Здається, даремно радів Віктор Ющенко заявам, що НАТО хоче бачити у своєму складі Україну. У політиці, як правило, різного роду сумнівні політичні декларації рідко коли втілюють на практиці. Той же президент Франції Ніколя Саркозі під час своєї президентської кампанії досить прихильно висловлювався про перспективу розглянути в майбутньому кандидатури Грузії та України на членство у НАТО, а вийшло так, що у Бухаресті Франція на пару з Німеччиною заблокували приєднання України до ПДЧ.
Європейські динозаври дали Україні політичного відкоша і обміняли нас на російський газ. Німці висловили своє категоричне «Ні» щодо українського питання через те, що пов’язують власну енергетичну безпеку з новим газопроводом, шлях якого проляже з Росії до Німеччини по дну Балтійського моря і навколо якого у Європі зараз точиться багато дискусій. Тому Німеччина не хоче сваритися з Росією. Схожі мотиви у французів, які до того розраховують на підтримку Німеччини у питаннях регіональної інтеграції (Середземноморський Союз).
У Бухаресті переміг політичний прагматизм Франції та Німеччини. Висловлюючись футбольною мовою, це була перемога «на класі», без жодного шансу українсько-грузинському дуету навіть за підтримки США. І зазнав поразки прагматизм американський. Бо США прагнуть приєднання України та Грузії до НАТО аж ніяк не на правах «доброго дядечка Сема», а лише через те, що в умовах можливого розколу у лавах НАТО можна буде залучитися голосами потенційних нових членів Альянсу, навіть якщо ці голоси й будуть «пищавими».
Головний переможець — це Росія, яка, і у цьому парадокс, може впливати на рішення Альянсу, навіть не будучи його членом.
Ось як пише про події в Бухаресті всесвітньо відома американська газета The Wall Street Journal: «У залах Палацу народу, збудованого за Чаушеску, американський ідеалізм зіштовхнувся з войовничим Кремлем і головним представником його інтересів у Європі — Німеччиною. США зазнали поразки. Безумовним переможцем бухарестської битви став президент Росії Владимир Путін, якого навіть не було в місті. Грузія — проамериканська заноза в боці Росії, яку Кремль бажав би висмикнути — якщо потрібно, то силою. А Україна, найбільша республіка колишнього СРСР після Росії, — це бажаний приз. Росія прагне зберегти ці держави у своїй сфері впливу. Німеччина зіграла роль інструмента реалізації її цілей».
А російська газета Время Новостей взагалі називає відмову Україні та Грузії щодо питання приєднання до ПДЧ «даниною політкоректності натовців стосовно свого російського партнера».
Росії уже навіть не треба націлювати свої ракети на Україну… принаймні до грудня, коли на порядку денному чергового саміту НАТО буде стояти українсько-грузинське питання.
А Україні треба чесно визнати, що це для нас поразка. І не просто поразка, а поразка з великим рахунком.
Comments are closed.