Коли цвітуть сакури

Наприкінці квітня – початку травня турфірми дружно пропонують екскурсії до Ужгорода. Вони знають що роблять, оскільки саме на цей період припадає цвітіння сакур, якими славиться місто.

Коли цвітуть сакури
Найбільше сакур чомусь – біля прокуратури

Тур коштує 170‑180 грн. Не так вже й дешево, але один раз можна дозволити собі «посакурити».

Далі Словаччина

До Ужгорода шлях не близький – десь 300 км. Із нашими дорогами їхати доведеться близько шести годин. Тому й вирушають туди зрання – о шостій. До Болехова автобус ледь плентається, об’їжджаючи ями. Проте від Стрия починається траса Київ-Чоп, де водій може нарешті натиснути на газ.

По дорозі можна здалека побачити Мукачівський замок, руїни вежі тамплієрів у Середньому та вражаючі гірські краєвиди перед Свалявою. Усе це вже на західному боці Карпат. Цікаво, що в Україні лише дві області не носять імен своїх обласних центрів – Закарпатська й Волинська. Гід постійно наголошує, що Закарпаття є українськими воротами (вікном, фірткою) у Європу. Дійсно, область межує аж з чотирма країнами: Польщею, Словаччиною, Угорщиною та Румунією. Мало того, одна з ужгородських вулиць веде до державного кордону зі Словаччиною та впирається прямо у КПП. Але нам за кордон не треба – ми приїхали дивитися на сакури та сам Ужгород.

Місто невелике. Населення – 116 тисяч, удвічі менше, ніж у Франківську. Своєю назвою завдячує річці Уж, яке ділить його навпіл – старе і нове місто. Усе найцікавіше знаходиться на правому березі – у старій частині.

Перша письмова згадка про Ужгород датована 1154 роком. Тоді арабський мандрівник Аль Ідрісі, виконуючи картографічне замовлення сицилійського короля Рожера ІІ, наніс на свою знамениту мапу місто Унгвар. Угорською «вар» це замок, а «Унг» – назва річки. Під таким іменем місто існувало століття, аж поки чехи в 1919 році не переклали назву на слов’янський варіант – Ужгород.

Замок чорних дроздів

Найпопулярнішим тутешнім туристичним об’єктом є Ужгородський замок. 369 років місто належало графам Другетам. Ці магнати часу не гаяли та відгрохали справжню перлину фортифікаційного мистецтва. Якщо більшість українських замків лежить у руїнах чи впевнено рухається в тому напрямі, то ужгородський може хоч зараз витримати тривалу облогу. Мало того, в замку працює Закарпатський краєзнавчий музей, де можна «загубитися» на дві години, роздивляючись цікаві експонати.

Але чомусь найбільше запам’ятались скульптури на замковому подвір’ї. Наприклад, бронзовий Геракл, який ладує важкою палицею Лернейську гідру. Його відлили як прикрасу мінерального джерела для курорту Ужок ще у 1842 року. Після занепаду курорту Геракл «переїхав» до Ужгорода.

Також привертає увагу бронзовий турул – птах, подібний на грифа. У природі турулів не існує – це міфічна істота, що з’являється у ключові моменти угорської історії. Вперше турул «засвітився» наприкінці ІХ століття, коли стародавні угри вирушили з Уралу на пошуки нової батьківщини. За легендою весь довгий шлях він летів попереду та вказував найкоротший шлях до Угорщини краще за GPS-навігатор.

Удруге міфічного птаха побачили 24 травня 1703 року. Тоді угорці підняли повстання проти австрійців. Перша битва відбулася біля села Вилок. На самому початку баталії у ватажка повстанців Ференца ІІ Ракоці з рук вибили шаблю. Беззбройного одразу ж оточили австрійці і повстання могло скінчитися у зародку, якби не турул, який дуже вчасно приніс Ракоці шаблю… У 1903 році на місці битви встановили обеліск із турулом, який тримав шаблю у дзьобі. Потім шаблю хтось поцупив, а турула перенесли до замку. Дехто з місцевих всерйоз вважає, що коли турул з’явиться втретє, то Закарпаття приєднають до Угорщини.

