З життя одної синагоги

Нещодавно на вулиці Страчених, поблизу синагоги, відкрили готель «Під темплем». Багатьом іванофранківцям ця назва не зовсім зрозуміла. Дослівно «Темпль» перекладається як «Храм». Раніше так називали головні реформістські синагоги. За свою більш ніж сторічну історію франківський темпль пережив періоди і розквіту, і занепаду, і відродження.

Єврейські дисиденти

У другий половині ХІХ століття майже 60 % населення Станиславова становили євреї. Більшість із них гуртувалась навколо ортодоксів, які закликали максимально обмежувати контакти з іновірцями, не визнавали ніякої освіти, крім релігійної, вперто дотримувались усіх ритуалів та обмежень. Але була купка інтелігентів, яка кинула ортодоксам виклик. Лікарі, інженери, юристи – вони добре усвідомлювали, що без прийняття правил гри навколишнього світу дуже важко вибитись у люди. Інтелігенти виступали за право своїх дітей вчитись у німецьких і польських гімназіях, за носіння європейського одягу, участі у політичному житті імперії та навіть за право бути похованим у домовині (ортодокси ховали своїх небіжчиків у простирадлах). Ці передові євреї називали себе поступовцями.

Власної синагоги поступовці не мали і для релігійних свят щороку винаймали театральну залу. Нарешті у 1888 році вони об’єднались у «Товариство ізраїльської святині» та вирішили будувати власну божницю. Для збору коштів створили спеціальну фінкомісію, яка діставала всіх місцевих багатіїв вимогами підкинути грошей на будову. Значні внески зробили віце-бургомістр міста Артур Німгін, власник фабрики дріжджів Зігмунт Регенштрайф, господар кав’ярні «Уніон» Герман Бас і багато інших підприємців. У крамницях, бюро та вестибюлях житлових кам’яниць встановили 15 скриньок для пожертв. На сцені театру ставили благодійні спектаклі, випустили спеціальні лотерейні білети, які розповсюджували серед охочих, і навіть продавали молитовні місця у перших рядах. Проте, зусилля не принесли бажаного результату і врешті-решт довелося взяти позику на 24 роки у Міській касі ощадності, заклавши при цьому ще не існуючу синагогу.

На Рибній площі

На місце для майбутнього храму претендували три ділянки – площа Міцкевича, вулиця Липова та Рибна площа (там торгували рибопродуктами). Магістрат вважав, що райони Міцкевича та Липової будуть занадто фешенебельними та передав поступовцям смердючу Рибну площу. Щоправда, безкоштовно.

Отже, тепер громада мала землю і гроші. Настав час замов-ляти архітектора. Спочатку звернулись до місцевого будівни­чого Максиміліана Шльоса. Він
розробив проект храму, який мало чим поступався Ісаакієвському собору у Санкт-Петербурзі. Прочитавши кошторис, керівництво фінансового комітету схопилося за голову і передоручило замовлення іншому архітекторові.

Цим іншим виявився Віль-гельм Стясний. Він мешкав у Відні, був добре знайомий із кланом Ротшильдів, і навіть збудував для них родинний мавзолей. Крім того, в Європі його знали як автора синагог у Відні, Празі та Малачці у Словакії. Перед маститим будівничим поступовці висунули ряд вимог:

• кошторис мав бути не більшим за 50‑60 тис. злотих;
• пивницю не будувати;
• сидінь – від 300 до 320;
• загальна висота храму не мала перевищувати 14,5 м.

Майстер погодився на економ-варіант, у травні 1895‑го почали рити котлован. І тут на громадськість чекала несподіван-ка. Робітники відкопали камінь із церковнослов’янським написом про те, що його заклали 4 травня 1670 року під будівництво руської (тобто української) церкви Воскресіння. Цей дерев’яний храм завалився від старості у 1815 році, ділянка довго стояла пусткою, потім там торгували рибою, а далі магістрат подарував її поступовцям.

