З чим у вас асоціюється Йорданія? Напевно, з Петрою – містом у камені, можливо, з фільмами про Індіану Джонса.
Це й справді основне, за чим їдуть туристи у Йорданію. А ще – за іншопланетними пустельними пейзажами, старозавітними місцями і східним колоритом, пише Репортер.
В Акабу дешевше
З України немає прямих авіарейсів у Йорданію. Найзручніше летіти з Будапешта. Рейси виконують лоукостери, тож за 3,5-годинний переліт можна заплатити смішну ціну – 10-15 євро.
Йорданія – країна відносно невелика, міжнародні аеропорти є у столиці Аммані та у портовому місті Акаба. Саме з Акаби найближче добиратися до основних туристичних родзинок: Петри й пустелі Ваді-Рам. Крім того, Акаба – вільна економічна зона, яку створили з метою приваблення туристів. Якщо саме тут перетинати кордон, то віза безкоштовна. На інших пунктах печатка у паспорті коштує 40 динарів. Якщо врахувати, що приблизний курс динара до гривні – 1 до 40, то економія відчутна.
Щоб відвідати Йорданію в ковідні часи, треба мати негативний ПЛР-тест, зроблений не раніше, ніж за 72 години до в’їзду в країну. Ще один треба робити вже по прильоту – навіть для вакцинованих. Оплатити його потрібно заздалегідь на офіційному сайті. Тоді вам присвоюють спеціальний QR-код. Ціна – 20 динарів (800 грн). Тести роблять дуже швидко, в окремих кабінках, ще до проходження паспортного контролю. Результат можна побачити за три години, просканувавши QR-код, який видають на місці.
Мечеті, пустелі, фараони. Як подивитися Єгипет по-іншому (ФОТО)
Далі потрапляємо у теплий безвітряний вечір. Температура – 13 градусів, але відчувається на 10 більше. Вдень прогріє до 27. Над головами шелестять пальми, пахне морем, і, здається, українська зима була десь в іншому житті.
З маленького акабського аеропорту імені короля Хусейна не їздить громадський транспорт. Добиратися треба тільки на таксі. Тут вони зеленого кольору. Машини нові, гарні, а за дорогу в 10 км до центру міста беруть фіксовану ціну – 10 динарів (400 грн). Задорого, але тут не посперечаєшся: таксисти знають, що іншого виходу в туристів немає.
Тут гуляють допізна
Акаба невелика – 150 тис мешканців. Місто розташоване у бухті однойменної затоки на Червоному морі. Сусіди у нього дуже різношерстні. Одразу за містом – ізраїльський кордон. На будь-якому з місцевих пляжів краєвидом слугує ізраїльське місто Ейлат, по інший бік затоки. Якщо врахувати важкі стосунки арабів та євреїв, це додає особливого контексту.
Трохи нижче від берегів Ізраїлю, за 24 км по суші від Акаби – єгипетське місто Таба. А з іншого боку за 25 км – уже кордон із Саудівською Аравією.
Незважаючи на геополітичне розташування, Йорданія зараз намагається вести мирну політику з усіма сусідами. Причина – у туризмі, який є основним джерелом прибутку країни. Тому тут трохи м’якші правила щодо зовнішнього вигляду приїжджих, ніж багато де на Близькому Сході. Втім, країна переважно мусульманська. Жінки в Акабі носять хіджаби, але не покривають обличчя. Чоловіки одягаються по-європейськи, але теж не надто відкрито. Тож туристам із Заходу теж не варто шокувати місцевих відвертістю.
На міських пляжах не вийде засмагати у купальниках: реакція місцевих може доходити у кращому випадку – до знімання на телефон, у гіршому – до агресії. Іноземні туристи відпочивають на закритих пляжах від своїх готелів, подалі від центру.
На міських пляжах купаються переважно діти. Жінки у чорному сидять під парасольками, п’ють чай і розмовляють. Чоловіки поруч курять кальян. Торгаші розносять кольорові підфарбовані соки-фреші, бутильовану воду й дешеві на вигляд рушники. Ввечері тут грає динамічна арабська музика й ніхто не спішить додому спати. У південних країнах гуляють допізна.
Історія Акаби сягає 6000 років. Перша назва – Елат, давні розкопки якого тепер – одне з небагатьох визначних місць. Друге – величезний флагшток з прапором, занесеним у книгу Рекордів Гіннеса. Він розвіюється над площею Арабської Революції. Саме тут, під час Першої світової війни, був штаб Лоуренса Аравійського, який організував повстання арабів проти Туреччини.
Загалом, місто досить чисте і приємне. Видно, що місцеві не дуже звикли до туристів із Заходу. Англійською говорять далеко не всі. Ще один сюрприз – розетки британського зразка, до яких не підходять європейські роз’єми. Але в сучасних готелях на рецепції можна позичити перехідник.
Давні руїни і кам’яні стовпи. Туреччина, якої ви не бачили (ФОТО)
Ваді-Рам зустрічає тишою
За 66 км від Акаби розташована пустеля Ваді-Рам, добре відома кіноманам. Тут знімали такі фільми, як «Трансформери», «Марсіанин», «Аладдін» і «Дюна».
