Згуртованість села Саджавка Коломийського району вражає. Як не крути, а нині зі зборами важко. Натомість саджавчани як почали чотири роки тому, так і досі тримають планку. Лише за минулий рік люди задонатили 8 329 642 грн.
А за чотири роки село і його люди за кордоном зібрали для військових близько мільйона доларів. Це все – особисті гроші селян, пише Репортер.
Чиста вода й небайдужі люди
Із 11 сіл в Коломийській громаді Саджавка є найбільшим. 3500 людей, 1000 дворів і 400 учнів у школі.
Село з давньою історією, бо згадується в документах ще 1400 року. Слово «садж» на санскриті означає – «чиста вода».
Селяни були активними у різні історичні періоди й залишаються такими до сьогодні. У часи підпілля понад 80 саджавчан були в УПА. Їхні прізвища викарбувані на пам’ятнику в центрі села.
За незалежності їздили на всі революції до Києва, сьогодні на фронті 40 саджавчан. На жаль, село вже втратило чотирьох своїх захисників.
І в перший день, коли почалося повномасштабне вторгнення, на площі біля клубу зібралися 140 людей, бо хотіли допомагати війську.
З тих перших днів у селі і народилась громадська волонтерська ініціатива «Саджовецькі козаки». Керує нею Микола Андрійчук. Починаючи з 2015 року, пан Микола їздив на схід ротаціями як стоматолог-волонтер – лікувати, рвати та протезувати зуби добровольцям. З тих часів залишилося багато контактів, друзів та розуміння, як їхати, куди і що везти.
До теми: Бійці стоматологічного фронту. Чому Миколу Андрійчука з Надвірнянщини бояться найвідважніші вояки
Визнане село
“До всіх ми не годні попасти, то щось десь передаємо «Новою поштою». Але за кожну поїздку ми відвідуємо 5-10 наших саджавецьких”, – говорить Микола Андрійчук, потираючи чорні від мазуту руки. Вони недавно приїхали зі сходу й підремонтовують «Тигрика».
Такий позивний має бус, яким вони за чотири роки намотали по фронту понад 200 000 км. А «Тигрик», бо так гарчить, коли заводиться.
Цього буса вже впізнають і навіть не перевіряють на блокпостах. Кажуть: «А це ці їдуть…», – посміхається Андрійчук. – Бо ми спочатку їздили десь заблизько, де не дуже інші їздили. Тоді ще цих дронів не було.
Каже, за 2025 рік «козаки» зробили 18 поїздок. За два попередні – по 30 разів. А якщо разом взяти за чотири роки, то 100 поїздок. Везли все, на що були запити від військових.
В селі розгорнули міні цехи й робили основи на сітки, самі сітки, крутили цигарки, готували продукти, робили двоярусні ліжка. Андрійчук розказує за їхнього волонтера Івана Потовського, який тут на місці робить просто все – від окопних свічок до пічок. А ще зробив понад 1000 дерев’яних мін, бо такі були потрібні вже й багато.
Наші прекрасні майстри Юра і Тарас вдень і вночі ремонтували машини, – розповідає Андрійчук. – Ми їх потім відвозили на фронт. Є такі автомобілі, що по два-три рази вже приїжджали на відновлення і далі служать.
Серед прапорів різних бригад та подячних грамот від хлопців Андрійчук показує особливо цінну для села нагороду.
У 2023 році він зібрав всю інформацію, усі звіти й чеки, що зробило село для армії, і подав на національний конкурс «Благодійна Україна 2022». І там «Саджовецькі козаки» зайняли третє місце в номінації «Місцева доброчинність».
Тут Порошенко, Притула і нас нагороджують. Ми такі горді були. Це всеукраїнське визнання села, – каже пан Микола.
Найкращі дрони привозять «Саджовецькі козаки»
Зараз у поїздки збираються, коли є дрони. Нині це одне з найосновнішого, що треба на передовій. Тим більше дрони роблять у громаді й дуже добрі.
Андрійчук розказує, що якось заїхав «Тигриком» у Коломию на СТО, то майстер не хотів брати гроші, бо прочитав на бусі, що то за волонтери.
Його син воює і недавно був у відпустці, розказував, що їм різні дрони привозять, але найкращі ті, які від «Саджовецьких козаків», – усміхається Андрійчук. – Оце дуже приємно!
Загалом «козаки» уже відвезли на фронт 829 дронів. Грошима на них допомагають саджавчани, які зараз живуть та працюють у Бельгії та Чехії. Адже з села найбільше заробітчан саме у цих країнах. Хтось поїхав ще понад 10 років тому і потягнув решту.
