Олег Луканюк та Дарина Фурманюк вирішили перетворити стару карпатську хату, що дісталася Олегові у спадок, на артпростір «Дідова хатчина». Тут можна зануритися в особливості гуцульської культури, а також отримати досвід життя та ведення господарства у горах.
Крім «Дідової хатчини», вони разом із сусідкою Любов’ю Рибенчук заснували бренд «Ґушка». Ця справа відроджує традиції ліжникарства та популяризує вироби з овечої вовни. Згодом власники зайнялися ще одним проєктом — «Бринзою» — виготовленням сиру за давніми технологіями гуцулів, пише Репортер з посиланням на Ukraїner. спадок
Посеред Карпатських гір, у селі Яворів, що неподалік Івано-Франківська, розташована «Дідова хатчина», позбавлена міської метушні, оточена лісом та кількома невеличкими ґаздівствами. Взимку її двосхилий дах, який сягає долівки, — геть білий, тому хатину важко відрізнити від засніжених схилів. Зблизька уже можна розгледіти доглянутий фасад із різьбленими поруччями балконів, сучасними вікнами та дверима у тон дерев’яним стінам. Всередині, за кращими карпатськими традиціями, з дерева зроблене геть усе. У центрі кімнати — побілена грубка, на якій поміж інших дрібниць видніються ікони. Поколоті дрова праворуч від неї підтверджують, що вона тут не тільки задля краси.
Тут усюди затишок і порядок: перший поверх обрамляють капелюхи, розвішані в рядок попід стелею, на долівці майорять візерунчасті ліжники, коло делікатних мереживних фіранок ненадовго застигло крісло-гойдалка. Про метушливе місто, що залишилося десь далеко за пагорбами, вкритими снігом, нагадують лише гірлянди, намотані на центральну балку.
Гуцульське помешкання, яке дісталось Олегу Луканюку у спадок від діда, сильно змінилось за останні роки. Разом із дружиною Дариною вони перетворили його у своєрідний еко-ретрит — місце, де втомлені цивілізацією люди можуть відпочити в оточенні природи та долучитися до гуцульської культури.
Із «Дідової хатчини» виросли ще два проєкти, тісно пов’язані з гуцульськими ремеслами. Перший, «Ґушка», зосереджений на ліжникарстві — виготовленні килимів із овечої шерсті. Потім виник другий проєкт — крафтове виробництво бринзи — сичужного розсільного сиру, який тут роблять з овечого та коров’ячого молока. В обидвох випадках господарі дотримуються автентичних технологій та популяризують такі вироби в Україні.
Від хати до «Хатчини»
Родина Олега Луканюка здавна мешкала у Яворові. З часом вони перебралися у містечко Косів, залишивши по собі невеличку дідову хатину на вісім квадратних метрів. У 2015 році Олег із дружиною Дариною навідалися на ділянку у горах з ідеєю побудувати там щось цікавіше.
— Ми не задумували якусь серйозну історію. Не думали, що ми робимо проєкт. Це мав би бути простір, де би відбувалися якісь активності, які нам хотілося б реалізовувати.
У перші ж дні після відвідин ділянки засновники «Хатчини» плавно перейшли від мрій про те, у що можна перетворити цю територію, до практичних завдань. Першим викликом стали віддаленість від міста, а також відсутність будь-якої інфраструктури й мінімальних зручностей.
Читайте також: Вівці, танці, майстер-класи. У Яворові на Косівщині пройшли фестини у «Дідовій хатчині» (ФОТО)
Олег жартома додає, що усе почалося з найнеобхіднішого:
— У нас не було якихось довгострокових стратегічних планів. Ми написали у фейсбуці: «Люди, хто хоче допомогти в горах збудувати туалет — приїжайте на толоку!»
Пост із пошуком добровольців перевершив сподівання Олега та Дарини — друзі та знайомі вирішили допомогти, і поступово група зацікавлених розширилась. Так, заїздами раз на місяць у «Хатчині» з’являлося 10—20 людей, які потроху приводили місце до ладу.
До теми: Ліжник: і накритися, і вбратися. Як на Косівщині з вовни роблять килими і пальта (ФОТО)
— Отак зібралися, зговкалися у фейсбуці. Хто з машинами, хто без, хто як добирається… Приїхали. Розібрали залишки старої стайні на місці, де зараз стоїть нова. З них склепали виходок (дерев’яний туалет надворі в сільській місцевості. — ред.). Бо виходок — це перше, шо треба будувати. Без нього нема куди сильно розганятися.
А далі закрутилося: згодом група волонтерів виросла до 200 людей. Допомагали: фарбували, ремонтували — і простір поволі оживав. Ближче до зими власники вирішили, що настав час поселити когось на постійній основі. Так розпочали пошуки «ґазди», бо, за словами Олега, ведення господарства у горах — досить вимоглива та непроста справа.
— Я рахую, шо порівняно з рівниною, де родюча земля, де щось тикнув — і вже родить, тут, у горах, цілий «Форт Буаяр» треба пройти, щоб це зробити.
Пост про пошуки господаря для «Дідової Хатчини» викликав у фейсбуці ажіотаж — охочих виявилося чимало. Люди планувати залишитися на кілька місяців та у результаті осідали на рік і довше. Одним із таких волонтерів став Микола Парпан, який живе у «Хатчині» близько чотирьох років. Він відповідає за господарство: опікується технічними питаннями та, зокрема, кухнею. «Ґушці» Микола допомагає як керівник, бухгалтер, вантажник, а спочатку навіть ткав. Усе це почалось із повідомлення у фейсбуці, коли він зі скептичною осторогою написав Олегу з Дариною: «Добрий день! Я хочу приїхати. Надіюся, що ви ж не будете харчуватись сонцем і ходити босі по траві?»
Олег пригадує, що вони тоді з того посміялися і відповіли, що нічого такого йому не загрожує, тож може спокійно приїздити.
— Він так із обережністю ставився до нас. Дізнавався нашу політику, нашу філософію, наш світогляд. Але з першої ж поїздки ми одразу зійшлися і залишилися в серцях один одного.
Крім нього, у «Хатчину» стали регулярно приїжджати різні люди. Згодом Олег із Дариною вирішили проводити невеликі співбесіди з кандидатами, оскільки для життя разом у горах необхідна довіра.
— Загалом було багато людей, які у такий спосіб волонтерили. Вони жили тут, дивилися за будинком, але не сильно займались господарством, бо люди з міста не зможуть так відповідально і настільки правильно доглядати за господарством тут, у горах, як місцеві.
Пізніше власники зрозуміли, що на самому ентузіазмі протриматись важко і для стабільного фінансового становища все-таки необхідно ввести оплату за проживання. Тож з весни 2021 року Олег з Дариною почали приймати гостей на інших умовах. Але переймалися, щоби їх не стали ототожнювати з готелем чи зеленою садибою. Бо простір «Дідової хатчини» суттєво відрізняється за своєю ідеєю. Тут самообслуговування, всі люди, які приїжджають у «Хатчину», насамперед — гості. Олег наголошує, що у жодному разі не назвав би цих людей туристами.
— Вони можуть з нами потусуватися, з нами пожити. Але ми нікого не будемо тут обслуговувати. Я покажу, де вода, і, якщо треба буде, можна сходити й її принести. Або дров наколоти, підкинути їх у ватру, або зготувати їсти. Це місце — мій храм, бо тут жили мої діди. Для мене це щось більше, ніж просто місце. Тому я не хочу пускати сюди якусь потокову історію.
Більше читайте у матеріалі Ukraїner «Дідова хатчина». З міста – в гори.
