Чорниці в Коломиї, мама в Італії. Як книга про Прикарпаття зачарувала німців

Днями письменниця Ярослава Терлецька-Блек та художниця Ульріка Єніхен презентували у Франківську книжку Zug der Fische («Дивовижна риба», 2020). Книга вийшла у видавництві Carlsen і отримала чимало нагород, зокрема найпрестижнішу німецьку премію в галузі книжкової ілюстрації.

Zug der Fische – це різдвяна історія про Марічку з Брустурів, яка сумує за мамою. Мама Марічки на заробітках в Італії. Дівчинка ж тим часом збирає чорниці, продає їх у Коломиї на базарі та мріє про мамин приїзд на Різдво. На річці вона зустрічає сільських дітей, які пишуть різдвяні листівки на доларових купюрах та пускають їх за течією. Торкнувшись води, вони перетворюються на дивну рибу. Марічка вагається: чи відбудеться чудо, якщо й собі зробити таке, пише Репортер.

Ця історія також входить до збірки оповідань «Різдвяний янгол» (Discursus, 2018). Zug der Fische – це адаптований для менших дітей варіант. Авторка каже, скорочення – не тільки вимога жанру, а й необхідність враховувати ментальність іншої краї­ни: німці, на відміну від україн­ців, уникають надміру емоцій і багатослівності.

Ульріка Єніхен детально зобразила Карпати й гуцульський побут зі слів Ярослави Терлецької. Художниця жодного разу до цьогорічного приїзду в Україну не бувала тут. Під час презентації Ульріка розповіла, що неймовірно здивована з того, що гори й карпатська атмосфера виявилися саме такими, як вона собі уявляла.

Ярослава Терлецька-Блек народилася в Городенці. Вив­чала німецьку філологію та філософію в Чернівецькому університеті, а педагогіку і теологію – в Німеччині. Крім різдвяних оповідань, має поетичну збірку «Зелена бляшанка» (Лілея-НВ, 2017). Zug der Fische – її друга німецькомовна книжка для дітей. Перша – Wer hat den Schnee gestohlen? («Хто поцупив сніг?»). Зараз Ярослава мешкає в Кельні, де працює у вальдорфській школі. Особливість цієї школи – навчання за допомогою дослідження, зокрема спостережень за природою.

Власне, про вальдорф і дитячу літературу «Репортер» поговорив з авторкою Zug der Fische.

– Пані Ярославо, у ваших різдвяних оповіданнях прочитується вальдорфське уявлення про дитинство. Як ви відкрили для себе цю педагогіку та її ідеї?

– Мене запросили перекладати семінар з вальдорфської педагогіки. Я потрапила туди, не знаю­чи, що на мене чекає. І звичайно, це була, з одного боку, любов з першого погляду, тому що я постійно, перекладаючи такі цікаві речі, усвідомлювала, наскільки поганою була радянська школа. Я постійно внутрішньо коригувала і порівнювала: як це так, що дітям розповідають багато історій, вчать їх мистецтвам, музики, показують їм дерева, а ми сиділи в однакових уніформах за партами й повторювали якусь фразу. З іншого боку, дуже радісно, що є таке на світі.

Я мріяла створити таку школу в Карпатах, хотіла, щоб це було десь у природі, щоб можна було одразу там навчати дітей: дивитися на дерева – вчити про дерева, дивитися на сузір’я – вчити про сузір’я. Пізніше, коли я почала працювати в київській вальдорфській школі, то зрозуміла, що значно краще, ніж вчити, мені вдається розповідати й записувати історії.

– А до того ви не писали?

– Писала вірші й оповідання. Але так сталося, що блокнот з вір­шами, який я хотіла видавати та який показала редактору ­однієї газети, цей редактор загубив, і я трохи відступила від поезії. Роками якось мені не писалось. Але в Києві, коли я опинилась у вальдорфській школі, то знову почала писати вірші, навіть пісні. Вальдорфська школа була для мене креативним періодом у житті.

– У Німеччині ви теж працюєте у вальдорфській системі. Вони однакові з українською чи є відмінності?

– Вони різні, і німецька вальдорфська педагогіка постійно змінюється. Я починала працювати у школі, яка була як велика родина, де всі одне одного знали. Зараз я працюю у великій школі, де вчителі спілкуються, звісно, й бачаться у школі, але кожен зай­нятий чимось своїм. На це впливає те, що вальдорфські школи стають державними і в них приходять люди, які майже нічого не знають про цю методику.

