Днями у Франківську презентували мистецький проєкт мультимедійної художниці Олі Михайлюк та польського саунд-артиста Томаша Сікори – фільм-мандрівку про волонтерські поїздки з Бабина на Бахмут і Гуляйполе. Коли односельці з косівського села Бабин збирають машину із допомогою землякам, що служать у 74 батальйоні 102 бригади ТрО та 10 ОГШБ, доводиться долати тисячі кілометрів, аби об’їхати усіх і привезти не лише найнеобхідніше, а й теплі обійми та рідне слово від своїх.
Один із таких волонтерських зборів перед Великоднем у Бабині застала Оля Михайлюк і зрозуміла, що ці поїздки треба фільмувати. Із Томашем Сікорою вони вирушили разом із волонтерами з Бабина до їхніх земляків на фронт. У результаті вийшло два відео “Бабин-Бахмут”. Одне зняли у 2023 році перед Великоднем та у серпні на Спаса. Інше – вже в березні цього року, пише Репортер.
З Бабина везли все
Музику до відео Оля Михайлюк записала у гуцульського музиканта Михайла Тафійчука. А презентацію фільму доповнили фото, зроблені у Бабині, картини Яреми Стецика із зображенням українських Карпат та 30 тубусів, наданих фондом “Свій за свого” і розмальованих бійцями 102 бригади. Тубуси склали в умовний орган. А зверху над ними розвісили елементи проєкту “Світлокола” – теж тубуси, але з кальки, розмальовані соком горобини під час однієї з резиденцій у тому ж Бабині.
Перший показ фільму-мандрівки відбувся у Бабині. А після презентації у Франківську його повезли до Києва, а далі на Запоріжжя та Гуляйполе, де планують показати його героям зі 102 бригади ТрО.
Мешканець Бабина Василь Бичинюк організовує волонтерські поїздки з початку вторгнення. Каже, почалося все зі звільнення Ірпеня, де жили його знайомі.
Коли звільнили місто, я набрав Юлю Пучко, а вона каже, нічого нема: ні їсти, ні пити, ні світла, – розповідає Василь. – Тоді, ще на початку, всі були на піднесенні. Ми скоренько зібрались, склали продуктові набори та поїхали в Ірпінь.
А потім організували й машину з допомогою односельцям на фронт. Вже тоді багато чоловіків села були мобілізовані. Разом із Василем Бичинюком зголосився їздити Василь Палійчук, брат і батько якого теж воювали: Іван молодший – в 10 ОГШБ на Донецькому напрямку, батько – теж Іван, – на Запорізькому, у 74 батальйоні. Обидва – бойові медики. Нині вже демобілізовані.
Везли переважно продукти й те, на що були запити. Їхали на Гуляйполе та аж до Лимана. За одну поїздку доводилось долати близько 3000 км.
На початку збирали гігієну, труси, майки, шкарпетки – те, що прохідне. Іван Палійчук старший йшов майже голий-босий. Йому везли і берці, і бронік, і сокиру, лопату, чоботи, – каже Василь Бичинюк. – Були запити й на тепловізор, зарядні станції, колеса. Возили скоби будівельні, плівку на бліндажі, навіть турнікети. Якось сусід дзвонить і каже, що потрібні турнікети. В моїй уяві турнікет – це в метро чи огорожа якась. Кажу, а чим ви там займаєтесь? А він каже, то – кров зупиняти. І скидає мені фотографії…
Далекий шлях, радісні відвідини
На Запорізький напрямок треба було везти все, аби копати. А на Донецький – так, аби зібратися, бо всьо горить, – згадує Іван Палійчук молодший. – На початку треба було всього потрошки, бо пішли на позицію, там всьо згоріло. Треба підвезти – підвезли. Усі знали, що нанашко (хрещений батько – Авт.) їде до мене, приносили передачі і з Кутів, і з цілого Косова. Звідси в “десятку” нас багато відправили.
