У бліндажах Михайло Остап’юк бив побратимам татуювання, а після бойових виходів малював картини про війну. За талант художника отримав позивний «Пікассо». За шість років пережив штурми, контузії, втрати побратимів і нині воює та малює.
Мистецтво стало для нього на війні способом підтримувати своїх і залишати пам’ять про тих, кого вже нема, пише Репортер.
«Де мої речі? Куди я попав?!»
Михайло Остап’юк – з Делятина, він наймолодший із трьох братів і трьох сестер. Різниця зі старшим братом – 25 років. Той зараз танкіст.
У ЗСУ Михайло вже шість років. У 2020 році підписав контракт, служив у місцевій військовій частині. Коли почалося повномасштабне вторгнення, возив боєприпаси до Києва. У травні 2023 перевівся у 128 гірсько-штурмову бригаду.
Це був перший батальйон, перша рота «Рисі», – з посмішкою пригадує Михайло. – Я тоді був такий радий, що перевівся і став штурмовиком. Розумієте, якраз розпал війни… Я сам хотів цього. Ми з Мукачева їхали машинами на фронт і були хлопці, які поверталися з реабілітації. Казали: «Блін, ти не розумієш, куди їдеш».
Зрозумів Михайло вже на Запорізькому напрямку. Колона, в якій вони їхали, біля села Нестерянка Оріхівського району потрапила під ворожий обстріл.
Тоді почув перший свист, а потім за 70 метрів прилетів снаряд, – пригадує Михайло. – Подумав: «Де мої речі? Куди я попав?». Командир дав наказ розосередитися. То я – найменший у повній амуніції – у підвалі був найшвидше за всіх. А ще там перебували цивільні. Був такий дядя Льоша. Його хату зруйнували, жив по підвалах. Я в нього потім питався: «Дядя Льоша, тут вже небезпечно чого ж ви не поїдете?». Почув: «Сину, куди ж я поїду? У мене пенсія – 2800». Я йому ще пачку цигарок передав.
А через два місяці почався український контрнаступ. Михайло каже, воювати навчився дуже швидко, бо хотів жити.
Пригадує вдалий штурм в селі Копані, де ворога було удвічі більше. Наші спрацювали там дуже добре.
Але потім росіяни почали працювати по нам, – розповідає військовий. – Страшно. Усе рівняли із землею. Я забився у таку «лисячу нірку», побратим в іншу. Виїхали танки, пробивали кожен квадрат. Я бачив, як переді мною осколки збивали землю. Якби висунув руку чи ногу – усе б залетіло одразу. Думаю, ще трішки і він влучить, але мабуть закінчились боєприпаси і танк від’їхав.
Каже, найважче, що може бути на війні, – це бачити загибель побратима. Одного разу Остап’юк виходив зі своїми хлопцями і їх засік дрон. Виїхали три танки, почали «розбирати» усе довкола. Побратиму, який йшов позаду, відірвало руку.
Там турнікет не наклав би, – зітхає Михайло. – А мене потім виключило вибухом біля бліндажа. По рації навіть передали, що я «200». Але якось отямився і дійшов до евакуаційної зони. А побратим загинув.
Що наб’єш, то і притягує
Позивний «Пікассо» Михайло отримав від побратимів, бо ті дізналися, що він художник. Остап’юк вступив до Косова, в інститут декоративного мистецтва, на державне навчання. Але провчився тільки пів року та й поїхав шукати роботу до столиці. У Києві розписував церкви та іконостаси, працював у тату-студії. За його словами, художнє бачення допомагало і на війні, наприклад, коли треба було маскувати позиції.
А ще Михайло набивав хлопцям тату, каже, таким чином підтримував їхній моральний дух.
Перше тату зробив побратиму, який не мав жодного, – пригадує Остап’юк. – Мені тоді передали тату-машинку і він захотів набити напис «Memento mori» (з латини: пам’ятай про смерть) і малюнок – одна рука скелет, а інша жива.
Приходили набивати тату і мінометники, які стояли поруч, і дронщики, що були за кілометр позаду.
Мінометники, пам’ятаю звірів хотіли, – розповідає «Пікассо». – А FPV-шники – щось пов’язане зі своєю роботою. Весною, як посадка заросла, то били тату на вулиці. Лиш ворог починає працювати – усе кидаєш, летиш в бліндаж. Обстріли пройшли – повертаємося добивати.
До Михайла й зараз черга на татуювання. Посміхається, що на одній ніколи ніхто не зупиняється. От, побратиму набив одне тату, то зараз забиває цілий рукав. Для більшості, каже, тату – це оберіг. Мовляв, що наб’єш, то і притягує.
Але я ще допомагаю з вибором, завжди підказую, аби не бити будь-що, – розказує Остап’юк. – Часто розробляємо індивідуальний ескіз. Ніколи б не набив своїм знак безкінечності, бо це в кожного другого. Стараюсь підбирати рисунок під людину, аби вони були красиві, неповторні. У мене нема двох однакових тату.
