Продовжуємо фантазувати на тему, чого б не дорахувалося наше місто, якби тут не було залізниці. Першу частину читайте тут.
Уявімо, що інженери вирішили зекономити на мостах через Бистриці та проклали колію через Тисменицю. Тож 1 вересня 1866 року перший потяг рейсу Львів-Чернівці прибув саме туди, пише Репортер. колію
Союз залізничників. Фото з архіву Зеновія Жеребецького
Союз і спілка
Нема колії – нема і Спілки залізничників. За Польщі вона вважалася чи не найбагатшою серед усіх профоб’єднань. Зарплата у колійовців була велика, членські внески також.
У 1926 році на Грюнвальдській збудували велику триповерхову кам’яницю. Дослідники припускають, що проект робив архітектор Тадеуш Ковальський, який був службовцем державних колій. Офіційно новобудова називалась «Будинок профспілки залізничників», мала великий зал, де регулярно відбувалися збори працівників. Після війни там розмістили «Клуб залізничників», влаштовували концерти, новорічні ранки, діяв танцювальний гурток.
Але згадаємо, що все це – в Тисмениці. Навіть архітектор Ковальський мешкає не в сусідній кам’яниці на Грюнвальдській, 6, а десь в районі першої в Україні хутрової фабрики.
Якбитологія Станиславова: уявімо, що австрійці проклали колію через Тисменицю (ФОТО)
Ще однією втратою став би будинок Союзу польських залізничників. Крім профспілки, була ще громадська організація й теж небідна. У 1928 році на розі теперішніх вулиць Мельничука і Грушевського вже знайомий нам Ковальський спорудив для Союзу помпезну чотириповерхівку. Там було все – ресторан, крамниці, квартири для колійовців, офіси, фризерня і навіть приватна клініка. Схоже, союзяни заробляли як могли і на чому могли.
За совітів там був Будинок офіцерів, а нині Ощадбанк. Внизу дуже успішно працює громадський ресторан «Urban Space 100». А міг бути в Тисмениці.
Церква Йосипа Обручника. Поштівка з колекції Олега Гречаника
Залізничні церкви
Відсутність колії призвела б і до скорочення кількості… храмів. На перший погляд, ніби жодного зв’язку, але він є.
На Вовчинецькій, одразу за залізничним тунелем, стоїть церква святого Йосипа Обручника. Її спорудили у 1911 році коштом українських залізничників, які мешкали поруч. У міжвоєнний період храм став культурним центром дільниці Княгинин-Гірка. При церкві діяло товариство «Просвіта» з драматичним і танцювальним колективами, а також оркестром «Зоря».
Аристократичний десант. Як Станиславів на два дні став столицею королівства (ФОТО)
Поляки мали свій «колійовий» храм. Костел почали зводити ще в 1910 році на Майзлях. Римо-католики, багато з яких працювало на залізниці, активно жертвували на храм. Війна роботи призупинила, тож освятили його лише у 1924 році. Назву «позичили» в українців, але трохи сполонізували – вийшов костел святого Юзефа. Розписував храм відомий художник Еміль Дубрава. У 1930-х громада купила орган. Також тут діяло храмове братство, парафіяльний хор і семикласна школа.
Ще однією чисельною громадою були протестанти, переважно – німці-колійовці. Вони спорудили кірху, освячення якої відбулося 26 листопада 1885 року. Стояла вона на площі перед готелем «Надія». Совіти підірвали храм у грудні 1971 року, бо їм треба було втулити на площі пам’ятник Леніну.
Вулиця Грюнвальдська. Поштівка з колекції Зеновія Жеребецького
Білі плями на мапі
Якщо до цього ми говорили про конкретні будинки, то тепер розглянемо масштабніші втрати. Водночас із вокзалом запустили паровозоремонтні майстерні. Фахівців у Станиславові не було, тож довелося запрошувати німців.
Вони селилися у східній частині міста, яка отримала назву Княгинин-Колонія. Головною артерією дільниці стала теперішня вулиця Бандери. Згодом колонія перекинулась за колію, де виник район Майзлі. Назва теж німецька – або від зубила (Meißel), або з елемента картярської гри «Фербель», в яку грали колійовці.
