Остап Українець – автор чотирьох романів, перекладач і один із співтворців YouTube каналу “Твоя підпільна гуманітарка”. Майже сотня тисяч його підписників спростували міф про те, що гуманітаристика в Україні цікава лише вузькому колу високочолих ботанів.
Остап розповів “Українській правді”, чому поширювати міфи про те, що українська мова наймилозвучніша, а лайки потрапили до неї виключно з російської – комплекс меншовартості, як змінювалася мова з 1991 року, чи потрібно рятувати її від запозичень, що таке мова ненависті і як вона співіснує з диктатом політкоректності, чим відрізняється мова Порошенка і Зеленського і чому ідея створити стандарт українського варіанту російської мови, озвучена американським істориком Тімоті Снайдером, – політичний акціонізм.
Про милозвучність, українські лайки і нестерпну безглуздість орфоепії
─ Часом ви дозволяєте собі говорити страшні речі. Про те, що українська мова не наймилозвучніша в світі, що вона не походить безпосередньо від фінікійського письма, що лайки прийшли в неї не виключно як запозичення з російської, а українською не лише з мальвами розмовляють. Чому ви досі не в списку ворогів нації?
─ Це залежно, у кого ви запитаєте. Бо багато для кого я у списку ворогів нації.
Дискусія про місце української мови на конкурсі милозвучності, це не питання про те, чи об’єктивно українська має якесь місце за милозвучністю серед інших мов. Це питання того, що такого конкурсу ніколи не було.
Це навіть не про розвінчання міфів. Це про те, як ми самі себе в межах цих міфів уявляємо. Бо, з одного боку, я розумію людину, котра має потребу вважати, що українська мова якась особливо милозвучна просто тому, що вона була в підпорядкованому або колонізованому становищі впродовж не однієї сотні років.
Але сьогодні ми як суспільство на тому етапі, коли мали б дозволяти собі критичний розгляд.
─ Що вас найбільше тригерить в такій міфологізації?
─ Мені 27 років, я все своє життя провів у середовищі, де мені казали люди віком умовно за 40, потім за 60: “Ми уже нічого нормального в цій країні не застанемо, на це треба значно більше часу, це уже ви…”
Зараз я потрапляю у ситуацію, коли мені ровесники кажуть: “Ми живемо в такій країні, де ми вже нічого нормального не застанемо, це вже наші діти”.
Вибачте, але ідіть у сраку з такими аргументами. Що значить “ми нічого нормального не застанемо”?
Я прожив у цій країні 27 років, і я досі повинен думати, що хтось не готовий до критичного аналізу власної історії, когось образить, що українська мова не перша за милозвучністю, для когось це стане проблемою самоідентифікації?
Якщо для когось на 30-му році незалежності проблемою самоідентифікації досі є, яке місце на конкурсі милозвучності зайняла українська, то, можливо, ваша проблема самоідентифікації не в Росії все-таки полягає, а у вас самих?
Мені не розходиться в тому, яка реально за милозвучністю українська мова, якою вона б не була. Мене дивує, що комусь потрібно, щоб українська мова була друга за милозвучністю, аби її любити.
Тобто для мене ключовим є незациклювання на тому, що нам потрібен хтось ззовні, хто прийде і підтвердить, що наша мова достатньо функціональна, аби ми нею говорили. І незалежно, хто це підтвердить – географічна комісія царя-батюшки чи комісія на конкурсі милозвучності мови в Парижі в 1934-му.
Хтось мусить підтвердити. Хтось мусить прийти і сказати: “Все нормально, з вашою мовою все добре, говоріть”. Оце я вважаю сучасним проявом меншовартості.
─ На вашому YouTube каналі одне із рекордсменів за переглядами – відео “Чи матюкались давні українці?”. Давайте розставимо крапки над і щодо лайок в українській мові. Чи винен в цьому умовний колективний “путін”?
─ У всіх слов’янських мовах є приблизно спільний корпус обсценної лексики. Ті слова, які ми “запікуємо”, вони природні в українській, російській, чеській, польській.
Одне з канонічних лайливих слів ─ “б**дь” ─ взагалі за мірками середини XVII століття це літературна лексика. Це слово, яке, по-перше, книжне, і воно в першому словнику розмовної української мови фіксується як книжне. Лаврентій Зизаній подає там це слово і дає його тлумачення, як “чоловік шкарадної мови”, людина, яка лається за тогочасними мірками.
Насправді це взагалі український рефлекс кореня іще давнього, праслов’янського “блонд”, і воно блуд, ну слово блуд же є. В польській мові слово “блонд” до сьогодні така сама форма, яка колись була у праслов’янській. Ну і те, що “блядь” це просто грубша форма слова “блудниця”, вони походять з того самого кореня, це уже таке діло, “запікувати” його від цього, на жаль, не перестануть.
Це все давні корені, просто з плином часу вони розвинулися, ніхто ці слова не взяв і не придумав на рівному місці і тим паче, боже збав, ніяка орда їх нікому не приносила.
Ну тобто я розумію, що це штука в інтернеті є, від того, що я вам зараз це скажу, вона звідти не зникне, але ні, ніякі монголи цю лексику не приносили ні нам, ні росіянам. Хоча росіяни, власне, переконані, що це лексика ординська, що це від татаро-монгольського іга.
