Євгеній Шишов жив футболом. Навчався у спецкласі ФК “Ніка”. І на якій би роботі потім не працював, увечері не пропускав жодного тренування. Батьки жартують, нема такого села під Франківськом, за яке він не грав. Був кремезним, добрим і безвідмовним. Загинув 8 вересня на Запорізькому напрямку. Йому було 28 років.
У ліцеї №24, де він колись навчався, зібралися його однокласники, друзі дитинства і вчителі. Усі мають, що розповісти про Женю. Усі вдячні йому та його батькам за захист країни. Ніхто не стримує сліз, пише Репортер.
Захисник по життю
Коли почалося повномасштабне вторгнення, найближчі друзі Жені записалися до тероборони. Євгеній Шишов до франківської ТРО вже не потрапив через брак місця. Тоді подався у тероборону Калуша.
Женя не мав військового досвіду, був непридатним, комісованим через спортивні травми. Я казала йому, може, не поспішай, зачекай, поки повістка прийде. А він каже, а хто тоді буде вас захищати? – говорить мама Ірина Шишова. – Він і в футболі був захисником. І знак зодіаку в нього – стрілець. Якось так доля повернулася, що він став і захисником країни. Це було його покликанням. Він у Калуші був таким гордим, щасливим, що так швидко розібрався зі зброєю. Йому це подобалося.
Маму Женя заспокоював, що на війну не поїде – охоронятиме об’єкти в області. І навіть коли рідня збирала йому необхідне спорядження, казав що це все – про всяк випадок.
Про те, що буде їхати на передову, знала лише сестра. Якось він написав їй повідомлення о 12 ночі й запитав, чи можна набрати. Лєна каже, дуже не хотілося цього дзвінка, бо розуміла, що в такий час хороші новини не повідомляють. Тоді Женя й сказав їй, що вони будуть висуватися на передову.
Я тоді сухо відреагувала. Потім написала, що все буде добре, бо його місія в житті – це бісити мене, а для цього він має бути поруч. Він відповів, що не налаштований помирати, що їде нищити москалів, – згадує сестра Лєна Шишова.
Батькам цю звістку повідомив в останній момент. Але й тоді всієї правди не сказав. Мовляв, спершу ще їдуть на навчання до Львова. Але коли він кидав скріншоти з геолокацією, це вже був центр України, напрямок півдня.
Євгеній Шишов був навідником зенітно-кулеметного відділення.
Часто змінював позиції, але коли телефонував, казав, ми на третій лінії, попереду – десантура, Нацгвардія, нас там нема.
Він завжди дзвонив при нагоді. Практично кожного дня. Питався, що ви, як ви? Казав, у нас все добре. Я була впевнена завжди, що з ним все буде добре, – каже мама.
Кожен ранок в їхній родині починався з того, чи все гаразд у Жені. Якщо кілька днів не буде зв’язку, Женя завжди попереджав. І навіть серед ночі дзвонив чи писав: “Ми на місці, все добре. Йдемо спати”.
Мав позивний “Шиш”- був “Шиш” і в школі, і в житті.
Фатальний уламок
За час служби Євгеній Шишов отримав дві контузії. Після першої потрапив до госпіталю, але не мав достатньо часу на відновлення – потрібно було повертатися в стрій.
Мама і сестра збиралися приїхати до нього, але він казав: “Не треба вам їхати сюди, я приїду сам”. Та вирватися додому так і не вдалося.
Я дзвоню йому якось, а Женя кудись біжить, – розповідає мама. – Питаю Женічка, а куди ти біжиш? Ти ж маєш бути в госпіталі. Мамо, все нормально, відповідає. У нас бій. Він був прямо з госпіталю. Кажу, ти ж без каски, броніка. Відповідає, я все знайшов. Там мої хлопці, я не можу чекати. На щастя, тоді він швидко віддзвонився.
Після першої контузії на позиції затримався не довго, бо, як потім батькам розповіли побратими, Женя отримав ще одну контузію. Але в госпіталь уже не потрапив – перевели на тихіші позиції.
Хлопці розповідали, що там справді було відносно тихо, за три місяці – лише три обстріли. І Женя потрапив під третій мінометний обстріл, – говорить мама.
Євгеній Шишов загинув 8 вересня від мінометного обстрілу. Йому було 28 років.