Близько 11 години ранку 20 червня 1895 року відбулось урочисте закладання чергового наріжного каменю. У нього помістили металеву капсулу із документом про заснування святині у польському та іврит варіантах. Цей камінь знаходиться між вестибюлем і молитовним залом.

Зірки та вежі

Роботи велися не дуже жваво – відчувався брак коштів. Фінансовий комітет навіть був змушений брати ще одну позику, аби покрити відсотки по попередній. Освятили синагогу 4 вересня 1899 року. Споруда була зведена в еклектично-мавританському стилі, мала чотири вежі із цибулястими куполами, які увінчували зірки Давида. Як пише історик Леон Штрайт, всередині відвідувачі побачили «велику простору молитовну залу, оточену балконом для жінок, який тримається на чотирьох колонах та надає святині гармонійного і поважного настрою. Біля східної стіни є альмемор (кафедра для проповідей і читання Тори), а на ньому стоїть вівтарна шафа. Тут також розміщені казальниця і пюпітр для кантора (соліста хору)».

Цікаво, що станиславівські євреї мали право винаймати сидіння на цілий рік, а ось «доїжджєючі» орендували місця лише на великі свята. Невдовзі обрали рабина. Ним став доктор Маркус Брауде, який надовго запам’ятав-ся вірянам запальними проповідями. Проте він виявився сіоністом, агітував за відродження єврейської нації та побудову власної держави. Цим Брауде відчутно дістав як австрійських урядовців, так і єврейську релігійну раду. Тож у 1907 році його чемно попросили піти геть.

Довший час поступовці взагалі не мали ніякого рабина, і вже із сумом згадували затятого Брауде. Достойного відшукали лише у 1922 році. Новий пастир звався Хоім-Годель Бертиш, був корінним станиславів-цем, за сумісництвом виконував обов’язки військового капелана і загинув у вересні 1939 року.

У 1927 році спонсори подарували храму фісгармонію (це такий маленький орган). Але проти неї рішуче виступив сам рабин, оскільки у синагогах музичні інструменти заборонені. Викидати інструмент на смітник пошкодували, тому дійшли компромісу. Грати на фісгармонії дозволили лише під час шлюбів і державних свят. А для цього найняли цілого професора музики – Зигмунда Гольдфарба.

Багатофункціональний храм

У 1930 році у Станиславові відкрили електростанцію. Одразу постало питання про електрифікацію синагоги, оскільки до того її освітлювали газовими жирандолями. За 3000 злотих замовлення взяла місцева фірма «Ватт», і в перший день празника Песах (2 квітня 1931 року) молитов-ний зал освітився електричними лампами.

Совіти, хоч і вважали релігію опіумом для народу, синагогу не чіпали – мали важливіші справи. А ось німці знищили усю місцеву громаду та підпалили храм. Споруда вигоріла всередині, але міцні стіни встояли.

У післявоєнний час у приміщенні колишнього храму влаштували склад. У 1954 році споруду передали медичному інститутові. Тоді ж зробили капремонт. Величезний молитовний зал залили бетонною стяжкою та зробили двоповерховим, вікна вгорі замурували, а чотири мінарети просто знищили. На другому поверсі облаштували лекційну аудиторію, а на першому розмістили спортзал. Багато сучасних поважних медиків згадують, як у молодості бігали на танці до колишньої синагоги.

У 1990 році почався процес передачі божниці місцевій єврейській громаді. Нові власники вирішили не ламати перекриття, і здали весь перший поверх в оренду під магазин будівельних товарів.

Молитовне приміщення нині розміщується на другому поверсі. Два роки тому там зробили ремонт. Нинішні євреї сповідують хасидизм, а колишніх поступовців у місті не залишилось.

…На запитання про відбудову старовинних веж синагоги, голов-ний рабин Івано-Франківська Мойше-Лейб Колесник з гумором відповідає, що у громади останнім часом грошей або немає, або немає зовсім.