На початку ХХ століття німецька громада досягла розквіту завдяки пастору Теодору Цьоклеру. Він будував сиротинці, притулки для старих, німецьку школу (тепер № 11 на Лепкого), навіть фабрику сільськогосподарських машин VIS. Фабрику совіти перетворили на завод «Карпатагромаш», а українці – на містечко «Центральне», що на Височана.
Вулиця Кілінського (Лепкого) впиралася в кірху. Поштівка з колекції Володимира Шулепіна
11 знайомців Січинського. Як склалося життя “першого українського терориста” після втечі з в’язниці
Ще один район, який виник завдяки залізниці, називався Княгинин-Гірка. Він утворився обабіч Вовчинецької дороги. Тут селилися українські та польські залізничники. Поступово Гірка приростала вулицями, що нині називаються Сагайдачного, Хмельницького, Миру, Хоткевича, Деповська.
Після створення Станиславівської дирекції залізниць до міста прибуло багато інженерів і чиновників. Вони набудували собі вілл неподалік вокзалу, через що в 1899 році утворилася нова вулиця – Словацького (Тарнавського). Вона й сусідні вулички склали престижний мікрорайон Леонівка – на честь депутата рейхсрату Леона Білінського, який лобіював створення дирекції саме у Станиславові. Кожна тамтешня вілла – пам’ятка архітектури, і було б добре, якби їхніх нових власників змушували про це пам’ятати охоронці культурної спадщини.
Вулиця Словацького (Тарнавського). Поштівка з колекції Зеновія Жеребецького
Цілком можливо, що не існувало б і вулиці Лепкого. У 1892 магістрат виніс ухвалу щодо прокладання нової вулиці, яка з’єднувала Сапіжинську (Незалежності) з вокзалом. А як нема вокзалу, то що з’єднувати?
Вам подобається вулиця Грюнвальдська? Забудьте про неї, бо її нема. Грюнвальдську прокладали спеціально для того, аби покращити сполучення центру з Привокзальною площею у 1910 році. Вона нашпигована об’єктами залізничної інфраструктури – друга дирекція, житлова кам’яниця колійовців, будинок профспілок. І цього всього теж не існує. До німецької окупації єврейська родина Ляйбліхів має там городи, а за совітів утворюється зарослий бур’яном пустир.
Тож де в такому разі пролягає північна межа міста? У 1860-х єдиною дорогою на вокзал була сучасна вулиця Гаркуші. Ото десь там.
Містечко біля Тисмениці
Отже, без залізниці перспективи у Станиславова вимальовувались не райдужні. Діловий центр змістився б у Тисменицю. Потужні інвестиції, приріст населення, активна житлова та промислова забудова – усе в хутровій столиці.
Коли у 1880-х виникло питання розміщення артилерійських казарм, як думаєте, де б їх збудували? Куди колією підвозити гармати, боєприпаси, харчі? Логіка зрозуміла без пояснень.
У наступному десятилітті у Станиславові побудували казарми кавалерії, що на теперішній вулиці Національної Гвардії. Поруч отаборилися вояки ландверу, тобто 20-го полку крайової оборони. Таким чином, весь південь міста став військовою базою, що займала територію між Чорновола і Коновальця. Заберемо усе це до Тисмениці та отримуємо… пасовисько Діброву.
У 1777 році австрійці створили на землях Галичини 18 староств. На території нашої області розташовувались Галицькій, Тисменицькій і Коломийський циркулі. Через п’ять років Коломию з Тисменицею адміністративно об’єднали, створивши Станиславівське староство. Тобто, прецедент уже був.
За нашим сценарієм, у другий половині ХІХ століття, ситуація докорінно змінилася, бо австрійці повернули Тисмениці окружний статус. Влада залишає Станиславів, відтак тут не споруджують будинків Повітової ради (Рада профспілок на Міцкевича), Крайового суду (МВС і СБУ на Сахарова), обох скарбових дирекцій (інститут лісництва на Грушевського та школа № 5 на Франка). В’язницю «Діброва» теж не будують, бо навіщо вона саме тут? Як і театр, пасаж Гартенбергів, фешенебельні готелі…
У 1890 році у місті разом із гарнізоном нарахували трохи більше 22 тисяч людей. Зараз, напевно, було б менше.
Одним словом, існувало б собі зараз тихе містечко біля Тисмениці. І то добре, якщо містечко, а не селище міського типу.
Автор: Іван Бондарев
Comments are closed.