На вулицях міжвоєнного Станиславова часто можна було побачити військових вершників. У місті квартирував 6-й полк уланів Канівських, що мав казарми на теперішній вулиці Національної Гвардії. Здавалося б, усі дівчата Станиславова мали бути закохані у ладних кіннотників, колони яких ставали окрасою будь-якого військового параду.
Втім, місцеві красуні не поспішали знайомитися з уланами, надаючи перевагу піхотинцям чи артилеристам. Чому? Та бо кавалеристи трохи смерділи. Як вони не милися, як не парфумились, а перебити специфічний запах було неможливо, пише Репортер.
Читайте: Легенди Станиславова/Івано-Франківська. Останній мельниківець
Збереглися спогади Юзефа Ватроби, який у 1939 році служив у 6-му полку уланів Канівських. За гарною картинкою ховалась важка і брудна праця. Девіз командира полку був такий: «Спочатку конь, потім бронь (зброя), а вже потім улан».
Кінь – це не машина. Його треба поїти, годувати, після навчань витирати спітнілу шкіру сухим сіном, розчісувати гриву, мити. Справжньою карою було чистити попону від шерсті, для чого застосовували спеціальну щітку. Солдати самі підковували коней, кожна підкова мала шість шурупів. Ввечері їх треба було викрутити, а ранком закрутити назад, попередньо очистивши від гною. Аби у діри не забивався бруд, хлопці затикали їх ганчірками.
Але найнеприємнішою процедурою була чистка стайні. Весь гній кавалеристи прибирали… руками. Саме так, голими руками, пише Ватроба, адже вил у полку не було!
Тож не дивно, що уланів впізнавали навіть у цивільному…
Comments are closed.