Михайло розповідає, що один побратим настільки був задоволений малюнком, що попросив майстра підписатися під роботою на своєму тілі. А ще одному колись набили партак (щось мале й банальне – Авт.), він його соромився і перетягував еластичним бинтом. То Михайло за пів року зробив з нього велику гарну роботу, яку той вже не ховає.
Дуже багато тату пов’язані із загиблими побратимами, – розказує Остап’юк. – Це якби шана їм. Часто роблять і скелет, і смерть. Але це не щось негативне, а більше нагадування, що життя не є постійне. А ще татуювання, як би не боляче, але це спосіб опізнавання.
У самого «Пікассо» лише два тату – це імена його сина й дочки. Треба набивати вже третє, бо нещодавно у нього народилася ще одна донечка.
Нам треба бути згуртованими
Михайло провоював у 128 бригаді більше року, а потім перевівся до побратима у 125 окрему важку механізовану бригаду. Тоді вони були на Сумщині, де дрони висіли цілодобово.
Нас два місяці не могли поміняти, бо було дуже ризиковано, – розповідає військовий. – Потрапили в оточення, думав, уже не виліземо, чесно, вже прощався. І один побратим каже: «Не народився такий ворог, щоб нас убив». Ми скинули все зайве й почали вилізати. Коли заскочили до наших в окоп, я «від’їхав.
На Сумщині Михайло почав малювати картини. Мав з собою фарби й полотна. Малював у бліндажах на позиціях, на базі після виходу.
Так переносився трохи в якийсь інший вимір, – пояснює Михайло Остап’юк. – Коли малюю, заспокоююсь.
Одну з його картин на аукціоні продали за 120 тисяч гривень. За ті гроші купили машину для 116 окремої механізованої бригади.
Мені приємно, що так оцінили картину й купили позашляховик, який допоможе побратимам, – посміхається Михайло. – Для мене всі, що воюють і воювали, – побратими. Хоч нас менше, але ми характером набагато сильніші за ворога. Треба використовувати те, що ти вмієш. І чим більше, тим краще.
Зараз Михайло воює у Третьому армійському корпусі, у зенітно-ракетному полку «Аквіла». Перевівся туди через проблеми зі здоров’ям. Тепер прикриває піхоту від ворожої авіації та розвідувальних дронів, а також знищує «шахеди».
У новому підрозділ має новий позивний – «Леонардо». Розмалював для побратимів зал, де вони займаються після бойових.
Також днями до 135-річчя з дня народження Євгена Коновальця, Михайло в Ізюмі намалював великий мурал.
Набутися разом
У Михайла назбирався цілий доробок і він мріє зробити виставку у рідному Делятині. Усі його картини пов’язані з бойовими діями.
Остап’юк показує картину, яку намалював для волонтерів «Борщик Дорянський». Вони працюють ще з 2014 року і підтримують своїх земляків на війні. А нещодавно почав малювати портрет батька й доньки, які загинули у Франківську від ворожого «шахеда». Має її доробити й передати родичам, бо це його шана та пам’ять їм.
«Я буду далі малювати, аби люди не забували, і щоб картини продавались на аукціонах для допомоги ЗСУ, – говорить Михайло Остап’юк. – Нам конче треба бути такими ж згуртованими, як у перші дні, працювати разом».
Ще показує картину, яка йому дуже дорога. На ній розтрощена багатоповерхівка, а біля неї сидять діти.
«Це мої, – показує Остап’юк. – Їх я намалював, як ангелів, бо вони мої обереги. Дружина і діти – це найбільший стимул, який мене підтримує. У тяжкі моменти я молився, аби вийти і побачити їх».
Під закінчення нашої розмови до Михайла підходить його дружина Катерина з сином та донечко. Якраз забирала дочку зі школи, а сина з садочка. Ще одна маленька донечка вдома з бабусею. Коли Михайло приїжджає у відпустку, то стараються набутися разом.
«Час військового він дуже дорогий, – говорить Катерина. – І дуже легко та швидко минає відпустка чоловіка. От, вже декілька днів пройшло, а здається, що лиш один».
Катерина з дітками завжди на зв’язку з чоловіком. Згадує один важкий період, коли чоловік не виходив на зв’язок цілих дев’ять днів. Тоді Катерина підняла усіх, кого могла. Знайшли телефони військової частини, побратимів, аби дізнатися що з чоловіком.
«Дзвонила йому, хоч у нього був відсутній зв’язок, але все одно дзвонила, бо надіялася, що от-от зараз підніме слухавку, – розповідає дружина. – Так і сталося – він вийшов на зв’язок. Це дуже важко. За цей весь час я навчилася бути сильною, бо я знаю, що окрім мене моїм дітям ніхто не допоможе, коли чоловіка немає поруч. Я мушу бути сильною. Як і кожна дружина, звісно, я би хотіла, аби він був поруч. Але ми розуміємо, що він там за нас».
Авторка: Світлана Лелик
