Без категорії

Станиславів. Окупація

Google+ Pinterest LinkedIn Tumblr

Іван Бондарев, Олег Гречаник
 
Перші совіти протримались неповних два роки, але за цей час встигли зробити (і наробити) багато. Якщо не бути упередженим і розглядати історію не лише у чорно-білих кольорах, то вимальовується така картина. Більшовики позакривали гімназії, але відкрили школи, націоналізували банки, промисловість, але розширили підприємства та створили нові робочі місця, розпочали репресії, але запровадили безкоштовне медобслуговування, депортували людей до Сибіру, але будували дитячі садочки, почали гоніння на церкву, натомість відкрили вчительський інститут.

У першу чергу під репресії потрапили поляки, які мали відношення до попередньої влади. Потім настала черга українців, більшість яких були членами або симпатиками ОУН. А ось німцям «пощастило». За міжурядовою домовленістю їх посадили в ешелони та вивезли до «фатерланду» у грудні 1939 року. Лише небагатьом з них вдалося майже за безцінь продати рухоме майно. Місто втратило одну із невеликих, але впливових громад, які багато років були реальними творцями історії Станиславова. Після них залишився цілий район, знаний як «німецька колонія», та багато цікавих будинків, які й досі пам’ятають своїх перших власників.

Зрозуміло, що, маючи стільки важливих справ, совіти не мали часу випускати листівки. Проте вони швидко знайшли вихід. На старих поштівках, які були вилучені з продажу, замальовувалась польська назва та ставилась нова ціна. (1)

Незабаром совітів змінили німці. Нова влада розпочалась із масового перейменування вулиць. Спочатку домінували «арійські» мотиви — колишні польські назви замінювали на німецькі. Тоді в місті з’явилися: вулиця Адольфа Гітлера, Герінгштрассе, плац Хорста Весселя, вулиця СС та багато інших оригінальних назв. А через місяць прокотилась друга хвиля перейменувань, яку сміливо можна назвати «українською». Виявляється, що вулиці Петлюри, Мазепи, Драгоманова, Грушевського, генерала Тарнавського існували тут задовго до початку 1990‑х років.

Отже з приходом німців українське населення Станиславова почувалось більш-менш вільно, а ось для євреїв (які становили більшість у місті) почались страшні часи. Нацисти влаштували для юдеїв гетто, межи якого окреслюють сучасні вулиці Галицька та Короля Данила. Без спеціальної перепуст-ки єврею було суворо заборонено виходити у місто. Неодноразово проводились масові розстріли, наймасштабніший з яких відбувся 12 жовтня 1941 року. Тоді, в районі сучасного міського озера, стратили близько 10 тисяч осіб. Як не прикро це визнавати, але актив-ну роль у знищенні євреїв брала місцева українська поліція. Також «відзначились» фольксдойчі — етнічні німці, які народились у Станиславові і добре знали місцевих євреїв. За різними підрахунками у станиславівському гетто було знищено близько 100 000 юдеїв з міста та області. Гетто було ліквідовано 23 лютого 1943 року, а Станиславів проголошено «юденфрай» — містом, вільним від євреїв. Так місто втратило найбільшу та найорганізованішу спільноту, в руках якої протягом століть була зосереджена найвагоміша міська інфраструктура, бізнес, впливові засоби керування.

Німим свідком страшної епохи є листівка тих часів із головною артерією ліквідованого гетто — вулицею Бельведерською. Достатньо одного погляду на фото, аби зрозуміти — живих там не залишилось. (2)

Від німців страждали й інші національні громади міста. Проводились розстріли поляків та українців. Найголосніша розправа над українськими патріотами відбулась 17 листопада 1943 року під стінами синагоги. Тоді фашисти розстріляли 27 чоловік. Тепер це вулиця Страчених.

Проте фашисти воювали не лише із живими. За роки окупації зносились цілі квартали будинків, які не подобались новим господарям. Для цього використовувалася дармова робоча сила з євреїв гетто. Можна уявити собі почуття цих людей, які власними руками знищували своє колишнє житло. Так була розчищена привокзальна площа і єврейський квартал перед ратушею (яку німці також намагались підірвати). На листівці зображений квартал по вулиці Гославського, також знесений німцями. Тепер тут скверик позаду медакадемії. (3)

Не пощастило і пам’ятнику в парку, що був присвячений 500‑річчю Грюнвальдської перемоги. Нащадки тевтонських лицарів не могли спокійно дивитись на символ своєї поразки і тому 1942 року обеліск злетів у повітря.

Щоправда, траплялись під час окупації і світлі моменти. Ще у 1933 році місцевий художник Михайло Зорій переміг у конкурсі проектів надгробного пам`ятника визначному українському композиторові і диригенту Денису Січинському. Збір коштів українською громадою дещо затягнувся і тому урочисте відкриття пам’ятника відбулось 23 травня 1943 року на міському цвинтарі. Одночасно з цією подією була видана листівка з видом монумента, котра розповсюджувалася з метою збору коштів на стипендійний фонд імені Січинського. (4)

Як не дивно, але німці встиг-ли випустити серію листівок із видами Станиславова. Оскільки під час окупації нових об’єктів не зводили, то на поштівках були об’єкти вже добрі знайомі нам по австрійському і польському періодах. На цих поштових картках не вказано ні видавництва, ні місця друку — лише поштовий штемпель із датою «1942». Слід відзначити, що німецькі поштів-ки, м’яко кажучи, не вражали особливою оригінальністю, а друкарська якість взагалі була посередньою. (5)

Вдосконалити свою поліграфічну майстерність німцям не дали підрозділи Червоної армії, які звільнили місто 27 липня 1944 року. Але то був вже не той Станиславів, який зустрів червоноармійців у вересні 1939‑го. У ньому вже не було німців та євреїв. Незабаром депортували й поляків. У нову епоху місто вступало моноетнічним.

Листівки з колекції Олега Гречаника

Донат
Читайте «Репортер» у  Telegram та Instagram  – лише якісні новини та цікаві статті у вашому телефоні
 

Comments are closed.