Василь і Вікторія Міллери вперше спробували стріляти з лука навесні цього року, коли Василь проходив реабілітацію в обласній лікарні після поранення під Мар’їнкою. За ці кілька місяців він змінив крісло колісне на протези, але стрільбу з лука не полишає. Каже, лук допомагає концентруватися і вчить максимально розслабляти тіло. А для Вікторії головне – що вони тренуються разом.
Подружжя планує разом брати участь у змаганнях, але для цього їм потрібно мати власні луки, пише Репортер.
В гармонії з луком
Василь Міллер родом з села Пороги, що на Богородчанщині. Повномасштабне вторгнення зустрів за кордоном на заробітках – працював зварювальником у Польщі.
Я одразу й не повірив, що війна. Прийняв рішення повертатися. Тут моя земля, тут я народився, виріс. Не міг бути осторонь, – говорить Василь Міллер. – У військкоматах були великі черги і було важко кудись піти одразу. Сказали очікувати.
За пів року Василь потрапив до 46 десантно-штурмової бригади. До вторгнення мав лише досвід строкової служби. Спочатку було навчання в Житомирі, потім – у Польщі. Звідти поїхали на війну. Бригада звільняла Запорізьку область, воювала на Донеччині – під Мар’їнкою. Там 1 січня 2024 року Василь Міллер і отримав поранення.
З луком познайомився в обласній лікарні на майстер-класах Катерини Дубровіної, срібної призерки Олімпійських ігор 2000 року в Сіднеї, заслуженої майстрині спорту зі стрільби з лука. З Василем спробувала стріляти з лука і дружина Вікторія. Згодом вона почала ходити на тренування на стадіон “Юність”, де Катерина Дубровіна тренує лучників ОДЮСШ.
Я постійно була біля чоловіка. В лікарні були різні майстер-класи і скільки я йому пропонувала сходити, він не хотів. А на майстер-клас із лука – погодився, – говорить Вікторія. – Ми спробували разом. І я теж запалилася цим.
До теми: Святий четвер для лучників. Як у Франківську поранених реабілітовують стрільбою
Побачив, зацікавився, спробував і дуже сподобалося, – розповідає Василь. – Спершу тренувався в лікарні, а потім почали приїжджати й на стадіон. Стрільба з лука допомогла в реабілітації – ти концентруєшся, забуваєш про проблеми, стаєш в гармонії з луком. Щоб влучно стріляти потрібен баланс. В цьому і є лук для мене – треба бути спокійним, сконцентрованим, тіло має бути розслабленим. Ти бачиш ціль і тіло та лук має бути як одне ціле. Якісь зайві рухи – і нічого не виходить.
Стріляти на пару
Говоримо із Василем і Вікторією на стадіоні “Юність”. Вони прийшли після майже двомісячної перерви. Василь спершу йде на турніки, аби підготуватися до тренування.
Перед стрільбою луки підлаштовують під їх вагу та зріст. Наприклад, лук, з якого стріляє Василь, для Вікторії матиме занадто сильний натяг. На тренуваннях Василь і Вікторія стріляють з луків, які їм дає Катерина Дубровіна. Стріли купили самі, але купити два луки – доволі затратно.
Вікторія включається одразу. Василеві треба трохи часу, аби згадати й підлаштуватися. Каже, це вперше він тренується з новими протезами – на шарнірах.
Лук – це в першу чергу реабілітація. Але він і затягує – хочеться покращувати свої навички та досягати результатів. І коли з кожним разом все краще виходить, коли вдається краще сконцентруватися, це приносить задоволення, – говорить Василь Міллер.
Дружина Вікторія каже, після виписки з лікарні Василь пробує різні види спорту потроху – як частину реабілітації. Але саме з луком хотіли б продовжити займатися обоє.
Лук – унікальний вид спорту, який класно допомагає концентруватися, відволікатися. І при цьому фізично – не дуже важко. Я не дуже люблю займатися спортом, але стрільба з лука мені зайшла. І мені подобається, що ми можемо з чоловіком стріляти на пару – це те, що подобається мені і йому. І для нас лук – чудовий спосіб відновлення.