Іван розповідає, на Донбасі не завжди встигали порадіти тим передачам, які привозили односельці. Якось збирали на берці старості села Бабин, що воює донині в 10 ОГШБ, а до грошей, що лишилися, Василь Бичинюк ще трохи доклав і купив берці й Іванові. Але хлопець так їх і не взув – поки чекав на нову форму, яку замовив до берців, капці згоріли під час чергового обстрілу.
Як я ще в Зайцевому був, увечері нам все привезли. Ми розвантажили ту волонтерку біля хати. Світитися на дорозі не можна було, то ми ходили попід дерева. Рано починають орки штурмувати. Нас розбили. Все, що нанашко привіз, все там лишилося, – розповідає Іван Палійчук молодший вже про інший випадок. – Я написав заяву, що мама в лікарні, і ми з Бахмута 1300 км сюди їхали на Opel Vectra без лобового скла на похорон до побратима Миколи Волощука, я його вивозив. Бо не було машин нормальних – усі розбили. Я приїхав додому у футболці, штанах, без шкарпеток, в кросівках якихось. Чорний як кагла, що мама мене навіть не впізнала. Так ми з того Зайцевого вийшли.
Каже, рідні завжди готували й передавали смаколики: пироги, голубці, закрутки, пекли багато булочок. Але найціннішим у цих волонтерських візитах завжди була нагода побачити своїх, перекинутися хоча б кількома словами.
Волонтерка там дійсно потрібна, я нічого не кажу. Але коли отако люди приїжджають з твого села, аби тебе провідати, просто поговорити, то оце задьоргує. Армія забезпечує і їжею, і всім. Привезуть домашнього, то ти його того ж дня попоїш, але не будеш те домашнє місяць тримати, воно ж збавляється (псується – Авт.), – каже Іван Палійчук молодший. – А от просто поздоровкатися, поговорити, розказати… То такий далекий шлях, і якщо до тебе приїхали, то це вже приємно, а як ще щось привезли, то й радісно.
Їхати треба обов’язково
Василь Бичинюк згадує, на початку повномасштабки, збори волонтерки на передову відбувалися дуже швидко. Люди несли в сільраду продукти і гроші. Збирали й на машини. Наприклад, машина, яку односельці купили для Івана Палійчука молодшого, від’їздила на Донбасі, навіть тоді, коли інші вже не їхали, а потім ще й на Запоріжжі, де й залишилася.
Одну машину Іван сам купив собі. Її розбили. То на другу вже збирали. Сусідові моєму також зібрали на машину і відвезли, – говорить Василь Бичинюк. – Потому та машина умерла – не знаю, що там було. Сусід знайшов майстра в Чернівцях, який безплатно зробив, а Оля Михайлюк знайшла організацію “Автоботи”, яка прислала мотор, мотор тут поставили і машина поїхала. Сусід вже вдома, а та машина зараз у нашого старости під Бахмутом воює. Ще, слава Богу, ціла – не розбили. Таких різних ситуацій багато було.
З Олею Михайлюк Василь познайомився у Бабині під час резиденції на “Хаті-Майстерні”, яка й належить Василеві. Це знайомство переросло у співпрацю і допомогу. До волонтерських зборів Оля з Томашем долучаються донині. Але збори йдуть вже значно повільніше. Та й потреби у військових – інші.
В останню поїздку я їхав своєю машиною до Києва. Там були Оля і Томек. І так вийшло, що я назбирав на три дрони, Томаш на три й Оля на три. І ми їх хлопцям повезли. Повезли суто дрони, бо продуктами вони в основному забезпечені, одягом теж більш-менш вже також, – говорить Василь.
Василь Бичинюк возив волонтерську допомогу близько 40 разів. Каже, точної цифри нема, бо після 30 поїздок перестав рахувати. Зараз їздити так часто не вдається через сімейні обставини. Але вирватися мусить обов’язково.
А ще мріє показати людям хоча б малу частину того лиха, яке принесли росіян на нашу землю. Бо відчуває, що люди все більше відсторонюються від війни.
Маю мрію ідіота – зібрати великий автобус або й два і просто повезти на екскурсію, лиш по тих місцях, де я був – можна навіть нічого не казати, не розказувати. Просто подивитися на той руській мір, – каже Василь.
Авторка: Ольга Суровська
Comments are closed.