Для туристів є сотні кемпінгів, де можна провести ніч. Розваги – вечеря у бедуїнському стилі й безкрайнє небо, всіяне зорями, ввечері. Але зараз вночі в пустелі холодно – близько нуля. Та й влітку, після заходу сонця, повітря одразу вистигає.
У маленькій кімнатці продають квитки за вхід – 5 динарів (200 грн). Тут одразу можна замовити джип-тур до пустелі – самотужки багато не побачиш. Ціна за джип залежить від тривалості екскурсії та кількості побаченого. Головні локації – найбільше джерело у пустелі, пов’язане з постаттю Лоуренса Аравійського, кам’яний місток, на який вибираються туристи, каньйон з доісторичними написами, цікаві скелі й дюни.
На відкритому кузові джипа дме сильний вітер. Але загалом дуже тепло – температура комфортна. Втім, туристів дуже мало. Гід, худий високий бедуїн, пояснює, що сезон тільки почався й скоро людей буде багато. А поки – вся пустеля ніби для нас.
Тут спокійно, тишу порушують лише поодинокі джипи. Над головою – дуже синє безхмарне небо. Під ногами – теплий червоний пісок і бідна пустельна рослинність. Коли потепліє, у піску повзатимуть змії та скорпіони. А вночі виють вовки.
У Петрі зупинився час
Основна мета багатьох приїжджих розташована за 130 км по трасі від Акаби. Археологічний комплекс давнього міста, столиці Набатейського царства, ввійшов до Семи нових чудес світу, список яких ЮНЕСКО оголосило у 2007 році.
Доїхати сюди найзручніше автобусом фірми Jett, чиї маршрути з’єднують основні місця Йорданії. На ранковому рейсі лише туристи: американці, британці, французи. Дорога займає десь до трьох годин, бо автобус робить перерву, під час якої можна випити чаю чи помилуватися скелями і каньйонами.
Спочатку автобус їде повз пустельні краєвиди, далі кружляє гірським серпантином до селища Ваді-Муса, біля якого й розташована Петра. Одразу видно, що місцеві процвітають завдяки туризму. Будинки багатші, на чорних дверях – золотисті візерунки. Кожні 20 м стоїть сміттєвий бак, ніби символ цивілізації, – і всі чомусь порожні. На вивісках ресторанів, під арабською в’яззю, англійські назви. А до центру для відвідувачів Петри веде вулиця з промовистою назвою – Tourism Street.
Квиток до Петри на один день коштує 50 динарів (2000 грн). Дорого, але пропустити це місце неможливо. Втім, за квиток на два дні, треба заплатити 55 динарів, а на три – 60. Так місцеве міністерство туризму спонукає проводити у пам’ятці більше часу. І справді, набатейське місто було величезним, розкиданим по горах, і те, що є зараз, – лише малий відсоток, який вдалося розкопати.
Втім, найосновніші пам’ятки реально обійти за день. Решта – це вже піші маршрути у гори, для деяких треба брати гіда, бо самим небезпечно. Найвідоміша споруда Петри – гробниця Аль-Хазне або Скарбниця. До неї веде вузький каньйон Сік протяжністю більше кілометра. За його високими стінами не ловить GPS, тож подивитися, скільки ще йти, неможливо. Залишається відчути себе давнім дослідником й дозволити, щоб Скарбниця, яка раптом вигулькне у просвіті попереду, заскочила тебе зненацька.
Перше враження – вона уявлялась більша. Навколо – десяток торгашів і гідів-бедуїнів, які тут живуть. Щосекунди вони пропонують «особливий тур за невелику плату», сувеніри, хустки з візерунком, схожим на гуцульський. Трохи розчаровані вирушаємо далі.
Читайте: Греція нікуди не поспішає. Репортаж з країни богів і моря (ФОТО)
Попереду – римський амфітеатр, королівські гробниці, величезні руїни давнього храму… Все – з каменю. До найдальшого визначного місця, монастиря Аль-Деїр, ведуть багато кам’яних сходів. Йдемо повз ятки бедуїнів, оминаємо відвідувачів, які перемовляються різними мовами, але у всіх однаково збите дихання і по чолі стікає піт.
Здається, стрімкі сходи вже не перестануть петляти, аж ось за рогом видно великий кам’яний фасад, який вінчає скелю. Він більший і, здається, ще величніший, ніж популярна Скарбниця. Важко повірити, що люди звели її без сучасних технологій і методів будівництва.
Відпочиваємо в тіні від гарячого сонця й спускаємось донизу. З основного шляху ведуть ще багато стежок – до Візантійської церкви, руїн римського фонтану, каменя жертвоприношень. Насамкінець повертаємось до Скарбниці, бо вихід – там, де вхід. Під скелями відпочивають верблюди й віслюки, які весь день катали людей. Вечірнє сонце кидає останні промені на розкішний, багато оздоблений фасад Аль-Хазне.
Здається, з-за рогу зараз вийде давній караван, який везе свій крам по Шовковому шляху. У цю мить розумієш, що ти у місці, де зупинився час.
Авторка: Ольга Романська
Comments are closed.