Під час епідемій хто чим бавиться. Можна дивитися фільми, грати в ігри, читати книжки, грішити і каятися. Можна, до прикладу, долати спокуси.
Учора здолав спокусу узагальнити те, що відбувається. Написав: «Вірус прискорює зміни світу. Вбиває минуле і залишає жити майбутнє». Відтак подумав й вирішив: занадто оптимістично. А ще – не враховує факту, що та цілісність, яку ми звикли називати «світом», вже давно, дуже давно, розпалася на кілька світів. А ті, у свою чергу, також порозпадалися на окремі кавалки реальності, пише Володимир Єшкілєв у Репортері.
Те, що окремо існують й майже не перетинаються «світ бідних» і «світ багатих», люди знають з часів фараонів. Тепер навіть дуже консервативні починають розуміти, що «світ молодих» і «світ старих» космічно віддалені один від одного. Епідемія лише унаочнила, підкреслила те, що сформувалося в останні десятиліття.
«Прикольний вірус. Санітар лісу», – сміється молода пара, спостерігаючи, як пенсіонери у саморобних масках шикуються у чергу «1-1,5» за хлібом. Й не факт, що це якесь «соборне майбутнє» сміється над «соборним минулим». Взагалі, не факт, що конкретне молоде тіло є носієм майбутнього як нового бачення, нового відчуття або нового усвідомлення світобудови.
Але це й не заперечує того факту, що при всіх можливих мудруваннях, молоде тіло за фактом залишається молодим тілом. Тобто тим фізичним носієм, завдяки якому певна свідомість переживе і цю епідемію, і наступні. Й буде визначати собою світ через кілька десятиліть. Тоді, коли згасне свідомість пенсіонерів, що стоять у черзі, нервово смикають свої мокрі маски та постійно порушують рекомендовану дистанцію.
Молоде тіло може бути чемним. Може слухняно сидіти на карантині, щоб не наразити дорогих батьків-дідів на небезпеку. Може доставляти продукти стареньким. Може робити ще багато усякого, що йде всупереч віковому егоїзмові. Але це, як здається, не впливає на дію вселенського механізму. Таємничого високого агрегату, що нині підносить «батіг Божий» над тією частиною людства, яка вийшла за межі тупої біологічної доцільності.
Як би там не було, але світ після епідемії зміниться. Й не лише помолодшає. Світ запам’ятає катастрофу старіючих націй, застиглих у комфортному безчассі Постмодерну. Світ отримає нову травму. Яку, серед іншого, можна описати як крах традиційних уявлень про безпеку й комунікацію.
Юваль Ной Харарі каже про перемогу страху за власне здоров’я над страхом втрати приватності. Можна сказати про перемогу страху взагалі. Про привид Санітару Лісу, що вийшов на стежки історії. Й про тих диктаторів, які тепер розповідатимуть народам, що тоталітарні режими краще захищають від Санітара, ніж демократія, яка дотанцювалася до ломбардського вірусомору.
У всіх тих травмованих реальностях, де живуть тепер люди, йде гарячкова переоцінка цінностей. Як і сто років тому, за часів Великої війни та «іспанки», ця переоцінка йтиме у два етапи. Спочатку всі злякаються й спростять свої вимоги до життя. А потім, коли спрощення набридне, усі почнуть шукати винного.
Й тим винним стане не привид Санітару. Привиди та їхні творці ніколи не стають винними. Усю вину покладуть на старіючі міфи старіючих націй, які оголосять міфами, що «вже не працюють». А ще плюнуть на глобального Великого Егоїста. Й створять міф про свіжого (або й не дуже) Захисника, що «устає на Сході».
Читайте «Репортер» у Telegram – лише якісні новини та цікаві статті у вашому телефоні
Comments are closed.