Грицько Чубай на початку 1970-тих був магнітом, який притягував молоді таланти, але також і пильну увагу КГБ. Він мене звів з Олегом Лишегою, а Олег – з Романом Кісем.
Ромко на ту пору вже був посварений з Чубаєм через друкарську машинку «Орбіта». Він взяв її у В’ячеслава Чорновола і дав Чубаю, щоб друкувати журнал «Скриня». Машинка мала кодове слово «відро», пише Винничук на порталі Збруч.
– Мені потрібне «відро», – казав Ромко в слухавку, телефонуючи на роботу до Грицька.
– В мене зараз «відра» нема, але скоро буде, – відповідав Грицько.
Заплутана історія з машинкою потрапила навіть в досьє КГБ і фігурує в допиті Ігоря Калинця. КГБ шукав крамольну машинку. Ромко хотів машинку врятувати і сховати. Гриць пояснював щось туманне. Так виглядало, що в нього її забрали при обшуку. Ромко викликав його на здибанку, вони добряче посварилися, а гарячий Ромко навіть кинувся на Грицька з кулаками.
– Уявляєш, – казав мені Ромко. – Він від мене втік!
– І добре зробив, – відповів я. – Навіщо битися геніальним людям?
Зустрічати Новий 1972 рік на запрошення двох гарних дівчат я приїхав до Львова з поетом Іваном Іовим (1948 – 2001). Обоє ми були вбрані в гуцульські сардаки, й коли гуляли містом, на нас усі зглядалися. Завітали до Чубая, він нам похвалився першим номером «Скрині», і тоді зайшла мова про наступне число. Ми з Іваном відразу загорілися дати і свої твори. Пізніше ми зустрілися з Ромком і з’ясувалося, що він готує те ж друге число «Скрині», але нізащо не хоче це робити з Грицьком. Задля святого спокою ми і йому пообіцяли свої твори.
Але далі настали доволі драматичні події. 12 січня було арештовано Ірину Калинець, відбулися обшуки в багатьох львівських митців і діячів. В тому числі і в Чубая. «Скриня» потрапила в руки чекістів, і почалися нагінки на її авторів.
Як згадує Микола Рябчук про Романа Кіся, «навесні 1972-го йому пощастило закінчити університет – якраз перед великою “чисткою” (формально – за “Скриню”, фактично – за “контакти з націоналістичними елементами міста Львова” та відмову давати потрібні свідчення). Восени з університету виключили Олега Лишегу, Василя Гайдучка та Віктора Морозова, з художнього інституту – Ореста Яворського, навесні 1973-го вигнали з політехніки і мене».
Іван Іов тоді навчався в Кам’янець-Подільському педінституті, і коли приїжджав до Станіславова, де в нього жила старша сестра, не раз хвалився мені стародруками. Де він їх брав, не казав, але шило вилізло з мішка. Зникнення стародруків помітили в бібліотеці інституту. Іван попався з історією Яворницького за пазухою. Його вже мали відрахувати, коли втрутився КГБ. А точніше, чоловік Іванової сестри, який був чекістом. Тут Іван і дав усі потрібні свідчення. Розповів і про Грицька, і про Романа, і про обидві версії «Скрині», і навіть про машинку, про яку одним вухом чув від Ромка.
Про все це він признався мені у 1985-му. Але що висилати вірші ані Чубаєві, ані Кісеві не варто, я довідався не від нього, а… від кагебіста. Я якийсь час женихався зі своєю одногрупницею. Її батько був начальником станіславівської тюрми КГБ. Коли мої батьки довідалися про такого майбутнього свата, то були в шоці.
Але той недійшлий сват при нагоді вивів мене на балкон і сказав:
– Я б тобі не радив лізти туди, куди ти збираєшся лізти.
– Ви про що?
– Про твою участь у підпільних журналах. Ще не вислав?
– Ні.
– От і добре.