Того дня він ще говорив з рідними телефоном. Вони зібрали й відправили йому посилку зі спальником, теплими речами. Цю посилку Женя так і не отримав. Вона прийшла 9 вересня.
Про обставини загибелі Євгена розповів побратим, в якого на руках він помер.
Того дня вони помінялися нарядами, бо Женя хотів відіспатися.
Обстріл почався о 16:00. Один з уламків став для Жені фатальним.
Уламок летів здалеку, зайшов в кисть, а потім – у живіт. Йому тим осколком відірвало два пальці. Він бачив лише руку. Застрибував у бліндаж зі словами, що він трьохсотий. Хлопці наклали йому турнікет, вкололи знеболювальне, обмацали всього, куртка була сухою. Тож були впевнені, що іншого поранення нема. Він казав, що йому чомусь погано дихати. Думали, це від больового шоку, – розповідає мама.
Коли кремезного Євгена Шишова побратими намагалися витягти з бліндажа, аби евакуювати, під футболкою, що задерлася, вони побачили вхідну рану. Крові не було, але той осколок задів важливі органи. Женю довезти не встигли. Помер у машині.
Особисті речі, нагороди, сни
Казав, якщо все добре закінчиться, залишуся в армії. Йому подобалася дисципліна, побратими, командири. Коли він загинув, хлопці дзвонили доньці й усі плакали. Казали, що помстяться за нього, що не вірять, що його вже нема, – розповідає тато Андрій Шишов.
Про те, що їхнього Жені більше немає, батькам повідомили наступного дня.
Я звично не відповідаю на дзвінки з незнайомого номера, а цього разу взяв. Дзвонили з військкомату, сказали, ми зараз до вас під’їдемо. Я стояв біля дерева, то до нього так і приперся. Все зрозумів, – говорить тато. – Нам вручили ту похоронку, потім швидка… Коли він мені дзвонив, чи я йому, то він завжди казав, купіть чогось солодкого. Тепер сниться мені й каже: купіть чогось солодкого.
Перший раз Женя наснився мамі на дев’ятий день.
Він був не один. Як мама потім зрозуміла, це був його друг Юра, який загинув рівно через тиждень.
Мені снилося, що Женя стоїть з руками на животі. Я його питаю, в тебе щось сталося? А він каже, ні все добре”, – згадує мама. Показує фото Жені з побратимом Юрою і медикинею Мар’яною. Нині нікого з них вже немає в живих. Першим загинув Женя, через тиждень – Юра, а ще за тиждень – Мар’яна “Квітка”.
На спогад про сина батькам залишилися тактичні рукавиці, жетон і годинник Жені, який досі йде, ангелик з його рюкзака, якого, мабуть, робили дітки й передали через волонтерів. 102 бригада тероборони виготовила пам’ятну табличку. Також Євгена Шишова посмертно нагородили відзнакою міського голови “За честь і звитягу” та медаллю “За заслуги перед Прикарпаттям” від ОВА.
Він би тішився цим нагородам. Він – спортсмен. Але для нас вони означають, що більше його нема, – каже сестра.
Прорвемося і переможемо
Ігор Мельничук, директор школи №24, в якій навчався Євген, розповідає, що його клас був надзвичайно дружнім. В ньому навчалися самі хлопці – 34 майбутні футболісти.
Тренування – двічі на день, а між ними – звичайні уроки. Женя, як і більшість хлопців, горів футболом. Заради цього готовий був вчитися. Бо для всіх діяло єдине правило: погано вчишся – на гру не попадеш.
Євген був – як сонечко, завжди усміхненим. Навіть якщо щось не встигав, казав, я дороблю, знайду час. Він залишив про себе найкращі враження. І навіть після школи ми з ним підтримували зв’язок на сторінках соцмереж. Він умів у будь-якій ситуації зібрати навколо себе позитив. Завжди хотів бути першим, відгукувався на будь-який виклик, не боявся брати відповідальність. Коли побачив його у військовій формі, то зрозумів, що Женька і тут не витримав. Він завжди відписував на мої повідомлення: “Ми прорвемося і переможемо”.
Про добре серце і світлу особистість Євгена говорять і однокласники Орест Бадлюк, Юрій Кондратюк і Ростислав Мединський.