Ще туристам показують так звану «відьмачу яму». Тут їх ніби колись палили живцем. Насправді це залишки фундаментів церкви святого Юрія, де у 1646 році закарпатські православні прийняли унію з Римом і стали греко-католиками.

А над замковою брамою висічений родовий герб графів Другетів – чотири чорних дрозди. Гід жартував, що відома російська пісня з веселим текстом «Тихо в лесу, только не спят дрозды…» написана саме під час облоги ужгородського замку.

Дядя Коля живе у центрі

Біля замку розташований Закарпатський музей народної архітектури і побуту (аналог нашого скансену в Крилосі). Сюди звезли будинки з усього краю – українців, угорців, румун, а також школа, кузня, млин, корчма та дуже гарна дерев’яна церква ХVIII століття. Цікаво, що цей музей під відкритим небом стоїть на колишньому цвинтарі для священиків.

Метрів за двісті від замку протикає небо гострими шпилями кафедральний Хрестовоздвиженський собор. Ужгород є столицею Мукачівської єпархії УГКЦ, тому в храмі можна побачити єпископську кафедру (трон). Хоча більше вражає розпис плафона «Воздвиження Чесного животворящого Хреста», який у 1938 році зробив місцевий художник Йозеф Бокшай.

За храмом починається центр міста. Кілька вулиць перекриті для транспорту й повністю віддані пішоходам. У середмісті є ще римо-католицький костел і протестантська кірха, а на іншому березі Ужа видно православну Покровську церкву. Місто багатоконфесійне, мультиетнічне, й можна лише тішитися, що закарпатці навчилися уживатися мирно.

«Центровою» вулицею є Корзо. Тут містяться численні паби, кав’ярні й ресторанчики. Увагу туристів привертає оригінальна кована скульптура чоловіка у капелюсі, який завис на стіні будинку на півтораметровій висоті. Це знаменитий ліхтарник дядя Коля, він 40 років обслуговував усі ліхтарі Ужгорода. Кошти на пам’ятник дав мер міста Сергій Ратушняк. Правда, й висить дядя Коля саме на стіні будинку міського голови…

Вам треба до пінгвіна

Ми вже півдня бродимо Ужгородом, але сакур так і не побачили. На запитання, де ж їх цвіте найбільше, місцевий молодик відправляє нас до…пінгвіна. Виявляється, так тутешні називають пам’ятник Пушкіну на однойменній площі.

Найкоротший шлях туди – по Набережній Незалежності. Вона обсаджена липами, які утворюють найдовшу липову алею у Європі – 2.2 км. Через це Набережна потрапила у перелік «7 природних чудес Закарпаття». Липи висадили чехи у 1928 році. Кажуть, що в одній з лип поміщена капсула із посланням нащадкам, проте ніхто не знає, в якій саме.

Нарешті площа Пушкіна. Чому пінгвін – невідомо. Одразу пригадується анекдот, що якби не Дантес, то Пушкіну зараз було б 214 років.

Поблизу площі містяться такі солідні установи, як СБУ, прокуратура та відділення Нацбанку. Біля них і буяє рожевим цвітом японська вишня. За легендою у ХІХ столітті до Відня їхало японське посольство. Серед подарунків для Франца Йосифа було кілька саджанців сакур. Дипломати заночували у Мукачевому, де добряче хильнули місцевого вина. Вночі цигани повикрадали усі саджанці та під видом плодових дерев спихнули їх на ужгородському базарі. Через м’який клімат сакури тут прижилися та скоро «порозповзалися» по всьому місту.

Насправді сакури висадили ті самі чехи у 1923 році. Тоді вони активно забудовували Галагов – західну частину Ужгорода. Чеські інженери засипали притоку Малий Уж (тепер тут площа Пушкіна), поназводили конструктивістських будинків (оті всі СБУ з прокуратурами) та закупили у віденській оранжереї саджанці сакур. І за це їм, напевно, можна файно подякувати.