У березні 1973-го, коли я сказав доньці начальника тюрми, що не збираюся ще одружуватися, мене викликали до КГБ вперше. А після обшуку у квітні 1974-го я чкурнув до Львова.
В хаті мого діда ще жив стрийко з сім’єю, і я змушений був майже рік мешкати на квартирі. Я ніде не працював, але мусив демонструвати видимість праці. Тому щоранку сумлінно йшов «на роботу» – до бібліотеки Стефаника і там читав та писав. Одного разу мене в читальному залі застав Ромко. Переді мною лежав товстий том творів Ґьоте. Ромко похитав головою:
– Ти приперся до наукової бібліотеки, щоб читати Ґьоте?
З Ромком ми бачилися доволі часто, і він мене вражав своїми знаннями. Сипав науковими термінами такими, що я їх ніколи й не чув, вставляв англійські слова, звалював на мене гори інформації. А коли я звів його з Сергієм Фрухтом, який потім заснував видавництво «Центр Європи», то я лише очима кліпав, слухаючи їхні дискусії. Один при цьому розмовляв українською, а другий – російською. Правда, за незалежності Сергій перейшов винятково на українську.
Кісь, зрозумівши, що йому не дадуть захиститися, вирішив у 1976-му поїхати на Чукотку вивчати побут та фольклор чукчів. Перед від’їздом запропонував мені викупити в нього деякі книжки, щоб назбирати грошей на дорогу. Я радо погодився.
У 1979-му він повернувся з Півночі і один з перших візитів зробив до мене. Я вже тоді встиг відбути армію і жив у своїй хаті на Замарстинові. Ромко прийшов з великою засоленою червоною рибою. Ми пили пиво, і він довго з запалом розповідав про свої чукотські пригоди. Про те, як його сватали за тамтешніх дівчат, як він пас оленів, як їв сухе оленяче м’ясо і пив якусь бурду, від якої хмелів. Разом з дівчиною, за яку сватали, пропонували йому стадо оленів і новий чум, обтягнутий оленячими шкурами.
– Уяви собі: вони не миються, але не смердять!
Перед тим, як їхати на Північ, він ґрунтовно вивчив життя і побут чукчів, їхній фольклор і літературу. І вражав їх своїми знаннями. «У них теж було своє Розстріляне Відродження, і свій Голодомор, і свої Визвольні змагання», – розповідав мені речі, про які я не знав. Він там вивчив чукотську мову і написав великий цикл віршів. Лише дещо з його віршів було опубліковано. Що цікаво – окремі вірші він написав також по-чукотськи.
Скільки я не переконував його написати спогади про той час, він лише кивав і казав:
– Ну, так… ну, так… маєш рацію…
Але, здається, так ніколи й не написав.
У 1981-му повернулася до Львова Ірина Калинець, відбувши ув’язнення і заслання, і Ромко нас познайомив. Я почав часто її провідувати, і ми багато розмовляли на різні теми, зокрема і про «Слово о полку Ігоревім», яке Ірина досліджувала.
І тут знову траснув грім. Мене викликали до КГБ і стали випитувати про Ромка та Ірину: про що ми розмовляємо, які книжки вони мені показували. Ми з Іриною домовилися, що будемо говорити, щоб не було розбіжностей. Тому я відповідав, що розмовляли лише про «Слово». Зрештою, про що ми з нею розмовляли в її помешканні, КГБ й так знав, бо встановив прослуховування. Ірина мені якось показала дірочку в кутику стелі, куди для наочності просунула олівець. Їх більше цікавило, про що ми балакали поза домом. Але ми брехали однаково.
Тим часом Ромко написав цілий трактат про русифікацію науки, про те, що вимога подавати наукові праці на захист російською – це нова валуєвщина. Трактат був написаний дуже розумно і виважено, десь так, як і відома праця Івана Дзюби – з багатьма цитатами класиків марксизму і ленінізму. Роман не приховував наміру вислати його до Москви і також передати за кордон.
