Світлана Тарахкало - про війну та альтернативну школу у Франківську

Більшість людей, які покидали Донбас у 2014 році, думали, що це ненадовго. І ось війна триває уже сім років, а їм довелося шукати новий дім в інших кутках України. «Репортер» продовжує говорити з тими, хто знайшов себе у Франківську, у проєкті «Різні разом».

Зустрічаємось зі Світланою Тарахкало, співзасновницею освітнього простору «Невгамовні», у будинку біля парку Шевченка. Саме тут на кількох поверхах зараз працює альтернативна школа.

Світлана народилася в Луганську, там прожила все життя. За два роки до війни вони з сім’єю купили будинок у селі Валуйське, за 18 км від міста. Зараз він стоїть за кілометр від лінії фронту. Її батьки залишилися в Луганську.

У 2014 році Світлана була на сьомому місяці вагітності, чекала третю дитину. З чоловіком та двома старшими – 11-річною Юлею та 5-річним Юхимом – переїхали в Одесу, до чоловікової рідні. Думали, тимчасово.

– Пані Світлано, чи ви з того часу навідувалися у свій дім у Валуйському?

– Так, час від часу їздили. Я намагалася хоча б раз на рік поїхати і побачитись з батьками. Але останні три роки мені не вдається туди потрапити – не пускають, бо не маю луганської прописки. До того ж, займаюся волонтерством, тому це неможливо.

Звідти теж дуже важко приїхати. Мама у нас була один раз, тато – жодного.

Дивіться відео до теми:

– Як почувалися, коли довелося переїжджати?

– Це був дуже важкий крок, ми довго тягнули. Я працювала до самої декретної відпустки. Потім у червні 2014 ми приїхали в Одесу, ніхто не знав, що робити з нами, переселенцями. Усе трималося на плечах волонтерів.

Після цього стало трохи простіше жити. Доводиться багато спілкуватися з людьми, які живуть на лінії розмежування. Дуже страшно розуміти, що люди звикають до обстрілів, залишків зброї та куль на дитячих майданчиках. Але час від часу доводиться це нагадувати й собі, щоб не забувати, що у нас війна.

– Як потрапили до Франківська?

– Випадково. Майже рік в Одесі показав, що міста, навіть великі, не готові приймати таку кількість людей. Піднімали оплату за житло. А нам не було з чого навіть виживати. Чоловік шукав роботу, надсилав резюме всюди. У Луганську він мав власний бізнес, усе залишилось там.

Запропонували роботу або в Чернівцях, або у Франківську. Ми їхали навмання, не були жодного разу ні там, ні там. Обрали Франківськ.

#РізніРазом: засновниця освітнього простору “Невгамовні” Світлана Тарахкало

– І які були перші враження?

– В Одесі, коли я шукала житло, перше питання було – «Ви переселенці?» – і далі відмова. Одразу сподобалося, що тут, коли я телефонувала й сама казала, що ми переселенці, ріелтор відповів: «А ви що, не люди?». Також сказали, що тут це не дивина, що у мене троє дітей. Це втішило й підкупило, тож я їхала без жодного остраху.

Франківськ не розчарував. Одразу прийняла «Просвіта», надали допомогу, речі першої необхідності. Згодом познайомилися з іншими переселенцями, почали долучатися до різних подій у місті.

– А як діти звикали?

– По-різному. Юхим був російськомовний, у перший клас пішов тут, українською взагалі не спілкувався. Бувало, на майданчиках йому казали: «А ти що, москаль?». Зате після першого класу він сказав, що його найбільше досягнення – він весь клас навчив російської.

“Француз” з Донбасу. Сергій Єрьомін – про життя спочатку, Франківськ і французьку мову

Старша Юля пішла у сьомий клас, швидко адаптувалася. Хоч були певні нюанси, з якими я не погоджувалася в школі. Дрібні непорозуміння, які підштовхували до думки, що школи у нас поки не готові рухатися в сучасному напрямку.

– Тоді й вирішили створити «Невгамовних»?

– Стала шукати однодумців, у кого є потреба в іншій формі освіти. Якраз наступного року вийшов закон про різні форми навчання. Ми просто мали написати заяву і бути закріплені за якоюсь школою, щоб проходити там атестацію раз на рік. Але, на жаль, до периферії це доходить повільно.

У Франківську ми не знайшли підходящої школи. Єдине, що пропонували – писати щодва тижні контрольні роботи. Потім ми познайомилися з львівською школою «Лідер». Вона вже з десяток років працює з екстернатною формою навчання. До них достатньо приїхати у травні, написати контрольні з усіх предметів та отримати оцінки. Так ми й співпрацюємо.

– Скільки дітей у вас зараз займаються?

– Маємо 31 учня, з першого по дев’ятий класи. Ті, з ким розпочинали, зараз у сьомому. Але цього року ще долучилися учні 8-9 класів. Для нас це виклик, бо діти здебільшого приходять зі школи демотивовані до навчання. Дуже часто до нас йдуть, щоб втекти від проблем – ми теж свого часу так робили. Але, коли дитина приходить після першого класу, повернути цю жагу до навчання легше, ніж у 8-9 класі.

