Життя війни

Голоси війни. Студенти-айтішники про окупований Каланчак і виїзд до Франківська

Google+ Pinterest LinkedIn Tumblr

Ірина Нітчук та Максим Хміров ─ студенти-айтішники. Їхнє селище – Каланчак Херсонської області – росіяни окупували в перший день повномасштабного вторгнення. Проживши в окупації пів року, вони переїхали в Івано-Франківськ. Тут займаються волонтерством ─ допомагають нашим військовим і переселенцям. Але там, на лівому березі Дніпра, досі залишаються їхні рідні.

Ірина Нітчук та Максим Хміров з окупованого селища Каланчак

Прокинулися в окупації

Так сталося, що в ніч на 24 лютого я не спав, дивився засідання ООН, – пригадує Максим Хміров. – Якраз почалася промова путіна і я перемкнувся на неї. Чую, що він оголошує спецоперацію, і в цю ж хвилину за вікном пролунали вибухи. Це були «прильоти» по військовій частині.

Ірина Нітчук в цей час була вдома з мамою та вітчимом. Вони спали, коли зателефонували родичі, аби повідомити, що почалася війна.

Після того, як мама мене розбудила, я увімкнула телефон і побачила, що написав Максим, – розповідає дівчина. – В мами була паніка, вона одразу ж вхопилася за валізу й почала збирати речі, а я не вірила, що це може відбуватися насправді. Я просто сиділа, не рухаючись, і дивилась у стіну.

О дев’ятій ранку Каланчак вже був окупований. За тим, як росіяни заходять у містечко, Ірина та Максим спостерігали онлайн – через публічні вебкамери, відео з яких транслювалося на YouTube.

Коли я змогла взяти себе в руки, то 24 на 7 сиділа перед ноутбуком, – каже Ірина. – Слідкувала за тим, що відбувається в Каланчаку. А Максим спостерігав за технікою на трасі «Чонгар – Чаплинка – Нова Каховка». Так тривало десь два тижні, поки окупанти не помітили ці камери й не вимкнули їх.

6 березня 2022 року жителі Каланчака вийшли на мітинг. Вони прийшли до захоплених окупантами приміщень і вимагали забиратися з України геть. Вигукували «Домой!», «Каланчак – це Україна!», а росіяни кидали у натовп димові шашки й розпилювали сльозогінний газ.

В нас був лише один мітинг. Другий планувався, але окупанти сказали, якщо ми вийдемо, нас всіх перестріляють, і ми не ризикнули, – розповідає Ірина Нітчук. – Але 6 березня вийшло дуже багато людей, я знала там майже кожного. Окупанти кидали в нас димові шашки, а наші люди брали й кидали їх назад. Досі пам’ятаю ці моменти. Наші люди дуже сміливі. Я, напевно, ще ніколи не відчувала в собі такої сили. Це була сила, яка не дозволяла ні на крок відступити.

Проукраїнський мітинг в селищі Каланчак
«Каланчак – це Україна!»

 Без хліба й борошна

Звичайно, в селищі була паніка. До магазинів стояли величезні черги, з полиць «змітали» все. Потім почали завозити продукти з Криму, які були у два, а то і в три рази дорожчі. Першими з’явились дріжджі.

Пам’ятаю, як мій вітчим купив дріжджі, й коли приніс їх додому, ми побачили, що вони виготовлені на росії, – говорить Ірина. – Мама каже: «Йди їх повертай! Я нічого з них пекти не буду!». Нам совість не дозволяла їсти їхні продукти, але з часом все українське в місті зникло. Єдине, звідкись привозили воду «Караван», яку розливали вже після початку повномасштабного вторгнення. Як вона до нас потрапляла, я не знаю.

Чому ж?! Був один магазин, який принципово нічого російського не продавав.  Якимись незрозумілими схемами туди завозили українські товари. Їх було дуже мало, але все – українське, – додає Максим.

Також хлопець пригадує, що в Каланчак не завозили борошна, але були запаси пшениці та ячменю. З них мололи муку, з неї пекли хліб.

З грошима теж була проблема. Позаяк сім’я Максима – аграрії, основний їхній заробіток – продаж сільськогосподарської продукції. Вивозити продукти на підконтрольну Україні територію вони не могли, а вирощувати та продавати їх в окупації було максимально не вигідно.

В перші дні окупації ще можна було зняти кошти з карток, щоправда, під відсоток. Потім термінали зовсім перестали працювати, – розповідає Ірина. – Ми змогли назбирати трохи готівки, розпродавши товар з нашого магазину побутової хімії. Тож згодом люди, які хотіли зняти свої заощадження, робили переказ нам на картку, а ми без жодної комісії віддавали їм готівку. Робили це, аби не перевозити гроші через блокпости при виїзді на підконтрольну територію.

Город – це єдине, що може тебе прогодувати в окупації, каже Максим. Також пенсіонери змушені були брати російські паспорти, щоб мати можливість отримувати хоч якісь кошти. Скористатися українською пенсією вони не можуть, бо немає доступу до українських банків і сервісів.

