Минулого тижня у столиці України відбувся Kyiv Ultramarathon 2020. Франківець Володимир Юрчук брав участь на дистанції в 100 км. Окрім того, що прибіг першим, ще й поставив рекорд траси – 7 годин 12 хвилин.
Своїми враженнями та порадами – як пробігти 100 км і не зійти з розуму – він поділився з Репортером.
«Kiyv Ultramarathon проводиться вже втретє, – говорить Володимир Юрчук. – Цього року були три дистанції – 30, 50 і 100 км. Я обрав найдовшу. Щоправда, марафон мав відбутися ще у червні, але ж пандемія, карантинні обмеження… До кінця не було зрозуміло, чи відбудеться навіть в липні. Але Київська адміністрація дала дозвіл. Інакше було б дуже прикро, бо я цілеспрямовано готувався до 100 км. Головні обмеження – людей запускали групами, в середньому по 50 спортсменів».
За словами Юрчука, особливість цього марафону в тому, що він проводиться вночі. На дистанцію в 100 км (14 кіл) старт був о 20.00. Разом з Володимиром бігли близько 150 учасників. Загалом на всі дистанції було понад 500 спортсменів.
«В цьому ультрамарафоні я встановив рекорд саме цієї траси – 7 годин 12 хвилин, – каже він. – Прибіг приблизно на годину швидше, ніж попередній рекордсмен. Гадаю, досить багато. Це нелегко далося, бо суперники були доволі гідні, було з ким боротися. Можливо, це додало мені азарту, натхнення бігти швидше. Я не планував жодних рекордів, просто біг для себе, боровся з відстанню. Я майстер спорту на дистанції 42 км, але тут хотів відчути, дізнатися – що там після цих цифр. Кілька років тому я перейшов у більш аматорський спорт, почав тренувати людей, готувати до марафонів. Але ніколи не опускав планку».
Володимир відірвався від другого місця на понад 20 хвилин, а третє місце посів спортсмен, який пробіг дистанцію за вісім годин. На перемогу Юрчук не надто сподівався, каже, фаворит був інший, і той уже зі старту почав від усіх відриватися.
«Але на 50 км, тобто на середині дистанції, я його наздогнав і залишив позаду, – розказує марафонець. – Пізніше він мені сказав, що не зміг домовитися з собою, подолати якісь внутрішні бар’єри. Ця дистанція – це більше щось психологічне, ніж фізичне. Паузи на таких марафонах, звісно, робити можна, бо є такі собі пункти харчування. Треба ж попити води чи якийсь енергетик – це дозволяється. Та якщо ти хочеш виграти чи прибігти не останнім, то мусиш мінімально затримуватися, тоді про їжу не йдеться зовсім. Повільні бігуни їдять, а я біг доволі швидко».
За словами Юрчука, до великих дистанцій неможливо підготуватися за один рік, саме тому він тренується на постійній основі. У нього було шість місяців на підготовку, ще з лютого. І таку дистанцію спортсмен обрав для себе вперше.
«Це в першу чергу досвід, який навіть можна в деякій мірі передати учням, – пояснює Юрчук. – За мене вболівали всі, і я не міг їх підвести. А коли виграв, то бачив, які вони щасливі, як відчувають гордість за тренера. Вперше взяв таку дистанцію і переміг! Думаю, це досягнення як мінімум для себе самого. Але, з іншого боку, було справді важко домовитися з собою. Бо фізично не так важко – постійні підготовки й біг майже кожного дня говорять самі за себе. Перед бігом треба мати конкретну ціль – для чого я біжу таку відстань. Бо коли ти на 50-60 км, то часто задаєшся цим питанням і хочеться просто впасти й не рухатися».
За його словами, з 40 по 50 км в голову почали закрадатися різні погані думки, стався ніби переломний момент, бо тіло вже поволі здавалося. Але він старався схитрувати і налаштовував себе на хороше. Каже, в таких ситуаціях треба ставити маленькі цілі. Наприклад, сказати собі – я пробігаю ще 10 км і якщо буде дійсно важко, то зійду з дистанції. Було важко, але він не зійшов.
«В такі критичні моменти, коли вже пробіг тих 10 км, думаю, та ще 30 залишилося, це вже не половина, – сміється Володимир. – У спорті це називається – яма. Тіло біжить, а мозок хоче здатися. Такі ями можуть бути і один, і п’ять, і десять разів. Але якщо налаштуєшся, то стане легше, можна перебороти. І ще не можна уявляти відстань в цифрах, не рахувати кілометри, бо тоді стає страшно. Тоді це тебе зламає».
З дистанції, каже Юрчук, люди сходять доволі часто. І більше не через фізичну форму, травми, а просто через те, що не вірять у себе. Великі дистанції дуже непередбачувані і навіть підготовка роками іноді не допомагає. Постає вибір – здоров’я чи престиж? Радить аматорам вибирати перше, бо можна взагалі позбутися всього. А якщо зійшов з дистанції завчасно, то робити висновки, аналізувати помилки й готуватися до наступного разу.
«Щодо винагороди – це символічне, сертифікат і т. д. Ультрамарафонці, я би сказав, особливі люди, вони не бігають за якісь матеріальні цінності, – пояснює Володимир Юрчук. – Так само як і ті, хто бігає по горах. Ці люди милуються краєвидами, а все інше позаду. Якщо ти хочеш стати першим – потрібно працювати за ідею, перевірити свій організм на витривалість, а розум на витримку. Біг це стиль життя. Наприклад, для мене найважливішим є статус, бо я поборов 100 км. Я бігав у Європі – так, там є грошова винагорода. Але це насправді не стільки важливо для людини, яка просто хоче довести сама собі – «я можу!». Наступного року хочу поїхати на чемпіонат світу з бігу й спробувати себе там. Мені далеко до рекордсменів такого рівня, але в Україні наразі я в першості».
Автор: Богдан Мисюк
Comments are closed.