Під час гастролей з виставою «Маруся Чурай» у Києві актори Франківського драмтеатру зустрілися з Ліною Костенко. Говорили про силу українського слова, досвід покоління шістдесятників і нашу ідентичність у час війни.
Про зустріч розповіли на LB.ua, пише Репортер.
Які ви всі красиві. І різні. А от росіяни – усі однакові, – говорить Ліна Костенко, і всі сміються.
Серед гостей – актори Івано-Франківського національного академічного драматичного театру, багаторічний видавець поетеси Іван Малкович, Сергій Жадан, Святослав Вакарчук, кінокритик Сергій Тримбач, редактори та журналісти. Зустріч організувала Фундація Ліни Костенко з нагоди показу в Києві вистави за її поетичним романом «Маруся Чурай».
Знаєте, як мені прийшла думка поставити Марусю Чурай? – запитує режисер Ростислав Держипільський. – Це було в Хорватії. Ми були там з родиною, і я спочатку хотів ставити Шевченка. Йшов по примор’ю, думав. Почав падати дощ, піднявся вітер. Я приходжу десь через півтори години в дім, де ми тоді жили, і весь тремчу, а дружина каже – ну що, ти щось придумав про Шевченка? Я відповідаю: ні, мені море принесло Ліну Костенко і «Марусю Чурай». А потім злякався, бо подумав, що негідний такої висоти. І все відклав. І через півтора року, знов на морі, мені ніби голос якийсь сказав: «Як не поставиш «Марусю Чурай», то тобі кінець». І все, я зрозумів, що мушу. І тоді почали збиратися достойні люди, найкращі актори, з якими ми зробили спектакль. І це була фантастика – зовіть собі як хочете, але така фантастика сталася.
Франківський драмтеатр представив виставу ще влітку. Це новаторське прочитання поеми: Маруся палить, Гриць лежить під апаратом штучного дихання, а замість «канонічного» судді XVII століття на сцені з’являється суддя-жінка.
Сама авторка не заперечує проти такої інтерпретації. Вона розповідає, що одну з вистав «Марусі» на її вимогу зупинили, хоча «актори, звісно, старалися», але Ростислав Держипільський отримав карт-бланш.
Переважно я не втручаюся у суміжні мистецтва. Вони роблять своє, і я їм не диктую, а роблю своє, і в це ніхто не втручається, – каже Ліна Василівна. І махає рукою – мовляв, нехай «хуліганять».
Марусю Чурай у виставі грає Марія Стопник. Її режисер вважає справжньою знахідкою.
Як то кажуть, не треба ставити «Гамлета», якщо немає в тебе Гамлета. Але це той випадок, коли у мене була Маруся. Так, вона теж Маруся – Марія Стопник. Ми не знали, якою має бути Чураївна – висока, низька, чорнява чи білява. У нас є наша Маруся, й вона неймовірна.
Сама акторка зізнається, що спочатку боялася братися за цю роль, але зрештою наважилася.
Спочатку було страшно, – ділиться Стопник. – Мені подзвонив Ростислав Любомирович і почав говорити про Марусю Чурай. Ми вирішили, що треба подумати якийсь час. А потім сказали собі: так, робимо, бо вже не страшно. І вийшов у нас (показує руками) ось такий стовп. Величезний стовп небесний, а потім – вибух. Бо ця вистава – і матеріал, і образ набагато вищі за всіх нас.
Вага тексту нерозривно пов’язана з епохою, у яку його написали, – похмурими роками брежнєвського застою. Ліна Костенко пригадує, що тоді вже почалися арешти дисидентів, і порівнює власний стан із переживаннями Марусі Чурай у в’язниці.
Коли я писала це, знаєте, яким мій стан був? Як у Марусі Чурай: «Оця тюрма – оце і є свобода, бо я вже тут нічого не боюсь», – цитує поему Ліна Костенко. – Бо вже й арешти йшли, і не було у мене тоді якихось приємних почуттів. А там, де згадується названий брат Марусі Іван, це було моє звернення до Івана Дзюби. А коли я писала про Марусю у тюрмі, то думала про те, як там, в ув’язненні, ведеться Євгену Сверстюку?
Поетеса згадує дисидентів-шістдесятників, яких переважно вже немає серед живих.
Навіть під час повномасштабної війни Ліна Костенко продовжує писати і дбає про те, щоб її тексти не зникли.
Я зараз дивлюсь на вас і радію, – каже Ліна Костенко. – Радію навіть у такий страшний час. Йде війна, і завжди маю при собі флешку – якщо уб’ють, то при мені буде все те, що я пишу зараз. Щоб нічого не пропало.
Олег Панас, виконавець ролі Гриця, зізнається, що персонажі й репліки вистави залишаються з акторами навіть поза сценою.
Знаєте, тексти зникають, затираються, але з «Марусею» відбувається найдивніша річ. Вона не відпускає. Ми досі говоримо репліками з цієї вистави в повсякденному житті. І це, насправді, з одного боку дуже класно, а з другого – страшно. Нас не відпускає цей текст. І ми досі живемо з цими персонажами в житті, і це так дивно, – зізнається Олег Панас, виконавець ролі Гриця.
Ліна Костенко пояснює, що заклала у твір кілька мовних шарів: природну мову тих часів, канцелярську та суддівську, пісенну й власну поетичну. З огляду на тодішнє становище української мови в державі вона вважала своїм обов’язком зберегти ці мовні нашарування.
Кінознавець Сергій Тримбач розповідає, що після вистави, яку переглянув напередодні, почувався по-справжньому щасливим.
Я відчував, що живу не в цьому просторі, не в 2026 році. Але водночас відчував і нинішній проміжок часу. Відчував, що я – українець. І розумів, що війну ми виграємо, тому що ми вистоїмо. Бо збережемо те, що зберігали всі ці роки – свою самість.
Нагадаємо, 4-5 квітня Франківський драмтеатр презентував виставу «Маруся Чурай» за однойменним романом у віршах Ліни Костенко.
Музику до вистави написав Святослав Вакарчук та Наталія Половинка, засновниця театру «Слово і голос». Також до створення постановки долучилися й інші відомі українці: режисер фільму «Довбуш» Олесь Санін, ілюстратор Владислав Єрко.
Читайте: У Франківську створюють пізнавальний мультсеріал для дітей «Мені нудно»
Відео з фейсбук-сторінки Violetta Kirtoka