Спорт додає сили духу
У дитинстві до 11 класу Василь Міллер займався лижним спортом. Вигравав обласні, всеукраїнські змагання. Але завершив, бо на заняття спортом не вистачало часу та грошей, бо довелося поєднувати професійне навчання і роботу.
Спорт дуже сильно допомагає. Навіть у ситуації з пораненням – психологічно справитися із цим, а також в реабілітації та й загалом по житті. Спорт додає внутрішньої витримки, сили, сили духу, – каже Василь.
З луком Василь Міллер брав участь у відборі на Invictus Games. Каже, як на початківця показав хороший результат – здобув третє місце у своїй категорії: набрав 272 з 300 можливих очок на дистанції у 10 м. Тоді ще стріляв сидячи на кріслі колісному. Тепер опановує стрільбу стоячи.
Здається, що стріляти з лука – легко, але опанувати його, щоб досягти хороших результатів – непросто. Для мене зараз лук більше як реабілітація. Але я вже спостерігаю і за спортсменами, які досягли успіхів у стрільбі з лука. І шукаю альтернативи, щоб займатися спортом професійно. Спорт – важливий, – каже Василь Міллер.
Аби замовити комплектуючі на два луки для подружжя Міллерів потрібно близько 50 тисяч гривень. Як пояснює тренерка Катерина Дубровіна, кошторис може бути різним, але 50 тисяч вистачить, аби придбати два базові луки, з якими можна не лише тренуватися, а й брати участь у змаганнях.
“Репортер” відкриває збір на луки для Василя і Вікторії Міллерів, аби допомогти подружжю розвиватися в спорті. Долучитися до збору можна переказавши гроші:
- на банку Моно https://send.monobank.ua/jar/93EH1wypqf
- за номером картки банки 5375411221694693
Інша реальність
Василь Міллер перейшов з крісла колісного на протези трохи більше ніж місяць тому. Каже, крісло використовує переважно вдома, бо втомлюється на протезах. Відмовився від крісла колісного передовсім через труднощі у пересуванні. Якщо в місті роблять хоча б щось, то в селах ситуація ще гірша.
Цього літа ми поїхали в село. Відтоді Василь більше ходить на протезах через проблему доступності. Через це ж довго не могли знайти житло для оренди у Франківську, бо не всі квартири підходили – не всюди було як заїхати кріслом колісним, – пояснює Вікторія.
Читайте також: Рука – як у Дарта Вейдера. Як говорити з дітьми про травми військових
Подружжя розповідає, що в лікарні про такі нюанси не думаєш, бо там усе облаштовано для крісел колісних. Але за стінами лікарні реальність інша і з кріслом колісним не в усі двері пройдеш. Та й по вулиці переїхати через бордюр чи тротуар – дуже складно. І поки людина на собі не відчує цих проблем, вона їх може і не помічати.
На кріслі колісному дуже все відчувається – відсутність плавних переїздів, високі бордюри, стрімкі пандуси, – говорить Василь.
Навіть коли потрібно було купити чоловікові одяг, я купувала декілька речей і попереджала, що поверну те, що не підійде. Бо навіть якщо магазин має пандус, то не завжди крісло колісне може пройти у двері, – пояснює Вікторія. – Кількість людей з інвалідністю збільшується, а бізнес про це взагалі не думає.
Каже, в місті про безбар‘єрність сьогодні говорять багато і ветеран, радник міського голови Юрій Гапончук працює над змінами, але цього поки – недостатньо.
Проблема і в тому, що бізнеси не переорієнтовуються на людей з інвалідністю. Наприклад, в центрі є банк, де кнопка виклику – на сходах, – говорить Вікторія. – Тобто, щоб її натиснути, треба попросити когось, хто може вийти на сходи і викликати працівника, аби він допоміг перевезти крісло колісне через двері.
Але насправді не перевезе, бо немає в‘їзду до приміщення. А самі двері звично вузькі – не кожне крісло колісне через них увійде, – додає Василь Міллер.
Авторка: Ольга Суровська
Фото: Юра Паливода
Ця стаття продовжує серію матеріалів “Після поранення” за підтримки Платформи “Тепле Місто”.
Comments are closed.