Дитячий ортопед-травматолог Олег Токарчук понад 20 років лікував дітей і дорослих. Працював першим заступником коломийського міського голови, але одразу після повномасштабного вторгнення пішов на війну, де служить у 10-й гірсько-штурмовій бригаді на посаді медика. Platfor.ma поговорила з Олегом Токарчуком про те, які історії війни вразили його найбільше та як допомогти українським бойовим медикам може кожен.
Як ви взагалі стали медиком?
У мене батьки лікарі-терапевти, які донедавна працювали на півдні Вінниччини у невеликому селі. Тобто я виріс у медичній сім’ї й з дитинства майже не чув чогось окрім медицини. Тому навіть не задумувався, який фах обрати.
Наскільки складно було перемкнутися з дітей і посади заступника міського голови до роботи на стабпункті? Що було найскладніше?
Наша бригада дислокується в Коломиї. Я відразу прийшов у військкомат зі словами: «Дайте мені зброю. Я йду воювати». Але так сталося, що треба було лікарів у медроту, тому я потрапив туди.
На стабілізаційному пункті я працюю з січня 2023 року. До цього, одразу після мобілізації, наша медична рота була розгорнута у Малинській центральній лікарні, де ми працювали в складі передової хірургічної групи. Але це було розгорнуто не госпіталем, а силами нашої медичної роти й цивільної лікарні, яка там залишилася працювати. Це був один досвід.
До теми: Вони загинули за Україну. Полковник Юрій Погорілий
Потім, коли ми перебралися на схід, я з колегами був прикріплений до хірургічної групи, що стояла в Бахмуті. Коли групу вивели, я залишився координатором лікарсько-сестринської бригади в Бахмуті. І то вже більше нагадувало роботу стабпункту. Коли ми звідти вийшли, то я працював у кількох мобільних госпіталях, отримав певні інші навички та досвід. А вже з січня місяця я перебуваю на стабілізаційному пункті, який розгорнутий силами кількох бойових підрозділів. Тому у мене просто не було моментального перемикання одразу на роботу в стабпункті — був певний еволюційний етап, де я отримував знання, які зараз мені дозволяють працювати ефективно.
Ви розповідали, що іноді у вас бувало по 100 поранених на день. Як це було і що вам перше пригадується з того періоду?
Коли у Бахмуті були активні бойові дії, то було і до 200 поранених на день. Кожному бійцю треба приділити якийсь певний час, зробити необхідні дії. Чим більше поранених, тим більше вкрай важких, на яких треба максимально залучити усі ресурси. Зробити треба все так, щоб максимально зберегти здоров’я бійцям, щоб вони на наступний етап поїхали з максимальними можливостями для життя та здоров’я.
Що із цього найскладніше? Втома. Коли йде такий потік, то усі працюють практично 24 на 7. І при цьому необхідно тримати повний контроль ситуації, щоб нічого не пропустити.
Що ви можете сказати про медиків, яких ви зустрічаєте на війні? Хто ці люди і які вони?
Найбільше я зустрів звичайних медиків, які прийшли з цивільної медицини. З різним досвідом, з різними знаннями, але це високомотивовані люди, які вчаться, освоюють нові навички, намагаються все зробити для того, щоб порятунок наших бійців був максимально ефективним, вчасним та правильним. Це люди, знайомством з якими я пишаюся. Я ніколи їх не забуду.
Як взагалі виглядає середній робочий день військового медика?
Сортування, прийом поранених, робота з пораненими, загальні підготовчі роботи. Усі розхідники мають бути на своїх місцях, має бути посортована та медицина, яку нам привозять різні волонтери або яка видається централізовано. Все має лежати на своїх місцях, якісь розчини вже мають бути набрані. Прийом їжі, заняття спортом, читання книг, відпочинок, сон. Але в кожного по-різному, це не універсальна річ.
Які конкретні історії цієї війни вам запам’яталися найбільше?
Є речі, які тебе надихають. Є бійці, які кажуть: «А ми у вас уже третій раз». Є люди, яких ми виводимо з неймовірно важкої ситуації, а вони повторюють: «Та намастіть поранення зеленкою, ми хочемо повернутися назад».
Коли я був в Покровську в госпіталі, то у мене там був боєць, якому десь 65 років. Це підприємець з Київщини, який всі гроші вкладає у снайперську зброю — і надзвичайно круто воює. Можна майже кожного дня знайти якусь історію, яка тебе чіпляє та мотивує.
Які головні проблеми української військової медицини і які її головні приводи для гордості?
Я думаю, що проблеми нашої військової медицини ростуть з медицини загальної. Вона повільно змінюється і рідко хоче інтегрувати щось нове. Не завжди вміє вчасно та адекватно вчитися. Насправді зміни зараз є, але часом вони йдуть так повільно, що це дуже прикро.