Про Женю можна сказати лише найкраще. Я запам’ятав його скромним і тихим хлопцем. І навіть коли він різко виріс і став одним із найбільших хлопців у класі, він залишався добряком. Ходити на уроки, тікати з уроків на футбол – найкращі звички, які в нас були, – згадує Орест. – У 2008 році в мене помер тато. І коли дізнався про загибель Євгена, відчув те саме. Дуже боляче.
Майже усі однокласники й нині підтримують зв’язок.
Євгеній Шишов – єдиний з них пішов на війну, і колишні однокласники допомагали чим могли, хоча сам Женя ніколи не просив про допомогу. Кажуть, для них це болюча втрата.
З Юрієм Кондратюком Женя часто сидів разом у школі й в поїздках, допомагав з навчанням.
Шкільні роки були веселим періодом. Ми були одною дружньою командою. На уроках під партами копали м’яча, – говорить Юрій. – Женя був великий, мужній, але з доброю душею. Востаннє він відписав: “Все добре. Запорізький напрямок. Орки пробують насуватися. Але їм не вдається. Будемо старатися”. У Жені був такий чоловічий бойовий характер, – говорить Юрій.
Тренер і засновник ДЮФК “Ніка-05” Іван Лукань на чотири роки школи став для хлопців другим татом. Каже, своєю працею Женя досягнув такого рівня, що, коли закінчував школу, то міг грати у професійний футбол. Але він обрав інший шлях.
Є хлопці – талановиті, а є такі як Женя, де 99% – роботи, а 1% – таланту. У нього були всі дані – високий, здоровий, працьовитий, захисник. І хоч професійний футбол не вибрав, але ніколи його не полишав, – говорить. – Його амплуа – захисник, а це значить – велика відповідальність. Крім того, він був скромним, тихим, добрим хлопцем. Він став для мене героєм, коли я тільки дізнався, що Женя пішов добровольцем.
Навчитися жити без сліз
Після школи Євген Шишов вступив до ІФНТУНГ на геолога. Грав за футбольну команду університету, але на другому курсі його відрахували. Мама каже, ще тоді думав піти в армію, але медкомісія визнала його непридатним.
Працював на різних роботах – на фабриці конвертів з батьком, на доставці, у фаст-фуді, на “Буковелі”. Після роботи за будь-якої погоди завжди йшов грати у футбол.
Хворим на роботу міг не піти, але на футбол ішов, – усміхається сестра. Показує відео, де Женя навіть в розбитому спортзалі на фронті копає м’яча.
З початком повномасштабного вторгнення два найкращі товариші Євгена Шишова пішли на війну.
З другом дитинства Андрієм, з яким росли з народження, жили в сусідніх будинках, служили в одній бригаді, але майже за рік служби так і не перетнулися, лише зідзвонювалися.
Були ніби недалеко один від одного, але зустрітися не мали можливості. 11 березня я вже виїхав з Франківська на передову. Потім якось списалися, він сказав, що теж пішов служити. Питав, чи можна попасти до мене по переводу. Але це складна процедура, – говорить Андрій. – Про загибель Жені дізнався з інтернету. Було складно, але вибив поїздку на похорон. На тих емоціях їхав без жодної зупинки.
Сестра Андрія і подруга Жені Анна Шлоссер розповідає, коли б йому не подзвонила, він не відмовляв – підвозив на роботу, допомагав розвезти посилки.
Мій брат і чоловік пішли в перший день. Женя – трохи пізніше. Не питали нікого, бо зробили свій вибір. В дитинстві я не давала нічого їм зробити, хотіла йти з ними гуляти. Вони тікали від мене, але я їх знаходила. І Женя завжди погоджувався взяти мене до компанії, – говорить Анна. – Щодня мали випити кави. Кажу, треба дерево спиляти на дачі, він відповідає, беремо бензопилу і їдемо… Великий біль в душі. Я більше йому не подзвоню і ні про що не попрошу, бо його вже нема.
Він був нашим Всесвітом, який зруйнували. Я досі не вірю. Я чекаю його дзвінка, – говорить мама. – Тепер ми маємо жити і за себе, і за нього. Він коли дзвонив, завжди казав, мама, не смій плакати, бо я більше не буду дзвонити. Знаю, він би зараз би сварився за ці сльози. Якось ми навчимося жити без сліз. Тепер ми його очі і його вуха.
Авторка: Ольга Суровська
Comments are closed.