Дивні речі запам’ятовуються. Дивні речі запам’ятовуються настільки, що не можеш їх викинути з голови. Вони стають плоттю роздумів і медитацій. Вони уподібнюються притчам і коанам, пише Тарас Прохасько на порталі Збруч.
Врешті вони стають якоюсь такою крупинкою знань, що іноді здається, що сам ти живеш довге життя тільки заради того, щоби ці дивні речі побачити, запам’ятати, про них медитувати. І багато-багато чого іншого, що тебе означувало, не мало у світовому вимірі жодного значення, бо ти був попросту тим, котрий щось спеціальне побачив, запам’ятав, обдумав і проніс у собі. Зумівши або ні передати враження далі.
Читайте Тарас Прохасько: Тепер такі часи суть
Зовсім як молюск – один з мільярдів – що саме цю драстичну піщинку обмуровує своєю застиглою слиззю у перлу. А та видобута з непридатного за великим сюжетом більше ні на що молюска перлина включиться у безконечність історій коштовних прикрас. Нанизаних на шовкові нитки. Поскладаних у вимощені оксамитом переділи. Коли їх будуть укладати у намиста, то не зважатимуть на близькість походження і набутку. Нікому вже не буде доступною історія перламутрової консерви і тої крихти, чия неповторна структура викликала саме такі реакції молюска.
Потім випадково дібрані перли опиняться у новій реальності коекзистенції. Їх історія від певного часу буде історією тертя і взаємодії з чиєюсь шкірою, з хімічними елементами кісток і випарів, що під шкірою вирують. Заки не помутніють, не потемніють, не поблякнуть, не постираються чи порозсипаються.
Простіше кажучи, маю дві такі піщинки.
Так муляли, що мусив перетворити їх на гладеньке. На власні межові притчі. Межові, як два визначальні кольори семафора. Обидві стосуються смерті, способу смерті, мотивації смертоуникнення і смерторозрішення. Обидві про псів.
У тих місцях псів тримають у загородах. Без ланца, але за височеньким парканом. Вважається, що так можна їх вберегти від вовків. Циган-пес дуже боявся грому. І блискавок. Але блискавок він не встигав спокійно зауважити, вони попросту щось міняли у світі, якийсь невловимий настрій. А після них уже бив грім. І аж на нього Циган реагував.
Він робив неможливе – перескакував височенний паркан загороди і біг кудись світ за очі. Лиш би гуркіт грому не застав його у обмеженій безпорадності. Блискавки з громами були у його літо частими. Після того, як пес кілька разів вискакував у біг, ранячи черево об гострі патики загороди, дбайливі господарі вирішили його якось сохранити. Як зачиналися блиски і громи, вони припнули пса на короткий ланц. Вичислили, що такий не пустить його через пліт. Але цілий той розрахунок скувся на кількох неврахованих сантиметрах і кількох незнаних мотивах.
Почалася шура-бура.
Нічого не видно, нічого не чути, крім спалахів і вибухів. Злива робила фіранки. Пса не обходив ланц. Він – як завжди у таких випадках – мусив втікати і бігти. Скочив – як завжди – неможливо високо, перескочив через гострі щаблі. А на твердь не зміг стати. Ланц був надто коротким, таким, аби не допустити нещастя. І бідний Циган попросту завісився на плоті. Ніхто нічого не міг чути з того, що він міг би кричати чи квилити.
Псів, яких у тих місцях тримають у загороді, пізніми вечорами випускають побігати. Той, котрий був після Цигана, любив шпацерувати з нами колією. Того разу потяг виїхав із закрученого повороту, ревів і блимав фарами. Ми зіскочили з колії вбік, а пес, великий, сильний, оленеподібний, не зорієнтувався. Вирішив втекти і перегнати. Гнав по шпалах, не бажаючи зіскочити на крок вбік з тої траси. Подивився востаннє без жалю. Програв. Поїзди у тих місцях заради псів не гальмували.
А я їх запам’ятав. І часто медитую про тії крупки. Може, то найважливіше, що можу загорнути у перли.
Читайте Тарас Прохасько: Ми йдем вперід
Comments are closed.