У Франківську ветеран Василь Рибчук готує смачне м’ясо у своєму закладі «Dymno». Це не ресторан, не кафе, не їдальня, а дуже смачна навіть на сайті кухня з доставкою. Василь каже, де б він не був, кухня завжди його знаходила. Навіть на сході, за 10 км від фронту, вдавалося готувати хлопцям шашлик.
Кухня не залишила його і зараз. І протез не є завадою в роботі, пише Репортер.
Нас не лишили
Василь Рибчук родом з села Яворів Косівського району. Усе життя працював на кухні в різних закладах. Десь на гарячому процесі, десь на холодному, а десь і шеф-кухарем. Навесні 2023 року йому прийшла повістка, Василь мобілізувався до Нацгвардії – у 50 полк імені Семена Височана.
Оскільки мав юридичну освіту, то спершу працював діловодом. А наприкінці вересня 2023 року поїхав звичайним піхотинцем на схід. Поранення отримав на Торецькому напрямку, якраз у день, коли їх прийшли міняти на позиції. Каже, цього дня дуже чекають і бояться усі. Адже під час заміни найбільше втрат.
Читайте також: «За межею» неможливого. У Франківську військові і ветерани вийшли на боксерський ринг (ФОТО)
Бо відбувається якийсь рух, ворог це бачить і починає інтенсивно «працювати», – розповідає ветеран. – Так було і в нас. Побачили з нічних дронів. Почався обстріл. Летіло все – міни 80 мм, 120 мм, FPV.
Недалеко від Василя вибухнула міна. Осколок навиліт влучив у руку, перебив артерію, почалась велика кровотеча. Разом з ним було ще троє поранених. Василь пригадує, що жоден з побратимів не запанікував, кожен сам надав собі допомогу. Усе завдяки навчанням, які пройшли на БЗВП, а потім на злагодженні.
Ми заховалися від дронів, по рації вийшли на командування, – згадує Рибчук. – Нам сказали, що нас не залишать. Треба було почекати до ранку, аби був вранішній сирець. Тоді найбезпечніше забирати хлопців і взагалі щось робити. І нас не залишили. Через дві з половиною години приїхали хлопці та змогли забрати всіх чотирьох. Усі живі.
За словами Василя, поранених завезли на стабпункт «Азову». Там надали першу допомогу, долили крові. Потім його відвезли у районну лікарню, а звідти – в госпіталь у Дніпрі.
Ми приїхали о третій ночі, зразу зібралися лікарі, привезли до мене купу апаратів і під’єднали до всього, – розповідає ветеран. – Почали дивитися, де в мене нерв, де він закінчується і що можна зробити з рукою. Зранку була перша операція. Наступного дня ще одна. На жаль, почалося відмирання клітин і лікарі сказали, що краще ампутувати руку. Питали, чи я згідний.
Він погодився. Зараз у Василя високий протез на лівій руці. Усе побутове життя, каже, просто переніс на праву. Їздить за кермом, готує, одягається. Через місяць чекає на біонічний протез. Сміється, що це буде, як новий гаджет.
Як тоді зібрався, то більше не розбирався
Людина до всього може звикнути, – говорить ветеран. – Які б у нас не були обставини в житті, ми до всього звикнемо й адаптуємося. Насправді я не падав духом з самого початку. Ще отам від тієї дороги, де осколок пролетів. Тоді так гарно мозок запрацював. Я як там зібрався в купу, так більше й не розбирався. І характер у мене такий, що я здаватися не буду. З самого початку розумів, що це не кінець і рухаємося далі. Скажімо, це такий новий етап у житті. Сім’я, дружина – моя найбільша підтримка.
Читайте також: «Усі найкращі – з піхоти». Історія нацгвардійця Юрія Костюка з позивним «Чоловіче» (ВІДЕО)
Коли Василь ще був у лікарні, його відвідував товариш. Говорили про майбутнє, ділилися мріями. Оскільки Василь вміє готувати, а друг, теж Василь, мріяв про свій заклад харчування, то виникла ідея робити щось разом.
Ми так багато про це говорили, що прийшов якийсь такий момент, що я кажу: «Що Васьок, робимо?» Робимо! – пригадує Рибчук. – І ми взяли всі свої сили, голови й заощадження й почали працювати. І за місяць дійшли до того, що маємо зараз.
Вони відкрили в Івано-Франківську «Dymno». Обоє кажуть, що одному було б складно це зробити.
Ми на сьогодні маємо більше, ніж очікували, – усміхається Василь. – Тому що ми працюємо майже два місяці і поки все доволі гарно виходить. Ми говорили з людьми, що потрібно пів року, аби розгойдатися. А в нас вийшло швидше. Люди пробують нашу продукцію, повертаються знову, розказують друзям.
Шашлик за 10 км до фронту
На своїй кухні Василь готує дуже смачне м’ясо й рибу. Їхньою родзинкою називає авторські соуси. Їх є шість. Серед них – мамина аджика. Каже, справжня, як роблять гуцули.
Василь більше любить готувати для інших. Каже, отримує велике задоволення, коли бачить, як людям смакують його страви. А любов до готування якось прищепилась ще зі школи.
Мама постійно на роботі, тато за кордоном, а був молодший брат і треба було приготувати їсти, – розповідає Василь Рибчук. – І я раз почав, два і став готувати. Потім якийсь підробіток у місцевому кафе був і так пішло далі. Де б я не був, мене кухня завжди знаходила. Навіть коли були на Донбасі, то готував для хлопців. І що б ви подумали? Робив шашлик!
Розповідає, що одного разу знайшов в магазині м’ясо, хоч це й було складно. Замаринував, знайшли шампури, чотири цегли й смажили.
Хлопці були задоволені та щасливі. Адже не кожен день можна поїсти м’яса за 8-10 кілометрів від фронту, – говорить Василь Рибчук. – І деруни теж були. Хтось чистив картоплю, хтось натирав, а я смажив. Їли всі.
Авторка: Світлана Лелик
Comments are closed.