— Слава Йсу Христу! Христос си рождає! Срібні и дорогі, де ви, єк ви, Павлику любі! Шош міні дужі!
— Єк ви дновали, Любочько любі. В аеропорту, не годен тебе чути. Голосочок видпливає. Меркне.
Лечу в Перу. Чув, там такіж трембіти роб’є. На зиму колідувати буду там джунглями.
— Такі світи, такі люди. Госпидку любий. Йої-йой. Земничька пишна – вся и скрізь. Анди, Амазонка, Тихий океан… Єк ти туда, єк наука, коли назад тхакі у Криворивничьку ридну?
— Науки ші семестр лишивси. Цей осінній був здоровий, багато писав-переписував, бігав, купався в потоці, крутив в‘язи. Тхакі – дес’ на почєтку травня за Божу волю.
А що там дома? Впали вже грубі білі килими? Єк ти справуїшси, Любочько люба? Єк дома? У наших горбах найдорошших? Дихаїтси легко?
— Я ші кришку у Львові, перекладаю, пишу кришку, и хочу вже з колідничьками разом колідувати, в неділю рано весела днина, Риздву си кіши’ мала дітина.
Тато каже, вночі впала зимка в Замаґурі, дес’ на десікь сантиметрив, ишов на Той Бик маржинку загонити в стайню на вечір. Бо студінь. Бо постудило. Морозец тисне. Маржинці студінь, сарака, бідашка.
— Замаґурєни буквально хоґє на Той Бік за маржинкув, моца! Земля перед нами видкрита в ці с’їта, Любочько люба.
— І читаю Вінценза, Павлику любий, перший том перечитую, що ти напам’ять знаєш кожне слово, кожен рядок, носиш з собою у рюкзаку в гори, у міста, в Чорногори, в Аппалачі, опришку ридний, дорогий, гездечькі тобі любі вітання з Вінцензових Полонин високих: «Але ступив ногою на землю верховинську! Але прийшов на слобідське урочище, на першу свою рідну полонинку – Ватарик! Але побачив звідти верхи Чорногори, сполучаючи їх поглядом. І вже знову був готовий нові загони кресати громовим топором, зібрати весь народ, скочити на грізні степи, покорити їх, підстелити під ноги людські. Плили свіжі подуви від верхів і медові запахи лук. А він із радості обіймав Іванка, обнімав коня і співав собі, аж вигравали гірські луни: “Ой коню, коню, Хмарко Громова, земля перед нами відкрита – нова!»
— Ох, йо! Маю другий том Вінценза любого, Любочко люба, і Шухевича такіж буду читати в джунглях і горах.
Ийга, єк всьо файно є. Душя колоритци, Любочько люба. Та й розкажи ші про крішку, шо пишеш.
— Є шо гуцулске, проза, про рід гуцульський наш. Стараюси, єкнайменше написати, леда шо, ‘би ни забагато слів. Си ни квап’ю. А є ші окремо такі невеликі ескізи, шо гездечькі:
Щоби без музики, яка розчулює. Слухати, як ти граєш, без зворушення, пориву гарячого. Твердо триматися, жодного поруху почуттів – незворушність як прояв любові. Терпкої, безпристрасної, витривалої. Я все бачу – і нічого не потрібно. Ні слів, ні поглядів, жестів промовистих. Мовчання, тиші безголосої. І музика твоя хай грає: та дай міні кресанечьку най ‘ти позолочу, та най тебе друга любит’, бо я вже ни хочу. Та най тебе друга любит’ так, їк я любила, та най тебе так голубит’, їк я голубила.
Та й надсилай мені, Павлику, щось своє, що пишеш…
— Пам’ять сім’ї — пам’ять роду. Можеш про свою рідню писати живу фантастику, твердий вірш, який водночас показує, як м’яко ти приступаєш до поцілунків з Ним, як до Різдва католицького приступала? Я думав тут в Маямі кутю робити, але вже в Перу мак десь найду, а макітра з макогоном завжди при собі на шиї… Ось щось моє – вірш на один рядок: «Любові музика, яку я ще не грав…»
Можеш продовжити, Любочко, напишемо вірш на двох.
І я прокинулася уночі, і прочитали ці твої рядки, І сказала собі, це – вірш. Це поезія – поцілунки з Ним. І кутя в Перу. І заснула знову, м’яко й без страху.
Люба-Параскевія Стринадюк, портал Збруч
Comments are closed.