«Якихось запасів в нас дома не було, бо ніколи не було проблеми купити, що потрібно, – говорить Ірина. – 24 лютого ми пішли в магазин, але брали не дуже багато їжі – хліб, якусь крупу, консерви. Цього було мало, але ми розраховували, що це не надовго. Мабуть, усі так кажуть, але це дійсно так. Я навіть не могла увити, що це затягнеться більше ніж на тиждень. Думала, от-от з’являться наші військові і все буде добре»

 «Їм ніхто нічого не скаже»

Ірина пригадує, як окупанти ходили по будинках з обшуками ─ шукали українську символіку, зброю та учасників АТО.

Якось ми пішли на базар скупитися і повз їхали окупанти, які шукали наших хлопців з АТО, ─ розповідає Ірина. ─ Вони зупинилися й почали голосно питати в людей, чи хтось знає, де якась там вулиця. Я стояла до них спиною і дивилася на людей. Всі мовчали. Росіяни розвернулися і поїхали, бо зрозуміли, що їм ніхто нічого не скаже. Взагалі, місцеві з ними намагалися уникати будь-якого контакту.

Також росіяни шукали порожні будинки, куди б можна було заселитися. Тому всі, хто виїжджав, просили сусідів імітувати, що в їхньому домі хтось живе. Наприклад, вмикати світло час від часу.

Коли орки відступали з Херсону, багато колаборантів тікало на лівий берег, ─ говорить Максим. ─ То вдома у моєї тітки, яка виїхала за кордон, жила голова херсонської в’язниці.

На щастя, каже Ірина, не було масових грабунків і катувань, бо в Каланчаку окупанти постійно змінюються і їдуть вони не додому, а на інші напрямки.

А недавно в містечку відбулися так звані «вибори».

10 вересня до моєї бабусі прийшли нібито з виборчої дільниці, ─ розповідає Максим. ─ Місцева жінка та орк принесли бюлетені з коробкою. Бабуся сказала, що вона нікого не знає і не знає, хто кого вибирає. На щастя, вони просто пішли. А до іншої бабусі прийшла інша жінка з іншим орком і вони її змусили голосувати під дулом автомата.

Виїхали за добу

Першим з окупованої території виїхав вітчим Ірини. Він поїхав до свого сина, військового, в Миколаїв, аби разом з ним служити в ЗСУ.

Вітчиму пощастило, бо він виїжджав на початку вторгнення, коли був великий потік людей і на блокпостах особливо не перевірити, ─ каже Ірина. ─ Хотів нас з мамою забрати, але мама боялася виїжджати через обстріли.

Згодом Ірина таки змогла переконати маму виїхати. Аргументувала це тим, що, якщо вони залишаться в Каланчаку, її відрахують з університету. Бо ж доєднатися до занять вона не могла через російський інтернет і закритий доступ до українських сайтів.

Я навіть не могла зайти на сайт свого університету та викласти домашнє завдання, ─ пояснює дівчина.

Максим, коли дізнався, що Іра з мамою збираються виїжджати, вирішив їхати з ними й повідомив про це своїх батьків. Вони до цього поставилися з розумінням, хоч самі вирішили залишитися.

Та була проблема. Максиму на той час вже виповнилось 19 років, а Іра втратила свій паспорт в окупації, тож їх могли просто залишити на блокпосту.

Виїзд був з Нової Каховки, ─ розповідає Ірина. ─ Спершу нас з Максимом не хотіли брати, бо я без паспорта, а Максиму ─ 19. Та в останній момент, коли автобус вже був повний, нам сказали сідати поміж людей. Пам’ятаю, як я, склавшись у трикутник, з кішкою на руках, сиділа між валіз.

Дівчина каже, через те, що в автобусі були тільки жінки з дітьми, на них з Максимом просто ніхто не звернув уваги.

Коли збирали документи, то я клала свідоцтво про народження, ─ говорить Ірина. ─ Думаю, вони не зауважили, що там 2004 рік народження. Сприйняли нас за дітей, тому й пропустили.

І нам дуже пощастило, що ми виїхали всього за одну добу. Це при тому, що була величезна черга – люди на блокпостах стояли по п’ять днів, ─ додає Максим.

Загалом було понад 30 блокпостів, але документи перевіряли лише на п’ятьох. Також вивертали валізи, переглядали телефони й ноутбуки.

Вже у Франківську я переглядала файли на своєму ноутбуці і натрапила на відео, де, бувши в окупації, співаю «Батько наш Бандера…». Не знаю, як я це провезла. Якби відео знайшли під час перевірки, це була б катастрофа, ─ каже Ірина.

У Франківську Максим та Ірина волонтерять у Херсонському хабі ─ готують сухі борщі для українських військових та видають гуманітарну допомогу ВПО. Кажуть, дуже сумують за домом і мріють якомога швидше туди повернутися.

Я почала забувати, де поставила свою чашку, де склала свої речі. Навіть не пам’ятаю, як виглядала моя кімната, коли я її залишала. Це мене дуже лякає. Але я вірю, що Каланчак буде звільнено, ми повернемось додому і все буде, як раніше. А поки я тут, то можу працювати заради перемоги, ─ говорить дівчина.

Авторка: Ірина Гаврилюк

Матеріал опублікований у рамках проєкту «Голоси війни», який «Репортер» реалізує спільно з радіо «Західний полюс» і телеканалом 402

Донат
Читайте «Репортер» у  Telegram та Instagram  – лише якісні новини та цікаві статті у вашому телефоні
 

Comments are closed.