Минулого тижня журналіст і ветеран Максим Веприк зустрівся зі студентами УКД. На зустрічі він розповів, як варто і не варто спілкуватися з військовим, поділився власним досвідом життя після поранення та чому підтримка важливіша за жалість.
Був готовий відповідати на будь-які питання, навіть дуже дивні. Таких, правда, не виявилося, пише Репортер.
Немає неправильних питань, є не поставлені
Максим Веприк до вторгнення працював журналістом на телеканалі 402. З 24 лютого 2022 року став до лав ЗСУ. Був командиром мінометного розрахунку в 109 окремому батальйоні 10 бригади «Едельвейс». У січні 2023 року на Донеччині отримав важке поранення.
На початку зустрічі Максим Веприк попередив студентів, що головне — не боятися комунікації з ветеранами та зберігати певний рівень поваги. Але водночас просить не мати завищених очікувань. Адже ветерани — ті ж люди. Тому не завжди є правильними і не завжди показують найкращі моральні якості.
Як підступитися, що його спитати? Просто запитайтеся. А якщо мені або іншому ветерану це питання не сподобається, то вам прямо і скажуть: «Давайте, ми це чіпати не будемо». Немає неправильних питань, просто є не поставлені, — говорить Максим Веприк. — Серед ветеранів є купа дуже крутих людей зі стійким моральним компасом. Але є, звісно, і не такі. Тому не треба обманюватися. Треба виявляти повагу, але не очікувати того, що ветеран буде ідеальним.
Якщо тільки ветеран не сидить з якоюсь скринькою або з табличкою, що він на щось збирає, чи на протези, чи на реабілітацію, чи на ще щось, не пхайте йому гроші, каже Максим. Натомість підійдіть, просто подякуйте. Для більшості цього достатньо.
Можна спробувати зав’язати розмову, але поважайте, якщо ветеран каже: «Вибачте, я зараз не маю на це часу. Я не хочу зараз спілкуватися». Скажіть: «Добре, вибачте, будь ласка» і йдіть собі у своїх справах.
Не жалість, а підтримка
Максим Веприк розповідає, що перші тижні після поранення були найважчими:
Понад 25 років живеш в одному форм-факторі. І все в тебе класно. А потім — бац, і ти вже в зовсім інших реаліях.
Згадує, що на фронті багато жартували про смерть — це було частиною буденності. Казали, якщо судилося загинути, то воліли б, щоби це було швидко. А от про поранення майже не думали, бо не уявляли, що таке — бути прикутим до ліжка. Тож, потрапивши до лікарні, він опинився на межі морального зриву.
Перший місяць був надзвичайно важким. Але поруч була дружина.
На другий чи третій день мого потрапляння в госпіталь вона вже пів країни проїхала і була в Дніпрі, біля мого ліжка, — каже Максим. — Якби не дружина, рідні, я би не витримав. Без підтримки таке перенести психологічно дуже важко.
Він наголошує, що ветеранам потрібна не жалість, а підтримка. Це те, що допомагає не скотитися в депресію, не втекти в алкоголь чи інші деструктивні речі. Бо самому себе витягнути — майже неможливо.
Пригадує телефонну розмову з мамою після перших операцій коли сказав, що отримав поранення і лежить у госпіталі.
Перше, що вона сказала, було «Що?!». І через секунду: «Головне, що живий». Це був єдиний момент, коли мама виявила страх і паніку, — розповідає Максим Веприк. — Не падати духом, коли бачиш, що твоя найближча людина практично в розібраному стані, вимагає великої внутрішньої сили.
Але саме ця стійкість близьких людей поруч і їхня віра в тебе, і є тією справжньою та дуже потрібною підтримкою: «Втратив кінцівки, але ти живий. Давай працювати над тим, щоби повернути тебе до життя».
І навпаки, якщо після поранення такої підтримки немає, шанси на відновлення — невеликі. Максим згадує випадки, коли після поранення від хлопців йшли дружини чи дівчата, і ці хлопці просто «скочувалися в нуль».
До теми: Треба говорити ротом. Ветеран Андрій Фармуга про страх цивільних образити або тригернути військового
Реабілітація не закінчується
Реабілітація Максима Веприка була доволі довгою і важкою. Каже, самі по собі ампутації не є складними, але в комплексі три ампутації різного рівня, це доволі непросто.