В КГБ про це довідалися і стали викликати й Романа. Він їм сказав, що жодного трактату нема, а є невелика стаття, і дав їм на відчіпного якусь етнографічну розвідку. Та вони мали іншу інформацію. Питали мене. Я казав, що не чув про трактат.
В ці дні, коли нас ледь не щотижня викликали до КГБ, ми з Ромком зустрічалися в Стрийському парку. Він вважав, що вдома ні в нього, ні в мене розмовляти не варто. Я вперше довідався, що чекісти мають таку апаратуру, завдяки якій зчитують розмову за вібрацією шиби.
Кагебісти поступово перейшли зі мною від спокійних бесід до роздратованих. І вимагали, щоб я переконав Ромка віддати їм трактат. Я й далі казав, що вперше про таке чую. Але той, хто на нас стукав, знав, що я цю працю читав. Злякавшись нового обшуку, я спакував частину своїх рукописів до валізи і сховав у сусідки в дровітні. До зими вона туди б не пхалася. А переживши вже один обшук, я знав, що сусідських приміщень не обшукують. Хіба що мають конкретну інформацію.
Кагебісти, не бажаючи зраджувати стукача, не називали обставин, за яких в мене опинився трактат. Просто Ромко прийшов забрати його в мене не сам, а в супроводі ще одного інтелектуала, вже покійного. Він і зрадив. Врешті, коли їм урвався терпець, назвали мені день, коли я віддав Ромкові його працю. Але я й далі корчив дурника: «А, ви про це? Та то якесь етнографічне дослідження. Я його й не читав».
Звісно, щоразу після таких бесід ми обговорювали їх з Ромком. Йому теж увірвався терпець, і він сам віддав кагебістам рукопис. Не знаю, чи залишив десь копію. Шкода було б, щоб він пропав.
Яке ж було моє здивування, коли пізніше кагебіст потиснув мені руку і подякував за те, що я переконав Ромка віддати їм той трактат. Я вдав, що так і було. Потім ми з Ромком сміялися з цього. Але насправді було не до сміху. Його вже пасли з усіх боків. У 1981 році звільнили з роботи в етнографічному музеї, і він змушений був влаштуватися на завод «Молдвинпром» на Підзамчі. Це було недалеко від мого дому, і ми бачилися ще частіше. Працював він там звичайним вантажником. Коли їх затримували понад норму, то видавали вино. Він приходив до мене з тими пляшками і залишав їх. Стільки ми випити не могли й так.
Одного дня, коли робітникам видали по дві пляшки вина за зайву годину, на виході вже чекав патруль. Нікого більше не затримали, лише Ромка. І звинуватили в тому, що він розкрадає народне добро. Пояснення, що ці пляшки видає сам начальник цеху, не помогли. Начальник все заперечив.
Так Ромко попав у тюрму на три роки. Там близько зійшовся з баптистами і став сповідувати їхню віру. Це привело його в тюрму вдруге вже у 1985-му, бо він, як баптист, відмовився відбувати збори офіцерів запасу. Відсидів ще рік.
Вже за Незалежності він купив собі якусь стару хату в горах, жив там і писав свої книги. Я казав йому: «Та ти ж як Генрі Торо! Напиши про свій побут в горах!»
А міг би написати і про свої контакти з волонтерами і фронтовиками. Він часто їздив на схід, возив туди книжки, газети, журнали і роздавав тим, що були в окопах. Збирав українські книжки всюди, де тільки можна було, і віз туди.
Він написав кілька важливих філософських книг з політології. Видавав їх за свої кошти і роздаровував. На видавничому форумі 2019-го ми обмінялися новими книжками, пішли на пиво, і знову я торочив йому, щоб написав спогади, а він кивав і казав:
– Ну, так… ну, так… маєш рацію…
Минулої весни він промчав попри мене на Академічній, не зауваживши мене. Я зупинився і хотів його гукнути. А потім подумав – певно, кудись квапиться. Чого буду перепиняти?
Та хто ж знав, що це востаннє…
Comments are closed.