– У чому переваги альтернативної освіти?

– Вона дає дітям можливість визначитись, чим їм цікаво займатись у майбутньому. Школа зазвичай навчає всьому, але діти не розуміють, що з цього потрібно саме їм. Вони нічого не пробують на практиці. Ми навпаки: спершу вийдемо, подивимось, як у парку сховалася комаха, а потім будемо розбиратись, для чого вона це робить.

– Також діти з «Невгамовних» започаткували підприємництво: варять варення. Як прийшла така ідея?

– Діти обирали самостійно, чим можуть заробляти. Було кілька ідей: випічка, варення, івент-агенція.

Варення у нас варять всі, кому це цікаво. Приходять після занять, коли є вільний час. Менші ще не можуть працювати з гарячим, зате можуть щось нарізати. Продають товар онлайн.

З часом до нас почали приїжджати учні й вчителі з інших міст, тож діти їм проводили майстер-класи. Так вони зрозуміли, що й самі можуть навчати.

– А на що саме збирають гроші?

– Діти хочуть влаштувати собі кімнату відпочинку, щоб дивитися фільми, грати в настільні ігри. Але зараз вони побачили, що у них дуже багато яблук. Запропонували купити сушарку, щоб робити сухофрукти. Тож зараз докуповують техніку для розширення асортименту.

– Який графік в учнів?

– Заняття з 09:00 до 15:00. Є п’ять уроків – по годині, але може бути трохи менше чи довше. Є велика прогулянка – з 12:00 до 13:00 – у парку. Потім обідня перерва. Готують батьки тут, у школі, а інколи й самі діти, на предметі «Кулінарія». Далі – ще два уроки. Зазвичай у першій половині дня більше навантаження – математика, фізика, мови. Друга частина – предмети, щоб розвантажитись: творчість, мистецтво.

– Хто викладає у школі?

– Спочатку були лише ми, троє батьків. Згодом стали долучати волонтерів, носіїв англійської. Потім – інших викладачів, бо не могли покрити всі потреби. Нам важливо, щоб людина, яка буде викладати, мала контакт з дітьми і була фахівцем у своїй сфері. Є й вчителі з різних шкіл. Але ті, які йдуть суто за програмою і не дозволяють собі розвиватися, нам не підходять. Загалом зараз у команді є 12 викладачів.

– Є «нетрадиційні» предмети?

– Історик Володимир Половський започаткував у нас предмет «Геосторіс» – об’єднана географія та історія. Є сторітелінг, недооцінений у школах. Він дає дітям можливість висловлюватися, чути інших. Оля Новак викладає «Статеве виховання». Часто батьки не знають, як пояснити дитині певні питання, соромляться. Тож ми вирішили давати на них відповіді: не у восьмому класі, як пропонує підручник біології, а значно швидше. Минулого року пробували з третього класу, цьогоріч – з першого. Це і про безпеку, і поведінку зі сторонніми дорослими, питання про їхній організм, про їхнє тіло.

Невгамовні. Як у Івано-Франківську працює альтернативна школа (ФОТО)

Також є кулінарія, де діти готують. До речі, була проблема, коли учні, які приходили до нас, не вміли навіть помити за собою посуд. А у нас кожен бере і миє все після себе.

Спорт у нас не такий як фізкультура у школі. Діти обирають самостійно той вид спорту, яким би хотіли займатися, і наш тренер допомагає це реалізовувати.

Є біологія і хімія, ніби звичайні предмети. Але, навіть не маючи своєї лабораторії або спеціального кабінету, нам виходить пояснювати дітям на природі як усе взаємодіє.

– Чого Франківську бракує для розвитку? Чи не стикалися й у нас з негативним ставленням через те, що ви з Луганська?

– Кожна людина різна і ставлення може бути різним. Я впевнена, що й у Франківську знайдуться люди, які скажуть «понаехали». Це не міряється містами. Тут мають бути спільні зусилля: і ті, хто приїхав, мають пробувати змінюватися, і приймаюча сторона має ділитися своїм простором.

Франківськ покращився, відколи ми сюди переїхали, зокрема у плані інфраструктури. Але хотілося б більше свободи: наприклад, відокремити релігію від школи. І шкода, що тут суспільство важко сприймає будь-яку інакшість. Хоч останнім часом ситуація покращується.

– А ще у нас люди забувають, що війна триває. Як про це нагадувати?

– Дуже важко комусь щось доводити, людина сама мусить це розуміти.

Коли я виїжджала, то думала, що ми маємо звільнити територію, а військові – все зачистити. Але це нереально. Інші області не мають можливості прийняти всіх переселенців.

Жодної “дистанції”. Франківчанка відкрила першу в Україні онлайн-школу

Важливо просто прийняти людей і допомогти їм адаптуватись. Бо вони дуже чекають, що їх сприймуть такими, як вони є. Точно не всі хотіли війни, не всі змогли звідти виїхати.

Тож оця боротьба за людей буде важливішою, ніж боротьба за території.