У 2004 році Олександр Стефанишин посвятив себе духовному служінню і 18 років був ченцем василіянином. Коли почалося вторгнення, пішов на фронт. Каже, там в окопах переосмислив свої стосунки з Богом, пише Репортер.
Адекватно-неадекватне рішення
Ще під час АТО, у 2015 році, Олександр їздив з капеланською місією до прикордонників у Маріуполь. Вони з отцем Полікарпом жили там два тижні з військовими, а потім поверталися. Лише на стільки часу мали дозвіл. Після того Олександр ще двічі їздив у зону АТО.
Коли почалося повномасштабне вторгнення, для мене було зрозуміло, що Церква якось наново має створювати механізми для того, аби допомогти своїм людям пережити ці найважчі дні війни, – говорить Олександр Стефанишин. – Але вона не знайшла цих механізмів до кінця й досі. Йдеться про глибоке пізнання ідентичності християнина.
Читайте також: Зводити захисників в гори. Як проєкція воїнів на засніжені смереки Карпат зігріває серця і додає сили (ФОТО)
Олександр згадує, що на початку його парафія була маленьким хабом, де приймали гуманітарку. Сюди приїжджали машини з допомогою, розвантажувались, формували вантажі та їхали у ті міста, де була найбільша потреба. Але це тривало лише місяць.
Такої участі Олександру було замало. Він вирішив йти на війну. Подав прохання на ім’я Папи Римського про вихід з чернечого інституту та з духовного сану. Писав спеціальні заяви та не чекаючи офіційного рішення, яке тривало близько року, поки їх розглянуть у Римі.
Тим часом ще з одним співбратом почав тренуватися, аби здати натівські нормативи й вступити у третю окрему штурмову бригаду (3 ОШБР).
Було якесь таке прагнення піти саме туди, – розповідає Олександр. – Я до кінця не міг розпізнати, чому саме ця бригада. Для більшості моїх співбратів то було цілком неадекватне рішення. Але я вважаю, що у Бога на той момент був свій план на моє життя.
Далі був відбір і співбесіда. За словами Олександра, у бригаді більше зважали на його погляди на державу, націю, ніж на його чернецтво.
Їм було важливо, аби я підходив як бойова одиниця, – пригадує він. – Єдине казали – не проповідувати. То була їхня умова. Хоча це було складно для мене. Якщо ти був у семінарії – прекрасно, але головне, аби міг воювати. Тобто мій минулий досвід для них був не так важливий, бо ми всі були рівні.
Олександр мав позивний «Ніко». Придумав собі сам, бо це грецьке ім’я, яке означає – «перемагати».
Захищати державу пішли ще троє його співбратів з ЧСВВ (Чин святого Василія Великого). На жаль, один загинув. Юрій Канюк на початку вторгнення вийшов з чину, ще був хорошим поетом та істориком.
«Яків» воює досі у зенітному підрозділі, а з «Робертом» ми були разом у третій штурмовій, – розповідає Олександр Стефанишин. – «Роберт» звільнився зі служби наприкінці цього літа. Він був водієм, возив бійців, деколи амуніцію, на позиції до Кліщіївки. Це було дуже небезпечно.
Аби утвердитись у вірі
За словами Олександра, на війні він переглянув свої стосунки з Богом і з церковними організаціями.
Я зауважив, що є дуже великий фактор людського впливу, – пояснює Олександр. – Людина занадто собі привласнила цей вимір Божий та багато на себе взяла, тому й нема плодів, про які йдеться в Євангелії.
Він не вважає ті 18 років духовної служби даремними, навпаки – для нього це досвід віри, спілкування, пізнання себе, своєї обмеженої природи, пізнання Бога у своєму житті.
На війні Бог дуже потужно діє, але для тих, хто вірить, і тих, хто хоче вірити, – вважає Олександр. – Війна – це не місце для великого пізнання Бога, якщо ти не маєш віри. Навпаки, на війні існує більша можливість, аби ти утвердився у своєму дискурсі. Наприклад, є такі слова у Святому Письмі: «Нехай праведник ще більше освячується, грішник хай дальше грішить».
П’ять місяців дуже інтенсивних боїв Олександр провів у третій штурмовій бригаді. Потім потрапив у госпіталь у Дружківку. Був Великдень і військовий відпросився у командира до храму. Там були знайомі монахи й капелани. Вони запропонували йому перевестися у 67 бригаду і стати помічником капелана. Так і сталося. Близько року Олександр їздив у різні підрозділи бригади та спілкувався з військовими.
У 2015-2016 роках була інша служба, бо настрій військових був інший, – каже Олександр. – Не було стільки смертей, не було стільки поранень, стільки злоби. Була якась надія, що цей конфлікт завершиться, що він не буде стільки тягнутися, тому люди були інші.
За словами Олександра, військові на фронті чутливіші до теми Бога, спасіння, смерті, життя, ніж люди в тилу.
Там вони – як оголені проводи, – порівнює Олександр. – На війні люди більш сприятливі до пізнання правди про себе, про спасіння, про вічне життя.
Потім його перевели у 32 Окремий батальйон 41 бригади, де Олександр виконував зовсім інші обов’язки – проводив службові розслідування. Каже, це була важка робота, пов’язана з військовими, які пішли в СЗЧ, а також зі зниклими безвісти.
Ми потребуємо один одного
Зо два місяці тому Олександр звільнився зі служби. Майже одразу знайшов роботу, яка допомагає йому звикнути до цивільного життя.
Робота не дуже оплачувана, але вона мене трохи переключає, – розповідає військовий. – Фірма зі встановлення, заміни та обслуговування газових котлів. Працюю з документами, сервісними книгами, гарантійними талонами та бухгалтерією. Це мені допомагає зараз відновитися.
Також розказує, що дуже допомагає психотерапія. Будь-яка – індивідуальна, групова. Навіть коли був на фронті, знаходив час, аби мати терапевтичну сесію онлайн чи телефоном хоча б на 15 хвилин. А зараз відвідує «Дім воїна», де з ветеранами, каже, працюють добрі психологи.
Хлопців треба задіяти, щоб вони відчули себе потрібними, щоб інші люди з ними спілкувалися, відчували в них потребу, – вважає Олександр. – Бо вони ніби вже звідти прийшли, але ще не знають, що робити. Це такий стан організму – «замри». Їх треба розморозити. Є різні хороші методи, але найкраще – спілкування та соціалізація.
Олександр Стефанишин зізнається, щойно прийшов з фронту, то намагався ходити у людні місця, у кафе, споглядав, як працюють люди.
Я дивився на їхню роботу і відходив, – говорить він. – На їхні щирі емоції, як вони спілкуються – і я розморожувався. Ми потребуємо один одного.
На своїй сторінці у мережі Facebook Олександр викладає свої думки, уривки з прочитаних книг. Каже, то є така його маленька праця і служіння для людей. Радить почитати Тімоті Келлера, Книгу Йова, Євангеліє від Луки, Йоана та Марка. Називає це базою. Також продовжує служіння у спільноті Християн Євангельської віри.
Авторка: Світлана Лелик
