Світлана Діденко, як і багато інших, не думала, що почнеться повномасштабна війна. Втім, наслідки вторгення її селище на Донеччині відчуло у перші ж години. Потім були вісім місяців окупації, а далі – порятунок і приїзд в Івано-Франківськ з двома дітьми та третьою в лоні.
Наступного дня після приїзду Світлана народила здорову дівчинку й зараз налагоджує побут на новому місці, пише Репортер.
Поки обстріли, жили у підвалі
Уже за кілька днів до вторгнення у селище Зарічне почали заїжджати українські військові. Втім, мешканці думали, якщо й буде якесь загострення, воно не триватиме довго. Бо у 2014 році, коли неподалік тривали бої за Слов’янськ і Краматорськ, усе скоро закінчилось.
Ми знали, що у Луганській області вже щось починалось. Але не думали, що так швидко дійде до нас. А вже за три дні почалися сильні обстріли, – розповідає Світлана Діденко. – Була паніка, люди думали, як зняти гроші з карток. У нашому селищі такої змоги немає, треба їхати у найближче місто. По центральних вулицях проїхався евакуаційний автобус, тож частина людей змогла виїхати. А ми живемо на околиці, ближче до лісу, тож на нашу вулицю ніхто не заїжджав, ніхто не попередив.
Зарічне – селище у Донецькій області, за 15 км до межі з Луганською. Найближче місто – Слов’янськ – розташоване менш як за 40 км, Сєверодонецьк – за 48 км.
Через два місяці майже постійних обстрілів, 24 квітня, зайшли окупанти. Тоді додалося іншого страху.
Було страшно, – пригадує Світлана. – Нас намагалися змусити робити російські паспорти, але, на щастя, не встигли, бо зайшли ЗСУ. Виїхати окупанти не дозволяли. Знаю, що декого з села забирали на підвал, були вбиті односельці. Окупанти казали: “Ми тут влада, що хочемо, те робимо”.
Коли ЗСУ уже підходили ближче до селища, росіяни звірили ще більше. Збільшилася й кількість обстрілів.
Ми з дітьми та моєю мамою жили у підвалі, але там було дуже холодно, тож іноді піднімались у будинок, – каже жінка. – Вікна позабивали, чим було. На щастя, допомагали сусіди. У нашому будинку знесло половину даху, поруйнувало кухню і подвір’я.
Українські військові деокупували Зарічне 2 жовтня 2022 року – в ході вдалого контрнаступу, коли вдалося звільнити майже всю Харківщину та частину Донеччини. Тоді жити стало легше, але все одно страшно. Зараз лінія фронту проходить за 3 км від селища, а російські окупанти не полишають спроб знову його захопити.
Вдома – ні зв’язку, ні світла
Життя близько до лінії фронту було складне. Влітку 2023, коли обстріли знову почастішали, жінка наважилася поїхати. Її знайомий військовий розповів про Валерію Кушніренко та її громадську організацію «Час добра та милосердя», що допомагає жінкам, які опинилися у важких умовах.
Читайте: Голоси війни. Вікторія Юдковська – про життя під обстрілами та евакуацію в Івано-Франківськ
Тоді волонтери вивезли вагітну Світлану та її двох восьмирічних синів до Краматорська. Звідти сім’я уже сама добиралася до Покровська, а потім – до Дніпра. Там уже сіли на поїзд до Івано-Франківська. Загалом дорога зайняла майже дві доби.
Дорога була важкою, особливо для дітей. Вони ще ніколи так далеко не їздили, – розповідає Світлана Діденко. – Діти не мали бажання їхати з дому надовго, хоч і хотіли нарешті жити так, щоб не чути вибухів. Було страшно, коли ми зупинялися у Дніпрі, бо почалися обстріли. Діти дуже боялися. Зараз вони адаптувалися, уже не лякаються. А у перші дні, коли чули літак, вони падали й закривали голову – так, як раніше робили це вдома.
Одразу на наступний день після важкої дороги у Світлани почалися перейми. Вже в Івано-Франківську вона народила здорову дівчинку. До цього ні жінка, ні діти на Прикарпатті не були.
Сім’ю поселили у прихисток від «Часу добра та милосердя» у Загвізді. Там мешкають ще дві родини внутрішньо переміщених жінок з дітьми. Волонтерки допомагають їм з одягом, харчуванням.
У Зарічному у Світлани залишилася мама. Старша жінка не хоче покидати свій дім ні за які вмовляння.
Я планувала її вивезти, але вона не хоче. Каже, цей дім – все, що у неї є, – говорить Світлана Діденко. – Зараз у Зарічному немає ні світла, ні зв’язку. Про те, як там мама, мені розповідає сусід, коли виїжджає до міста – звідти можна зателефонувати. Будинок стоїть, у нас своя пічка, сусіди допомагають з дровами.
Зараз у Зарічному мешкає дуже небагато людей. Як розповідає Світлана, дехто уже повернувся, але зараз, коли знову почалися сильні обстріли, знову покинули селище.
Багатьох будинків уже немає. Школа згоріла, дитсадка і магазинів немає теж, – каже жінка. – Залишилося немало стареньких, які не хочуть покидати рідний дім і яким складно винести таку важку дорогу. Останні роки наш регіон жив добре, люди мали ферми, великі поля, худобу. Зараз нічого не лишилося. Горіла навіть худоба – люди бігали й випускали, кого могли.
Сама Світлана планує залишатися у Франківську. Бо там, недалеко від російського кордону й без інфраструктури, складно ростити дітей.
Нам немає, куди повертатися, – говорить Світлана Діденко. – Навіть мамі я звідси можу більше допомогти, відправити посилку. Тому, з часом плануємо знайти своє житло і залишатися тут. Діти тут ходять до школи, уже знайшли друзів. Трохи сумують за домом, але адаптувалися добре.
За професією Світлана – модельєрка. Але останні роки працювала консультанткою в магазині. З часом, коли донька піде до дитсадка, жінка планує знайти роботу й будувати нове майбутнє – для себе і дітей.
Авторка: Ольга Романська
Comments are closed.