівняти, народ – це як трава. Він росте, скільки ти цвіту не виполюй, вона пробивається кожної весни, часом через асфальт. Натомість нація – це газон. Це щось, що виплекується, що витримується, що постійно робиться, що дійсно є об’єктом цивілізації. Або можна сказати: народ — це хащі, а нація — це сад або парк. Нація вимагає породи садівників, що має цей газон підстригати.
Грицак пояснює, що за такою логікою садівники – це еліта, ті, хто творить цю націю. А нація – це народ, який хоче жити політичним життям, мати свою державу.
Народів дуже багато в світі. Націй дуже мало. Ну, всього 200, якщо взяти організацію ООН. Націю не можна зробити раз і назавжди. Сад, який не доглядається, перетворюється на хащі. Тому будування нації – це, знаєте, як їзда на велосипеді, ви весь час маєте крутити педалі. Як тільки перестаєте крутити педалі, ви падаєть з велосипеда. Так само кожне покоління має завдання бути тим садівником, але відповідно до обставин, – говорить Ярослав Грицак.
Адже обставини диктують зміни в самій пам’яті. До повномасштабного вторгнення постаті Степана Бандери та УПА розколювали українське суспільство майже порівну. А вже у 2022 році, за соціологічними опитуваннями, Бандера миттєво став консенсусним національним героєм для всієї країни, оскільки перетворився на чистий символ безкомпромісного опору росії.
Пастка «всього політичного» та псячий обов’язок Франка
За словами Ярослава Грицака, у вузькому розумінні мистецтво чи опера перебувають поза політикою, але в ширшому – все є політикою, оскільки політика за Арістотелем – це боротьба за ієрархію права голосу та визнання.
Для таких націй як ми, у яких питання безпеки не вирішене, абсолютно все є політикою. І завжди виникає порода садівників, які бунтують проти свого обов’язку бути садівниками, які хочуть творити мистецтво для мистецтва. У нас в силу обставин тільки одиниці могли дозволити собі бути поза політикою. Може, Куліш? Ми як колективна група, як нація перебуваємо в постійних змаганнях і небезпеці, тому в нас переважно все – політика. Навіть опера, – говорить Грицак.
Історик наводить приклад із життя Івана Франка, біографію якого він досліджує. Каменяр розривався на тисячі дрібних публіцистичних праць у газетах заради шматка хліба.
Оце і є наша постійна карма. Вважаю, що дуже важливо вирватися з цього зачарованого кола. Вирватися з того, як казав Франко, «псячого обов’язку». От коли ми розв’яжемо ключове питання безпеки, тоді українська культура буде існувати в цілком іншій формі. Зараз наша історична пам’ять є оборонною, ми захищаємося. Коли поляки під час війни кажуть нам «вибачайтеся», я відповідаю: під час війни не вибачаються. Усі історичні ревізії та примирення ставалися виключно після війни, коли питання безпеки було вирішене і людина почувалася спокійно, – каже Ярослав Грицак.
Не перестати крутити педалі
За словами Грицака, з 2022 року українці чітко усвідомили, що історія, освіта й культура – це повноцінна зброя. Проте він застерігає від надмірного оптимізму щодо повоєнного періоду:
Війна не закінчується з останнім пострілом. Вона залишає після себе дуже довгий слід, довгу тінь і глибоку травму. Після війни неминуче зросте злочинність через колосальну кількість зброї на руках. Виникне загальний комплекс: «Ми проливали кров, а до нас не ставляться належно. За що ми боролися?». Ми страшенно змучені цією війною. І після її завершення нам захочеться відпочити. А це означає, що ми будемо втрачати наше бажання жити разом. Кожен захоче пожити сам по собі. Умовно кажучи, клей, який тримає наше суспільство, почне дуже горливо випаровуватися. Може з’явитися соціальна анемія – слабкість усього суспільного організму.
Грицак прогнозує, що після війни рівень усвідомлення важливості історії впаде, натомість спалахнуть нові запеклі суперечки – вже не про давнє минуле, а про події нещодавні. Наприклад, чи був Зеленський добрим президентом, чи що насправді сталося на півдні України у 2022 році.
Ми всі хочемо миру. Напевно, нічого ми більше не хочемо зараз, ніж миру. Але ми повинні розуміти, що мир буде дуже страшний і тяжкий. Може, не матеріально, але в сенсі того, що відбуватиметься в наших головах. Ми маємо бути до цього готовими. Ми не маємо перестати крутити педалі.
Авторка: Ольга Суровська