Дуже багато саджавчан в Антверпені – це друге за величиною місто в Бельгії. Волонтери кажуть, що там саджавчани частіше збираються й швидше знають новини, як у самому селі.
Я їх називаю – бельгійська діаспора Саджавки, – говорить Андрійчук. – І основне фінансове забезпечення на дрони йде саме від них. Також є окрема група, яка займається суто автомобілями. Вміють знайти джипи, знизити ціну, купити й відправити. Десь вже 150 машин куплено селом за цей час.
Також хвалиться, що село купило для свого старости великий ударний дрон «Вампір». Він коштує майже мільйон гривень. Тож в селі відкрили збір і на конверт зібрали 780 000, а що не ставало то додали друзі Андрійчука з фонду «Повернись живим».
Той дрон робить страшенно велику роботу, і військові були вражені, що село купило його, – каже волонтер.
Бельгія і Чехія на зв’язку
Пан Микола піднімає слухавку. По відеозв’язку з Бельгії дзвонить односельчанин Михайло Максим’юк. Саме він зумів об’єднати в Антверпені інших саджавчан.
Нам не байдуже, що в Україні зараз твориться, – коротко говорить Максим’юк. – Тож ми дотепер збираємося, четвертий рік – і будемо так до перемоги.
Пан Михайло розказує, що в Антверпені є чудовий парк, і щонеділі там збираються саджавчани. Обговорюють новини, спільно вирішують питання, пов’язані з допомогою військовим. А ще між собою запровадили «податок», як називає Максим’юк. Кожен здає по 50 євро на допомогу в Україну.
За минулий 2025 рік ми зібрали 98 000 євро, – звітує пан Михайло. – Це наша група, яка збирається. Без людей я б нічого не міг сам. Лиш народна підтримка. Були у нас і меценати з Бельгії, маємо мецената з Італії. Такий у нас міжнародний рівень.
Трохи менша спільнота саджавчан у Чехії. Там головний Михайло Христан. Він також на відеозв’язку з Андрійчуком. Звітує, що за минулий рік вони зібрали 660 000 грн.
Як лише війна почалась, зразу нас було з 50 чоловік, а потім все менше, менше, – говорить Христан. – Хтось приєднується, хтось від’єднується, як кому виходить. Але десь 25-30 людей стабільно є. Ми пишемо в групі, що збираємося раз на місяць чи як виходить. Збираємо гроші, а тоді вже дзвонимо додому і що потрібно передаємо чи пересилаємо інколи на картку. Хтось особисто пише нам, що потрібно. Помагаємо як можемо.
Микола Андрійчук каже, що за гроші чеської діаспори відремонтовано дуже багато машин для військових, куплено чимало коліс, генератори, зарядні станції.
За все він детально звітує перед людьми. Має записані усі надходження та витрати, збирає усі чеки, навіть за найменші покупки. Виставляє фото й відео, кому що передали.
Хлопці хочуть щось дати
Чи не у кожній поїздці з Андрійчуком їздить Іван Вишенько. На війні загинув його старший брат Ігор. Він воював у складі 110 окремої бригади ТрО. Розвідник, мав позивний «Єгер», бо був мисливцем.
Іван з Ігорем якраз були за кордоном як почалося вторгнення і на наступний день уже повернулися додому. Брат пішов на війну, а Іван зайнявся волонтеркою. Продовжує це робити досі.
Розповідає, що нема однакової поїздки і завжди з пригодами, адже GPS там не працює.
Ми залітали туди, де не мали би бути, – розповідає Іван. – От, ми звикли їздити тою дорогою, а зараз її нема, як і мостів. Усе в сітці, бо дрони. Яма на ямі, бо техніка розбила, а швидкість треба тримати – соточку мінімум.
У поїздку Іван збирається за п’ять хвилин. Каже, головне, аби був повний бак. На початках везли багато продуктів, бо забезпечення ще такого не було. Зараз з цим усе добре, більша потреба у дронах, окопних свічках, сітках, теплих речах.
Часто хлопці дзвонять, мовляв, а що з нас? – говорить Вишенько. – Хочуть щось дати. Вони дуже вдячні, їм приємно, що ми приїхали. Бо вони надивляться того інтернету, соцмереж, що всі хочуть тікати. А тут хлопці їдуть до них, то їм вже приємно, що вони не дурно воюють.
Авторка: Світлана Лелик