У українців так само є колективне переконання, що це росіяни. Мій улюблений приклад – лемки, в котрих є переконання, що ці самі слова їм принесли українці. От лемки ніколи не лаялись, але через тісні контакти з українцями вони це запозичили.
─ Ви народилися в 1994 році, тобто майже ровесник незалежної України. Як змінювалася особисто ваша мова синхронно з тим, що відбувалося в Україні і в українській мові?
─ Я жив у Калуші, але родина моя з села, де я проводив багато часу. В дитинстві по мені значно більше було чутно, з якого я регіону. Але навчання мене позбавило вміння говорити так, як говорять у мене вдома, хоча певні рудименти лишилися.
Я багато читав і свій мовний досвід формував на прочитаному настільки, що коли мені було років, мабуть, 13-14, у дитячому таборі мене попросили “говорити нормально”, бо “ми ж не на уроці української мови”. Говорив я тоді значно русифікованішою мовою, ніж оце зараз з вами, просто, щоб ви розуміли дорогу, яку ми проверстали з тих пір.
Після Євромайдану змінилося багато речей. Це і більш дбайливе ставлення до свого літературного зразка і до свого домашнього зразка. І велика кількість суто соціолінгвістичних понять, які напрацювались, починаючи від самого слова “Майдан”, яке в нашу мову так по-нормальному увійшло після Помаранчевої революції, закінчуючи такими словами, як “тітушки”, “самооборона”. Слово “волонтери” почало означати абсолютно не те, що воно означало раніше.
Читайте: Остап Українець: Контроль над геніталіями
Я пережив ті соціолінгвістичні зміни, які пережив соціум. Єдине, що змінилося в мені самому внаслідок цих змін – я почав спокійніше ставитися до індивідуального мовного стандарту.
Тобто в мене з’явилося розуміння, що коли людина говорить українською мовою так, як вона говорить, – хай говорить. Мені самому багато вартувало зрозуміти, що срати я хотів на те, що мені говорять інші люди про мою вимову, про моє мовлення. І тоді я зрозумів, що, очевидно, мені так само не має бути справи до того, як інші люди послуговуються своїм мовленням.
Тому, до речі, за останні роки я став противником орфоепії як шкільної дисципліни, як того, що взагалі вивчається в школі, не кажучи вже про винесення наголосів на ЗНО.
Господи боже! Брат моєї дружини минулого року вступав в університет, і весь час, поки він готувався до вступу, у нього в кімнаті висіли роздруківки сотні складних випадків наголошення, і це все треба вивчити! Нахєра?!
─ Мабуть, скільки існує мова як така, стільки існують заклики врятувати її. Від запозичень, архаїзмів, диалектизмів, обсценізмів, слів-паразитів. Жива мова насправді потребує захисту чи сама здатна розібратися з усіма цими явищами ─ якісь перетравити, якісь виштовхнути?
─ Скільки існує вивчення мови, стільки існують заклики рятувати цю мову від того, що буде її змінювати, порівняно з моментом, коли ми її вивчили.
Пуристи є практично в кожній країні. Це люди, які скажуть, “ти так не говори, а ти говори отак, тому що тільки отак правильно”.
Жоден пурист не здатен говорити, не вживаючи запозичень. Це навіть не поле для дискусій і я давно переконався, що це неможливо пояснити.
Окремо давні запозичення, окремо сучасні запозичення, і вододіл, де запозичення стають нормальними, а де вони не нормальні, настільки факультативний, що ти не можеш знати. Де ти вирішиш провести цей вододіл, там він і буде.
Значна частина сучасних граммар-наці в Україні ─ це спадок ХХ століття, коли цю практику називали гіперкорекцією. Так, був період, коли здавалося, що це добра думка – максимально віддалити українську від російської, тому що це було щось протилежне наближенню української до російської.
Читайте: Остап Українець: Чия влада, того й віра
Наприклад, оця штука, що між “усмішкою” і “посмішкою” є семантична різниця. Я навіть не пам’ятаю, що з них означає що, тому що там нема семантичної різниці, тупо нема її, не існує, це те саме слово. Так само, як “входити” і “заходити”.
Це не означає, що суржик і наслідки русифікації – природне явище, яке необхідно прийняти у всій його повноті. Навпаки. Просто дискусія про чистоту мови має обертатись навколо категорій “природне/постколоніальне”, а не “схоже/не схоже на російську”.
Не все, що звучить по-російськи чи не все, що схоже на російську чи подібне до слова, яке існує в російській, було сюди принесено з російської мови. Тому що будь-яка гіперкорекція впирається в хронологію. Де саме ми проводимо вододіл, де закінчується та сама істинна українська мова і почалась занапащена російською.
Якщо розбирати, яке слово де-факто прийшло з української, а яке запозичене, вийдуть дуже прикольні речі. Вийде, що слово “щур” в українській мові скоріш за все з російської, а російське слово “крыса” скоріш за все з української, просто свого часу ми ними помінялися.
І що робити? Яке слово вважати правильним? Отак от воно і працює і буквально ми так живемо.
Більше читайте за посиланням.
Comments are closed.