1865 р. розпочалося будівництво залізничної колії Львів‑Чернівці. На її шляху був і Станиславів, тому виникло питання про будівництво вокзалу. Цікаво, що спочатку колія мала проходити через Тисменицю, але місцеві поміщики відмовилися продавати свої землі залізничній компанії. Натомість їхні станиславівські «колеги» щодо цього не вагалися…
Фахівців залізничної справи у місті не було, тому інженерно-технічний склад прибув з Австрії. Вони оселилися в районі нинішньої вулиці Київської – цей район і досі називають німецькою колонією.
Будівництво вокзалу завершили в 1866 р. Прізвище архітек-тора невідомо, але є версія, що ним міг бути Людвіг Вежбицький. Будинок спорудили у мавританському (арабському) стилі, він дещо нагадував східні палаци із казок. На пероні ще можна побачити чавунні опори навісу, на яких вибита дата – «1866». Отже цим стовпчикам уже 141 рік.
Перший потяг прибув 1 верес-ня 1866 року. То був «Львів‑Чер-нівці», який залишався тут 47 хвилин. На пероні його зустріли перші особи міста, оркестр, натовп городян. Гостей почастували сніданком, після чого потяг рушив до Коломиї. До речі, Станиславів приєднався до залізничного сполучення швидше, ніж Харків (1869) і Київ (1870).
У 1880 р. проїздом до Коломиї на нашому вокзалі зупинився цісар Австро-Угорської імперії Франц Йосиф І. Він оглянув приміщення колійового палацу, вислухав доклад бургомістра Ігнація Камінського та поїхав далі. Як писали тогочасні газети, цісар залишився задоволений.
У 1894 р. створюється Станиславівська дирекція залізниць, першим керівником якої став Людвіг Вежбицький. Для цієї установи збудували приміщення, нині – головний корпус медуніверситету.
13 січня 1897 року залізничний вокзал освітився електричними вогнями. На території станції було встановлено 50 дугових ламп на високих щоглах, а ще 60 ламп розташували у приміщенні вокзалу. Це був перший об’єкт міста, який перейшов з газового на електрич-не освітлення. Електрифікацію виконала відома німецька фірма «Сіменс і Гальске».
Розвиток залізниці змусив дирекцію модернізувати та розширити вокзал. Тому в 1904 році з Відня прибув архітектор Ернест Баудіш, який і очолив перебудову – в стилі модернового ренесансу. Протягом наступних двох років вокзал розширили, прибудувавши з обох боків дво‑ та триповерхові цоколі. Центральний корпус увінчали куполом, на верхівці якого стояла фігура крилатої богині (вона не пережила Другої світової війни). Ліворуч спорудили будинок пошти, а ще лівіше зробили тунельний залізничний переїзд. Після реконструкції довжина фасаду вокзалу становила 200 м.
Під час Першої світової війни, коли місто переходило з рук в руки, залізнична станція Станиславів продовжувала функціонувати. Лише наприкінці війни росіяни, що відступали, підпалили ліве крило вокзалу, яке частково вигоріло. Австрійці його відбудували – на відновлювальні роботи залучалися російські полонені.
В ніч на 1 листопада 1918 р. українські військові підрозділи без жодного пострілу зайняли вокзал. З 1 січня по 15 травня 1919 року уряд ЗУНР перебував у Станиславові, відповідно, на цей час вокзал мав статус столичного. 24 травня 1919 р.
поляки підняли повстання. Їм протидіяла сотня залізничників під командуванням Івана Сіяка, яка боронила вокзал протягом доби. За той час з міста евакуювали Державний секретаріат ЗУНР.
У червні 1923 р. відбувся масовий страйк залізничників, які вимагали підвищення зарплати. Тут варто додати, що тоді персонал залізниці складався переважно з поляків – українцю було дуже складно туди влаштуватись.
1 вересня 1939 року об 11:45 німецька авіація завдала повітряного удару по вокзалу та прилеглих спорудах. Були серйозно пошкоджені майстерні, повністю знищений залізничний переїзд у Хриплині.
За «перших совітів» та німецької окупації вокзал використовувався за прямим призначенням. Наприклад, з нього регулярно йшли ешелони, які перевозили євреїв до концтабора в Любліні. Цікаво, що в 1941‑44 роках один із залів очікування призначався виключно для німців.
Старожили розповідають, що влітку 1943 року над палацом з’явилось якесь не бачене досі небесне тіло, що світилось (тепер їх називають НЛО). Воно декілька хвилин висіло над приміщенням, а потім плавно рушило вздовж колії у напрямку рампи та нафтобази, де і зникло.
При відступі німці намагались підірвати вокзал. У підвалах заклали вибухівку та проклали підривні дроти. Від місцевих мешканців про це стало відомо старшому лейтенанту Сімакову, який зі своєю ротою пробився до вокзалу, запобіг диверсії, але загинув у бою. У 1945 р. йому було посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Також при цьому штурмі загинули солдати Корнацький та Степаненко. Наступного дня їх поховали працівники локомотиворемонтного заводу. Йдучи пішохідним мостом над коліями, можна побачити їхню могилу та вічний вогонь.
Після війни вокзал швидко відновили. Тепер з пересадками можна було потрапити у найвіддаленіші куточки СРСР. Наприклад, до Владивостока, куди потяг ішов десять діб. У 1960‑х рр. звели п’ятиповерхові будинки навпроти вокзалу, які завершили формування Привокзальної площі.
У 1970‑х роках паровози замінюють на тепловози. Щоб увіковіч-нити пам’ять про цих невтомних сталевих працівників, паровоз марки 9П-470 в 1981 році встановили на території локомотиворемонтного заводу, що за вокзалом. На початку 1990‑х, під час економічної кризи та гострої нестачі палива, керівництво залізниці приймає рішення розконсервувати частину паровозів і використовувати їх як маневрові.
У 1999 році провели останню реставрацію колійового палацу та прилеглих будинків. Оздоблювальні роботи виконували 550 робітників у три зміни. Тоді відновили стару позолоту барельєфів, відмили велику люстру, виклали плиткою площу перед будівлею.
На відкритті оновленого вокзалу був тодішній президент Леонід Кучма. Але й без нього ці стіни бачили багато видатних людей: Миколу Лисенка, Михайла Грушевського, Івана Франка, Соломію Крушельницьку, Юзефа Пілсуд-ського, Симона Петлюру, Олексан-дра Керенського та Володимира Винниченка.
Такий він, франківський вокзал – давно стоїть, багато бачив. Справжня історично-культурна пам’ятка.
Comments are closed.