– Які є відмінності між сучасною дитячою літературою в Україні та Німеччині?

– Німецької дитячої літератури набагато більше. Щодо тем, то в німців майже немає табу. Можна писати про смерть, хворобливі переживання, про брак чи нестачу, про те, що двоє батьків є чоловіками або двоє батьків є жінками, або про прийомних дітей, коли, наприк­лад, двоє батьків білих і беруть темношкіру дитину. Про всі такі теми в них є красиво ілюстро­вані книжки. В Україні цього ще мало. Наприклад, про смерть, про ставлення до смерті, до людини, яка недавно померла.

– Це відбувається у співпраці з фахівцями, наприклад, з психологами, чи дитячі письменники в Німеччині самі беруться за такі складні теми?

– Ні, з психологами не працюють, просто письменники вхоплюють дух часу. Скажімо, я давно хотіла написати книжку про смерть своєї бабусі. І коли вже здала текст на редагування, а Ульріке почала ілюструвати, одна за одною почали виходити дитячі книжки про смерть. Тобто є якась така ніким не зрозуміла й ніким не написана стратегія.

Також зараз дуже багато в Німеччині книжок про навколишнє середовище: про те, як льодовики тануть, про те, як помирають звірята, про те, як білі ведмеді риються у сміттярці й шукають їжу, бо не мають як зловити рибу. Це драма, але її обмальовують, обписують, роблять з неї дитячу книжку й дитячу історію.

– Учителі в німецьких школах вільніші, ніж українські, у виборі літератури?

– Вільніші. І загалом вільніші. Їм потрібно просто підготувати дітей до екзамену. І все. А як це зробити – в цьому вони абсолютно вільні. Ви можете німецькою мовою хоч розбирати газету, хоч читати роман, але всі діти в 11 класі, скажімо, мусять знати, хто такий Ґете й що він написав.

– Розкажіть докладніше про співпрацю з Ульріке. Як ви познайомилися?

– Ми познайомилися через її чоловіка Гельмута. Ми з ним разом навчалися. Коли в них з’явилася перша дитина, Ґерда, вони запросили мене бути хрещеною мамою. Власне, для своєї похресниці я й написала першу історію «Хто поцупив сніг?». Невдовзі буде друге перевидання.

Так через цю першу роботу, спільну книжку для Ґерди, ми з Ульрікою познайомилися ближче. Ця історія сподобалася багатьом дітям. Знову ж таки, в ній багато критиків побачили екологічну тему. «Хто поцупив сніг?» починається з того, що на Різдво в Німеччині немає снігу, і Ґерда йде шукати сніг. Хоча я не думала писати на екологічну тему й чіпляти усіх за живе.

– Як другу вашу книжку, яку ви сьогодні презентували, сприйняли в Німеччині?

– Дуже добре. Для нас обидвох теж несподіванка. Я відразу сказала Ульріці, коли вона вирішила подаватися на досить престижну гамбурзьку премію з моєю істо­рією і своїми малюнками, щоб вона взяла якусь іншу, ближчу німцям розповідь. Однак Ульріка відповіла, що саме ця історія її чіп­ляє. Вона подала ескізи і вреш­ті виграла.

Звичайно, книжку скрізь презентували, була виставка ілюстрацій у Гамбургу. Потім почався карантин, тому ми не змогли поїхати на Франкфуртський і Лейпцизький книжкові ярмарки. Але книжку обговорювали на німецькому радіо, дуже добре про неї писали в газетах. І тепер (німецька публіка про це ще не знає) перед приїздом в Україну нам повідомило одне престижне німецьке журі, яке відбирає найцікавіші дитячі книжки року, що хочуть взяти в нас інтерв’ю. Очевидно, що у вересні-жовтні буде ще одна нагорода за цю книжку.

– А як щодо видання «Дивовижної риби» в Україні?

– Це залежить від українських видавців. І я колись питала про це кількох з них. Але ця історія вже видана і на неї потрібно купувати патент, тож це все ускладнює. Впевнена, книжка так само добре продаватиметься в Україні, як і в Німеччині. Якщо якесь українське видавництво за це візьметься, ми з Ульрікою готові посприя­ти всім, чим зможемо.

Авторка: Олена Руда

Матеріал підготовлений у межах Програми міжредакційних обмінів за підтримки Націо­нального фонду на підтримку демократії NED.