Я був ще малою дитиною і мало що розумів. Зрештою, розумію, що тепер розумію не набагато більше. Розуміння принаймні цього є обставиною пом’якшуючою. Натомість часова дистанція між тим і цим, що є тепер – у певному сенсі безрезультатна, незважаючи на обшир того, що називають знанням життя, – обтяжує розгляд справи.
Будучи дитиною, я був залюблений у тету Дарку. Незважаючи на те, що моя пасія стосувалася ще кількох видатних старших жінок, Ірина Вільде вирізнялася додатковим чаром. Може тому, що все з’являлася нізвідки, була коротко, так само несподівано зникала. Правдива чарівниця. Але так багато встигала показати маленькому хлопчикові, яке може бути ставлення до довгого і трудного життя, коли уважно слідкувати за тим кресалом, яке насправді у твоїх руках, що з нього добувається ще й іскра Божа, пише Тарас Прохасько на Збручі.
І тоді мене дивували дві протилежності. Чому вона така своя, що аж ноги по-доброму німіють. І чому вона робить щось таке, через що інші мої пасії говорять з нею про будь-що, крім того, що вона робить.
Ще будучи малою дитиною, я знав, що ми всі живемо в окупації. І одночасно захоплювався тим, як дехто дозволяє собі в тій окупації бути нашою. Таких, між іншим, було багато. І я їх всіх пам’ятаю і шаную ще з дитинства. І думаю – пощо їй було бути такою в часі окупації. І розумію – без захоплення і заперечення – що так було треба. Окупація ніколи не є вічною. Натомість тривалішою є своя мова і спосіб мовлення. І мусять бути якісь, що не перестають її робити.
Ірина Вільде жила у часи, коли ми запізнювалися тільки на кілька десятиліть. Трішки не встигли. Не встигли із системною роботою у мові і літературі. Тож взяла на себе відповідальність добути у тому валилі доти, доки ліжник не стане пухкішим. Пам’ятаючи її, не вірю, що було би ліпше, якби вона набрала води у рот і розчинилася.
Читайте: Тарас Прохасько: На нашім березі стояли наші діти
Хто, як не вона, знала про окупації найдостеменніше. Усі ті біснуваті румуни, об’єктивні причини провалу визвольних змагань і державностей, жорстоку толерантність відродженої Польщі, смертельну облуду радянської України, нову Європу німців і так далі. Її – а разом тисяч таких, як вона, – найбільшим одкровенням стали повоєнні русскі. Люди, які не знали своєї держави, робили різні розрахунки, виходячи з досвіду тих окупантів, яких знали. Все ж можна було жити українсько-альтернативно. Після 1944 року всі знання про світ виявилися помилковими. Оті взагалі не допускали жодної альтернативи.
Тому працювати принаймні у мові, в українській літературі виявилося надзвичайним шансом. Чимось таким, як не цілком легальна підготовка військових спеціалістів у роки, що передували актуальній війні.
І всі її депутатства, любовне одруження з ворогом, ганебні редагування власних шедеврів – я це точно знаю – були нормальною європейською тактикою на збереження найголовнішого.
Пам’ятаю, як вона зіпсувала цілу тацу рогаликів-капуснячків, бо щось не так зробила з лямпою, і вибухнула дрібнесеньким шклом жарівка.
І тільки неповний рік тому я виніс з дому цілковито знищену багатьма нашими дітьми тахту (через спання на ній мене тридцять років щоденно мучили хребтові болі), яку вона подарувала моїм батькам на весілля. Крім мови і наших звичаїв поведінки, її ще страшенно переймала еволюція висвободження жінки. Навіть від наших звичаїв. Але не від мови і способу висловлення.
Comments are closed.