Попри всі страждання, героїзм і великі наміри, якими наповнена теперішня Україна, переповнена вірою у власну глобальну значимість, правильно є подивитися на нас самих поглядом іззовні. Не тільки вимагати емпатії від інших, а й самим спробувати уявити, що ті інші відчувають стосовно нас, пише Тарас Прохасько на порталі Збруч.
І тоді може виявитися, що ми аж ніяк не є чимось таким вагомим для цілого світу, як нам хочеться здаватися. Бо говорячи про страшенну несправедливість з боку москалів, ми передовсім наголошуємо на тому, що ці москалі порушують світовий лад. І то правда.
Але при цьому не слід забувати, що не ми, а ті ж москалі були співавторами актуального світового ладу. Тобто вони порушують то, що самі співстворили. І відповідальні вони тільки перед тими, хто був співавтором контемпоральної редакції цього договору. Власне це ми наївно хочемо донести іншій стороні. Але та сторона це бачить і знає вже давно. І те, що вона думає передовсім про порушення домовленостей із собою, а не про долю конкретної України, вилазить нам боком як найбільша проблема.
Читайте Тарас Прохасько: Приватна лагідна конкіста
Допомагаючи нам у різному ритмі, вони в такий спосіб уже ведуть невербальні переговори із тим, хто образив параграфи попередньої умови. Бо усі розуміють, що розвал того права, на який ми досі уповаємо, стався ще у дев’яностих роках. Це означає, що тридцять років де-факто переглядалася принципова доктрина, затверджена у сорокових.
Врешті такі речі на нашому континенті допроваджують до світової війни і наступного ретельно-залізного договору. Саме до цього все і йде. Війна вже є. Навіть у такому вигляді вона є світовою. І ця війна є сходами до оновленого договору. Україна у цьому всьому черговий раз виконує роль світового полігону і лабораторії.
Геополітика є консервативнішою від богослів’я.
Вона зашкорудла, як астрологія зі всіма своїми знаками і планетами. А у фундаменти сучасної геополітики закладена стійка таблиця історичних, напівісторичних та неісторичних націй. Москалі належать до першої категорії. Ми – до третьої.
Звичайно, що з часом усі фундаменти трохи лібералізуються. Тим паче – постмодернізм. Неісторичні нації набирають ознак і арґументів новітньої оцінки цінностей. Тому й українська проблема розглядається вже не так, як після першої, як після другої світових воєн. Але.
Але вона все одно розглядається не в Україні.
Спокійне прийняття цього зовсім не означає, що має далі культивуватися почуття меншовартості чи пасивне віддання себе на розгляд світової змови. Досить того, щоби розуміти, що самі ми свою споконвічну проблему з москалями не вирішимо. Полишені один на один, ми можемо тільки породити нову міфологію, яка протримається у андеґраунді до наступного у далекому часі перегляді світового ладу.
Тож тепер, викладаючись і потерпаючи, скорочуючись і випростовуючись, слід думати передовсім про те, як доказати свою надійність. Як проявити, що ми не просто симпатичні, але дуже корисні.
Читайте Тарас Прохасько: Додане життя
Тому краще не уявляти себе єдиним пупом світу (хоч так і є), а попросту максимально реалізувати себе у всілякий спосіб. Тобто вижити, не збочинити. Бути самодостатніми без хуцби. Триматися доти, доки тоті не вирішать, що нам буде уділено. Бо не нам підписувати їхні протоколи. Нам своє робить.
Головне – не боятися бути собою. І мати на увазі, що таких, як ми, по цілому світі тьма.
Але ми єдині.
Comments are closed.