У хаті на межі Волині й Полісся під стелею завжди висів павук із соломи. Перед різдвяними святами вся родина збиралася при свічках, щоб власноруч створити нові прикраси. Бабуся Олександра керувала процесом: діти робили найменші ромби, дорослі – більші, а вона – центральну частину. Так із покоління в покоління передавалася традиція.
Сьогодні онука тієї бабусі Інна Січна – знана майстриня, вона не лише зберегла родинну традицію, але й вчить інших – як повернути у свої хати ці давні символи. Про те, чому павук приносить благу вістку, а з дідухом на вечерю приходять предки – у розмові з майстринею.
Вечори при свічці
Інна Січна каже, що не пам’ятає моменту, коли вперше взяла в руки солому. Так повелося з маленького – у хаті бабусі Олександри завжди висіли павуки. А ближче до свят вся родина збиралася на кілька вечорів, аби зробити нові.
До речі, в бабусиній хаті тоді не було електрики – тож плели павуків при свічках та лампах. Робили багато – бо ж для кількох сімей. Бабуся народила восьмеро дітей, діти дали їй 34 внуки, а вона встигла дочекатися 11 правнуків.
Бабуся завжди розповідала, що виготовлення павука об’єднує родину, – згадує Інна. – Кожний елемент робив хтось із сім’ї – внуки робили маленькі, старші, більші діти – більші елементи, а вона – центральні. Це нас об’єднувало.
Пані Інна розказує, що день народження дідуся був 6 січня – Святвечір за старим стилем. Тож щороку вся ця велика сім’я з’їжджалася додому святкувати. І святкували за всіма традиціями.
Дідусь урочисто заносив дідуха до хати, його ставили в куті під іконами, а на столі після вечері залишали кутю і ложки – для душ предків, які мали прийти їсти.
Те, що почалося як родинна традиція, поступово переросло у професійне захоплення. Інна Січна нині викладає декоративно-прикладне мистецтво у Коломийському педагогічному коледжі. Її донька теж перейняла справу. А ще пані Інна проводить майстер-класи по всій Україні, повертаючи забуте ремесло.
Дідух – не ялинка
Павук – не просто прикраса для інтер’єру. Це символ благої вістки, що має дохристиянське коріння.
Я думаю, що це ще швидше пов’язано з язичницькими часами, – розмірковує пані Інна. – Новий рік переходить на новий час. І так само вже з народженням Ісуса Христа – нашарувалася новина про народження Христа.
Форма павука теж несе сакральне значення. Піраміда, що постійно обертається, створює особливу енергетику. А для хліборобів, звісно, стебла й зерно були святими, першочерговими.
Читайте: Уляна Маляр: «Баба казали, думай, як жиєш, що буде лопотіти за тобою»
Павука виготовляли переважно з житньої соломи, розказує майстриня, бо тоді на Волині сіяли більше жита, ніж пшениці. У південніших регіонах частіше використовували пшеницю.
Раніше кажуть, що плели на кінському волосі, але пані Інна пам’ятає, що і бабуся, і прабабуся робили на нитці – адже вдома ткали, нитки були під рукою.
Цікаво, що регіональних відмінностей у павуках немає – на відміну від дідухів. Причина проста – ремесло було майже повністю забуте, залишилися лише поодинокі варіанти по селах, де старші люди ще щось пам’ятали.
Вже зараз вона відроджується, є що й навчилися багато, – каже майстриня.
Павука підвішували до сволока під стелю і він міг висіти цілий рік – його замінювали, лише коли зовсім нищився. Це принципово відрізняє його від дідуха.
Дідух – зовсім інша історія. Його теж виготовляли з відібраного колосся, заготовленого влітку. Це міг бути перший або останній сніп – залежно від регіону. Кожна місцевість мала свої традиції та свій спосіб виготовлення.
У родині пані Інни дідух був у формі снопа, гарно перев’язаного стрічкою. А от на Франківщині робили невеликих дідухів на три ніжки з розгалуженням – щоб зручніше було ставити.
Читайте: Хустка – як гонір. Як їх носили на Гуцульщині, Покутті, Опіллі та Бойківщині (ФОТО)
Брали колосся різних видів: обов’язково жито, пшеницю, овес, льон, додавали різні трави для запаху, квіти – хто що хотів. Дідухів виготовляли вдома, самі, кожна родина по-своєму.
Як ще кажуть – дідух до хати, біда з хати, – говорить пані Інна. – Саме слово розкриває суть: дід-дух, дух предків. Це присутність померлих дідів і прадідів на святій вечері. Ми не маємо втрачати своїх коренів – і коли дідух до хати, відповідно всі предки з нами вечеряли.
Після вечері все залишали на столі – кутю, ложки, бо душі предків мали прийти вечеряти. Дідух стояв усі різдвяні свята. Після їх завершення в деяких регіонах його спалювали, в інших – обмолочували колосся і давали курам або сіяли. А вже потім спалювали.
Щоб душі знову йшли, щоб не залишалися в хаті, – пояснює пані Інна.
Інна Січна категорично проти того, щоб називати його альтернативою ялинці, як це нині подекуди можна зустріти:
Це взагалі не можна пов’язувати, це зовсім різні речі. Ялинка має своє значення – чисто святкове, а це наше коріння – дідух і павук.
Традиція повертається
Останніми роками дуже великий сплеск зацікавленості до дідухів і павуків, – констатує Інна Січна.
Її особливо тішить характер запитів. Люди не просто хочуть купити готовий виріб – вони хочуть навчитися робити самі.
Питають – може, ви поможете, як виготовляти, ми б прийшли на майстер-клас, тому що ми хочемо самі зробити, тобто не купити – а самі навчитися, – розповідає пані Інна.
Це принципово важливо для збереження традиції.
Якщо молодь чи навіть старші люди будуть самі вчитися, то вони передадуть це своїм дітям і ці традиції будуть жити і берегти от це родинне тепло. Бо це і є родинне тепло, родина.
У своїй викладацькій роботі жінка бачить, що молодь справді цікавиться. Студенти образотворчого відділення з задоволенням виготовляють павуки і дідухи. Є вже й учні, які займаються на професійному рівні.
Нещодавно пані Інна проводила майстер-клас у Києві для голів громад – поважних дорослих людей.
Дуже вразило, як вони виготовляли, з якою любов’ю, як вони питалися, цікавилися. Кажуть – ми у захваті, бо от ці елементи, своїми руками, як це зробити, – згадує майстриня. – Вони самі хотіли все робити, не дозволяли допомагати: “Ні-ні-ні”.
А минулого року павуки Інни прикрашали вітрини ЦУМу в Києві, кафе в Полтаві, відправляла роботи до Харкова. Її павуки експонуються в музеї в Косові та в музеї “Писанка” в Коломиї.
Найбільший павук, який робила пані Інна, мав вражаючі розміри – одна сторона була 1,2 метра при довжині однієї соломинки всього 10 сантиметрів. А найбільший її дідух мав близько семи метрів.
Авторка: Женя Ступ’як
