Молода керамістка з Хмельниччини Анастасія Близнюк назвала свій бренд «Roots Keramika» — «коріння». Саме в Косові, серед гір і глини, вона знайшла себе. Анастасія створює живу кераміку з «потьоками» і сенсами, поєднуючи гуцульські традиції з подільським теплом.
Її майстерня розташована у цеху Косівського відділення Національної спілки художників. Це місце, де працювали покоління гончарів, пише Репортер.
«Ого, та ти таки вже геть огуцулилася!»
Бренд «Roots Keramika» народився влітку 2023 року. Його назва перекладається – «коріння». Як пояснює його засновниця, треба повертатися до свого коріння й пізнавати його. Не лиш поверхнево, а трошки заглибитися й дізнатися історію.
Інших варіантів назви, каже Анастасія, просто не було. Якось сіла малювати і їй намалювався глечик і коріння, які виростають з нього.
Я популяризую Гуцульщину, хоч сама з Поділля – з Хмельниччини, – розповідає майстриня. – Косівська кераміка мені полюбилася, бо її кольори відображають усі мої внутрішні вподобання і любов до гір. Тож я почала її більше та глибше вивчати й вносити свої сенси.
До гуцульської символіки й тематики майстриня додає трохи подільської. Наприклад, елементи колосків у розписах. Малює їх на вазах і глечиках.
Каже, коли ще була у художній школі, то знала, що вчитиметься у Косові на кераміці. Адже там навчалась її вчителька, яка й скеровувала свою ученицю саме на кераміку, аби навчилась ремеслу.
І я пішла й ні разу не пошкодувала, – усміхається керамістка. – Знайшла своє – або воно мене знайшло.
Також Анастасія розповідає, що на її вибір повпливали і батьки, адже з дитинства привили їй любов до гір. Постійно разом їздили в Карпати з наметами. Тому, коли приїхала в Косів, зрозуміла, що залишиться тут. І то вже 11 років, як Анастасія стала косівчанкою.
Вдячна батькам, що вони мене з легкістю відпустили так далеко – за 207 кілометрів – у 14 років, – говорить Анастасія. – На другому курсі я приїхала додому, а мама каже: «Ого, та ти таки вже геть огуцулилася!». А я вже такаю, йокаю. Знаєте, є нав’язана думка соціуму, мовляв, це ж не стоматолог, не юрист, не бухгалтер. Ти не знайдеш роботу у державній установі. Але добре, що поки я формувалася, то цього не чула. Я не відчувала, що є якась зневіра в тому, що я роблю. Батьки зараз дуже раді.
Без потьоків – пісне
Майстерня Анастасії знаходиться у серці кераміки – у виробничому цеху Косівського відділення Національної спілки художників України. До неї можна прийти подивитися, помацати й обрати собі те, що до вподоби.
За словами майстрині, те, що її майстерня в цеху – дуже символічно. Адже тут творило не одне покоління гончарів і керамістів. Та й досі творять.
Анастасія зізнається, що спершу не розуміла косівську кераміку, особливо однієї з її традиційних особливостей – потьоків, які ще називають слізками. А зараз не уявляє своїх робіт без них. Тим більше розробляє рецепт, аби цих потьоків було більше.
Це щось, що ти не можеш контролювати — і воно неповторне, – пояснює Анастасія Близнюк. – Тобто фарбник не затримується на елементах і дає таку потьочність – стікає. Згодом пустили міф, що це є брак. І більшість майстрів почали розробляти свої фарбники і рецептури таким чином, щоб цих потьоків не було. А я, навпаки, намагаюся відновити, аби воно текло. Полюбилося воно мені. Без тих потьоків воно мені якесь пісне.
Родзинкою своєї кераміки Анастасія вважає поєднання традиційного із сучасним. Із сучасного, наприклад, керамічні келихи з розписами сердець та птахів. Назвала цю серію – «Про любов».
Час зараз дуже непростий, тому хочеться нагадати про цінність любові — до світу, людей, життя, – говорить майстриня. – Змінилося трошки бачення, почала вкладати більше сенсів у свої роботи.
Кераміка – це повна нестабільність
Анастасія розповідає, що й досі є страх, коли закладає піч виробами. Завжди переживає, що з того вийде.
Кераміка – це повна нестабільність, – вважає майстриня. – І тому кожен раз чекаєш, аби відкрити ту піч, аби подивитися й видихнути.
Згадує, що дуже «весело» було працювати під час блекауту, адже піч палиться 11 годин. Та Анастасія викрутилась і пристосувалась і до цього.
Я називаю кераміку живою роботою. Бо вона зроблена руками — від А до Я, – говорить Анастасія. – І якщо питають: «Чи можна зробити горнятко до кінця тижня?». Не можна. Мені не вигідно розпалювати піч заради одного горнятка. Я маю наповнити її роботами. Це не штамп-завод. Це жива кераміка, в якій є частинка душі, тепла, рук і серця.
Майстриня пояснює, якщо порахувати години, що вона сидить над горнятком, то, може, й не так багато, але за один день його зробити не вийде.
Адже спершу зі шматка глини формує горнятко. Далі треба почекати, аби воно схопилось й підтугло (стало тугішим – ред.). Потім обточує його і забирає нерівності спеціальними петельками. Нарешті клеїть ручку і знову чекає, аби підтугло. Потім знову зачищає мочалкою всі нерівності, які могли утворитися, коли клеїла ручку. Чекає, аби робота підсохла і її можна було покрити ангобом. Це глина білого кольору, яка розводиться до сметанкового стану, і, коли вона висихає, по ній можна малювати. Після ангобу чекає, аби висох, наносить розпис і ставить у піч на перший випал. Далі наносить жовті та зелені фарби, покриває поливою і – в піч на другий випал. Тепер горнятко готове.
Це жива робота, – наголошує Анастасія. – Бо вона зроблена руками від і до. Ще б можна було ту глину з кар’єру копати самому. Багато керамістів так і роблять, якщо вони хочуть використовувати глину своєї місцевості. У Косові є поклади сірої глини. Колись її використовували для кераміки, але згодом лише для чогось декоративного. Адже та глина не витримувала високої температури й пропускала воду.
У своїх роботах Анастасія використовує глину зі Львова. Раніше купувала зі Слов’янська. До речі, зараз Анастасія експериментує з рецептурами, аби удосконалити якість. Наприклад, аби їх можна було класти у посудомийку.
Звісно, я цього не рекомендую, – усміхається Анастасія. – Якщо ця річ вже зроблена повністю вручну і кожна квіточка на ній намальована вручну, то й помити цю річ можна руками.
Авторка: Світлана Лелик
Comments are closed.