Чим гіршим стає зір, тим помітнішою стає одна характерна риса мого сприйняття світу. А зір слабне трохи ненормально. Замість вікової далекозорості загострюється короткозорість. Чомусь, мабуть, як розплата за мільйони спожитих літер, найгірше розпізнаю написи. У типовому місті, де всілякі знаки, вказівки, пояснення і орієнтири тримаються власне на писемності, це створює певні труднощі.
Але нічого – досвід того, що де може бути вказано, дозволяє потрапляти у критичні ситуації надзвичайно рідко. Навіть у стрільбі загальні основи геометрії дарують можливість уявити собі, де є не надто деталізована ціль. Гірше зі звичайними людськими контактами. Бо лиця чимось подібні на сукупність літер. І лиця прочитуються так само тяжко, пише Тарас Прохасько на Збручі.
У своєму місті прийнято впізнавати і привітно реагувати на велику кількість саме облич. Тому доводиться або радісно махати на чиєсь вітання через дорогу, коли не розрізняєш тої привітної і милої особи, або вітатися ще раз по-справжньому, перейшовши вулицю.
В кожному разі почуваєшся згіршеним не тільки через те, що не відповідаєш правилам міського співжиття, а ще й щоразу сумуєш через відчуття текучої втрати якоїсь своєї такої довершеної здатності і властивості. Навіть розуміючи вже багато років, що втрата певної здатності означає одночасно набуток несподіваної властивості.
Читайте: Тарас Прохасько: …І како люде мисліте
Прокидається і стає актуальною давня зацікавленість пластикою.
Починаєш згадувати, яку любов і ніжність викликали передовсім фігури і рухи дорогих і цікавих людей. Як любувався силуетами, торсами, черепами, руками і кроками тих, хто був поруч, хто зустрічався у найрізноманітніших конфігураціях своїх поз і рухів. Потім згадуєш, що ця твоя прив’язаність до любування статичними чи динамічними фігурами залишила у пам’яті та уяві безліч ескізів і етюдів. Це ж той твій досвід, який найінтенсивніше формує одно- або багатофігурні сни. І так, крім усього іншого, можна розпізнавати усіх людей, не розгледівши на певній відстані лиця.
Хоч не раз говорив, що всі історії починаються зі слів, для себе знав, що для того, щоби слова почалися, потрібна форма, яку слова можуть обліпити. Тому скульптура від малку слугувала мені базовою школою літератури. Архипенко, Крук, Черешньовський були вступом до курсу лекцій про перспективи української літератури. Вони – і ще багато інших знаних і незнаних пластиків – відкривали горизонти для можливостей словесного втілення потенціалу української стихії. Турчиняк і Лишега показували, наскільки природно і універсально виглядає наше перебування у космосі.
Часом мені здається, що живу для того, щоби триматися руками за голови, руки, пальці, стопи, грудні клітки і хребти.
Часом не можу висвітити в уяві образ когось дуже рідного. І тоді мушу починати з рук бабці, ребер дзядзя, плечей тата, голови мами, нічної скрученості або розпластання дітей… Зі звірами таке саме.
Добре, що скульптурній пам’яті ніяк не вдається поширитися на усіх тих, кого не впізнаю через вікову короткозорість. А ще чомусь дуже не люблю відглянцованих недбалими доторками окремі деталі надто доступних публічних скульптур.