Щодо гордості, то є речі, які швидко інтегруються та працюють. Захоплення у мене більше викликають не самі процеси, а люди, з якими ти працюєш, вчиш щось нове. Це дійсно те, чим хочеться пишатися. Наприклад, поки я був у декількох госпіталях, то навчався у хірургів, які віку мого старшого сина. Це молоді люди, які ще недавно сиділи у медичній академії, вчилися, а зараз вони в госпіталі й дуже круто працюють. Я в них навчився багатьох речей — найбільше про принципи сортування і про ті навички хірурга, які повинні бути на стабілізаційному пункті.
Як варто змінити цивільну українську медицину після перемоги і яка в цьому роль нинішніх військових медиків?
Це мені чимось нагадує те, як у місцевій політиці кажуть, що після війни прийдуть військові та все змінять, все перероблять. А зараз можна сидіти десь в громаді та чекати, поки повернуться бійці й все зроблять правильно. Така сама історія і про військових медиків. Вони будуть зайняті ще кілька років, бо війна так швидко не закінчиться. І не вони повинні змінювати цивільну медицину. Медицина має дивитися, шукати та аналізувати виклики, щоб змінюватися самостійно.
Ми не знаємо, де впаде чергова ракета. Тому, оскільки війна триває, кожна велика лікарня — чи районна, чи міська, чи якась амбулаторія — має бути готова до прийому великої кількості пацієнтів. Повинні бути сучасні діагностичні та приймальні відділення. Персонал має розуміти систему сортування, надання допомоги при масових надходженнях. Має володіти сучасними навичками порятунку, серцево-легеневої реанімації, переливання крові, знеболення. У кожній лікарні повинні бути не тільки формально написані накази, а мають пройти навчання. Спеціалісти мають отримати додаткові знання та навички, чи на курсах, чи на тренінгах.
Читайте також:
На позитиві. Як франківська стоматологиня на війні рятує бійцям зуби
Крім того, сучасні лікарні мають чітко розуміти, що в громади прийде велика кількість людей, які потребуватимуть лікування після поранень, реабілітації. Ці напрямки однозначно треба розвивати. Я впевнений, що Україна повинна стати світовим лідером з реабілітації. Ми не маємо возити людей на реабілітацію за кордон. Навпаки, з будь-якої іншої країни повинні хотіти приїздити в Україну. Це стосується не тільки протезування кінцівок, а буквально всього. Я проти того, що деякі волонтери наполягають на тому, що вивезти усіх поранених в Ізраїль, Штати й там протезувати. Такі технології та відповідних фахівців мають розвивати в Україн.
Я проти того, щоб військові зокрема лікарі повернулися та змінювали усі сфери. Військові мають прийти в державу, що нормально функціонує, де вони так само зможуть інтегруватися та працювати. У них питань для соціалізації себе буде більше, ніж викликів змінювати щось у громадах або медицині.
Що ви хотіли б сказати про нашу боротьбу всьому світові?
Я на це питання відповім так, як я розказую іноземним журналістам, які приходять на стабпункт і цікавляться, що зараз потрібно, бо, можливо, їхні громади в Італії, Франції, Англії чи Штатах щось куплять, привезуть.
Я їм завжди кажу: «Мені тут на стабілізаційному пункті потрібні Abrams, F-16, Patriot та інше сучасне озброєння, яке дозволить нам збільшити наш потенціал у захисті, а це, своєю чергою, дозволить мені якомога менше бути на війні».
Україна веде війну не за Україну. Україна веде війну за людські цінності, які ми не розділяємо з нашим агресивним, примітивним сусідом. Ми ведемо цивілізаційну війну. Ті країни, які це усвідомлюють, допомагають нам системно та багато.
Але я хотів би звернутися і до українців, бо багато людей зараз живуть так, ніби це не наша, не їхня війна. І перед тим, як звертатися до цивілізованого світу, потрібно розпочати з себе.
Читайте також:
У нас є незворотні втрати — це загиблі та поранені. Їх потрібно замінити на фронті — але я не бачив черг до військкоматів. Сьогодні воює не лінія розмежування на сході та півдні, воює вся країна, і кожен повинен жити з цим. Ми маємо бути разом, об’єднатися задля перемоги.
А з найреальніших викликів — більшість медиків вам скажуть, що зараз дуже мало крові, особливо цінної групи І-. Чому мало? Мабуть, мало здають. Тому внесок у перемогу може бути й таким. Якщо хтось прочитає цей текст і на десяток людей більше здадуть кров, то я буду вважати правильним, що ми сьогодні поговорили.
Comments are closed.