По-перше, складно запротезувати, а, по-друге, самому стати на ноги і ходити, — говорить Максим. — Я вже десь пів року не ходжу на протезах. Закинув. Це про те, що ветерани не завжди можуть демонструвати сталеву волю, витримку і бути прикладом для всіх. Через лінь чи характер мені важко знову повернутись на протези, бо мені страшно падати. Я вже декілька разів на протезах падав і не хочу то повторювати. Це дуже неприємно.
Тому процес реабілітації ніколи не закінчується. Це постійні заняття, ходіння. У багатьох випадках — постійна психологічна робота. На щастя, каже Максим Веприк, в Україні з’являється більше реабілітаційних центрів, більше реабілітологів, сучасніші програми реабілітації та протезисти. Хоча, додає, мав досвід роботи і з неякісними протезними компаніями, які використовують держбюджет, щоб збагатитися.
Розвивається в Україні і можливість психологічної реабілітації. За допомогою можна звернутися і в різні центри і навіть онлайн. Головне, аби людина хотіла цієї допомоги.
Якщо у ветерана є будь-який стимул проходити реабілітацію – сім’я, діти, якась справа, яку він хоче зробити, – то цей стимул буде його підтримувати. І він буде цим займатися, — говорить Максим Веприк.
На війні він був мінометником і з дронами майже не мав справи. Під час реабілітації на курсі з інженерії та пілотування дронів опанував цю справу. І збірка дронів також допомагала триматися в ресурсі.
Під час реабілітації була більша можливість цим займатися. Зараз в силу своїх фізичних обмежень, я не можу долучитись до команди, яка збирає дрони, — говорить Максим. — Зазвичай ці хлопці працюють в доволі захищених місцях, куди мені на колісному кріслі не дістатися. Це кропітка важка робота. Але коли все спаяв, підключив і чуєш ці просто чарівні звуки, коли актуалізується польотник, і ти лиш на пульті вмикаєш кнопочку, це — кайф!
Про що не варто питати у ветерана
На запитання від студентів, про що не варто розпитувати, Максим Веприк одразу перелічує: «Ну що, ти там москалів бачив? А вбивав? А скільки? А ти знаєш, скільки ти там їх задвохсотив, затрьохсотив». Ці питання не можна озвучувати за жодних умов. Каже, на щастя, нині вже ніхто не питається про особистий рахунок.
Особисто я не бачив ні живих, ні мертвих росіян. Я був мінометником. Ми стояли найближче десь за 800 м від переднього краю. І на велику честь і повагу до нашої піхоти ні разу ДРГ не вдалось до нас прорватися, — розповідає Максим Веприк.
Не менш болючими є запитання «Як отримав поранення?», «А як це сталося?», «А чого так сталося?», «А чого тобі так ампутували?», «Чого тобі більше ноги чи руки не зберегли?».
Розпитування про обставини поранення може знецінити цей досвід або й додатково ретравмувати. Пояснює, що військовий може отримати ампутацію прямо на полігоні чи лише за кілька днів після виїзду на фронт. Поранення бувають як від ворожих прильотів, так і власної техніки, яка не витримує навантажень. Але це все не має значення. Адже кожен і кожна, хто став на захист країни, — вже заслуговують на повагу.
Ампутація — це дуже індивідуальна штука. Ви можете запитатися ветерана, як давно він у цивільному житті, тобто коли він отримав поранення. Але ніколи не старайтеся його розпитуватися, за яких обставин або чому він отримав поранення, — говорить Максим Веприк. — Нікому не хочеться розказувати, що він втратив ногу, хоч були всі шанси її зберегти. Але на війні помилки — це не рідкість.
І додає, розпитувати військового чи ветерана про те, де той був і що бачив, не мають жодного сенсу. Бо що б вам не розказували, цивільним цього не зрозуміти все одно. Тож і казати «розумію» не варто.
Поки ви там не були, не бачили, не пережили, ви цього не зрозумієте, — каже Максим.
Розповідає, що на фронті та й після поранення дуже рятував гумор. Військові багато жартують: про смерть, про війну, про фронт, про проблеми на фронті.
Якщо ти на фронті, ти мусиш якось переживати цей досвід, він нереально тяжкий. І якщо це сублімувати через гумор, воно має дуже класний ефект, — говорить Максим. — Якщо ви зможете посміятися зі стресової ситуації, значить, ви можете її пережити. Жартувати я люблю. І це, мабуть, мене врятувало.
Читайте також: Жадан у Франківську: “Щоб перемогти, нам треба багато мислячих людей”
Є над чим працювати
На запитання про доступність Франківська Максим Веприк каже, що у порівнянні зі Львовом в Івано-Франківську все-таки справи кращі. Але є і проблеми: з бруківкою, з бордюрами, з дорогами. Працювати є над чим.
