“Треба, щоб мистецтво вишивки жило далі”, – каже Богдан Петричук, колекціонер сорочок з Гуцульщини. Його зібрання – одне з найвідоміших в Україні.
Богдан Петричук вважає, що найкраща сорочка – та, яку ти вишив сам, що вишитих сорочок багато не буває і що вишивання геометричних візерунків працює як медитація. Про все це, а також про найцінніші екземпляри власної колекції він розповів в інтерв’ю VOGUE UA, пише Репортер.
У світі вишиваних сорочок ім’я Богдана Петричука – по-справжньому відоме. Про Богдана згадують продавці на Косівському ринку; у Богдана бере інтерв’ю Музей Івана Гончара; мінімузей Богдана з’являється в черговому епізоді “Ліжник-ТВ”. Петричук видається аксакалом, метром справи. А тим часом йому всього 32.
“У мене три завдання по життю: я колекціоную гуцульську старовину, відшиваю сорочки та опікуюся родиною”, – каже Петричук.
Народився й усе життя живе в селі Бабин, на Гуцульщині. Тут само жили його пращури. Тут ростуть його діти.
Тут Богдан Петричук планує зробити власний музей.
Я обережно запитую, чи він уже має концепцію, під яку Мінкульт мав би надати гроші. Це запитання страшенно веселить Богдана: каже, що на жодну підтримку від держави не сподівається, а все зробить сам.
“Коли я зрозумів, що маю розраховувати лише на власні сили, мені аж жити легше стало”, – сміється він.
Читайте також: У Франківську записали казки, які вчать дітей не боятися сирен і пишатись героями
Богдан Петричук з великою повагою ставиться до вишитих сорочок та відшиває – часто вручну – старовинні візерунки. Каже, що це добрий спосіб мати гарну річ та зберегти культурну спадщину:
“Вінтажну сорочку добре просто мати в хаті й берегти її для натхнення. Старими речами ми маємо надихатися й вивчати їх”.
Створення реплік допомагає не лише відтворювати традицію, а й збирати гроші – “Зараз такий час, маємо трохи донатити”, – каже він.
Свою колекцію він почав збирати ще в школі, перший екземпляр придбав у 8 років:
“Спершу монети, потім польські й австрійські мальовані миски, відтак сорочки”.
В сьомому чи восьмому класі – точно не пам’ятає – придбав першу, – і все закрутилося. В підлітковому віці вже мав невелике зібрання сорочок. Зараз їх понад 200. Інших гуцульських старожитностей – майже дві тисячі екземплярів, від писаних тарілок до монет.
Богдан мріє про спеціальну шафу для вишитих сорочок, щоб вони могли розміститися там у всій красі й «дихати». А поки вони зберігаються в окремій кімнаті в його хаті. Вона, до речі, працює як музей.
Богдан каже, що не б’є відвідувачів по руках, коли вони занадто наближаються до експонатів: “Дозволєю подивити сі”, – каже він зі своїм неповторним гуцульським говором. Щоб помилуватися Богдановими скарбами, достатньо написати йому в інстаграм. Якщо він удома, то неодмінно запросить.
Богдан каже, що на його пам’яті сплесків цікавості до вишитих сорочок було три: перший – під час Помаранчевої революції, другий – під час Революції гідності; третій відбувається просто зараз.
Знайти цінну річ нині не так легко:
“Перекупники не сплять ночами, пильнують, щоб перепродати й заробити”.
Раніше він міг продати якийсь екземпляр з колекції – “бо знав, що в мене за тиждень-два буде такий самий, а то й кращий”. Тепер ситуація інша: сорочки перепродуються втретє, вп’яте – і ціна, звісно, зростає. Тут мимоволі з’являються думки, що варто інвестувати не в дизайнерські сумки, а в справжній couture – давні речі ручної роботи, які насправді несуть у собі традиції, культурні коди та тепло людських рук.
Читайте також: Пантоміма як «зброя». Живі скульптури з Франківська виступили у Бельгії та передали на ЗСУ 1500 євро