Наприклад, щоб вилізти з машини, мені треба доволі широке паркомісце. І щоби воно було вільним, — розповідає Веприк. — На жаль, така реальність, що саме людей з інвалідністю стало набагато більше. У Франківську, щоб припаркувати авто, треба покружляти, особливо в центрі. І навіть якщо є паркомісце зі спеціальною позначкою для людей з інвалідністю, не завжди воно є вільним.
Наголошує, що треба відводити більше місць для людей з інвалідністю, пропрацьовувати зручніші паркомісця. Зокрема, важливо, щоб біля таких місць були спеціальні з’їзди або рівні платформи, де можна безпечно поставити колісне крісло. Інакше є ризик, що крісло перекоситься чи зіскочить, тоді можна впасти.
Каже, пересування на протезах — ще більший виклик, особливо, якщо це дві високі ампутації, як у нього. Бо, пояснює, ноги вже не балансують тіло, як раніше:
Тепер мій балансуючий апарат — м’язи спини, пресу, бокові м’язи. Тримати рівновагу треба всім корпусом. Не стопами, не колінами. І щоби розходитися — потрібні роки тренувань.
Максим Веприк згадує досвід Львова, де бачив, як заклади використовують мобільні пандуси:
У Львові, в одному закладі, хлопці вибігли, швиденько такий пандус розклали. Я по ньому заїхав і вони його зібрали. Це дуже швидко і зручно — пандус нічому не заважає, не забирає частину тротуару.
І попереджає, ніколи не пробуйте хапатися за колісне крісло без дозволу його власника. Бо, по-перше, це неприємно, а по-друге, є ризик завдати більше шкоди, ніж допомогти.
Колісне крісло – це моє продовження. Я б не хотів, щоб якась неавторизована особа просто так собі хапалася за ручки крісла і пробувала мені допомогти. Керувати колісним кріслом не так просто, як здається. Можна не помітити поріжок, ви зачепитися колесом за якусь перешкоду і просто ветерана викинете з того колісного крісла, — пояснює Максим Веприк.
До того ж варто перепитати, чи ветерану взагалі потрібна допомога. Можливо, він просто хоче це зробити сам.
Для нас подолання будь-якої, навіть маленької, перешкоди самостійно – це є «ечівка» (досягнення – ред.). Це його ресурс зрозуміти, що не потрібно якоїсь зовнішньої допомоги. Тому, перш за все, хочете допомогти, – підійдіть, запитайте. Він відмовився? Ну все, він відмовився. Не наполягайте. Не думайте, що ви знаєте краще, – каже ветеран.
Читайте також: «Ясні очі». З волонтерів-партизан до бойового підрозділу
Забрав моє місце, забери мою інвалідність
Особливо дратує — паркування.
Стоїть собі машина з позначкою «людина з інвалідністю», виходить з неї дядько — і топає на двох ногах у магазин, — розповідає Максим. — Це мій суб’єктивний тригер. Бо він має ноги. Він може пройтися 200 метрів. А мені треба котити це колісне крісло з кінця парковки. Іноді ми навіть змушені паркуватися з порушеннями.
Каже, люди часто не цінують того, що мають, не усвідомлюють, наскільки це цінно, поки не втратять:
Були би в мене ноги — я б за кілометр паркувався. Ви не уявляєте, як я мрію просто прогулятися спокійно на своїх двох по парку. Хочеш моє місце? Прошу — давай поміняємося.
До теми згадує ситуацію з перших тижнів повномасштабного вторгнення, коли ще були проблеми з пальним. Він з побратимами заїхав на заправку — у формі, машина камуфльована. А там стоїть довжелезна черга. І вивіска була: «ЗСУ заправляються поза чергою».
Стоїть довжелезна вервичка з машин і ми попри них їдемо заправлятися. Один водій автобуса вибігає і кричить: «Я вже тут другу годину стою! Чого ми маємо чекати, а ви проїжджаєте?». Наш водій дістає ключі, підходить до нього і каже: «Не питання. Бери ключі. Я сяду в твій автобус, а ти — в нашу машину. Я з радістю тут постою хоч два дні». Той просто розвернувся і пішов назад.
Читайте також: Вахтанг Кіпіані: «Ми – нація-марафонець, у нас немає вибору втомитися»
Авторка: Ольга Суровська
Comments are closed.