Іван Бондарев
 
Як не крути, а більшість чоловіків улітку втамовують спрагу пивом. Сьогодні в Івано-Франківську його презентують відомі марки: «Оболонь», «Чернігівське», «Львівське», «Балтика» та навіть, пробачте, «Козел». А де ж станиславівське пиво, історія якого налічує не одну сотню років?

Від Андрія

У Галичині пиво відоме з ХIV століття. Вже у 1370 р. у Львові працювали три пивовари, а на початку наступного століття їх було одинадцять. Тоді ж вони об’єднались у цех, на гербі якого зображено жбан та два келихи. В 1527 р. Львів повністю вигорів після пожежі, яка почалась у броварні францисканців. Отже, якщо Станиславів «гордиться» Мармулядовою пожежею, то Львів «пишається» Пивною.

Не пас задніх щодо пива і Станиславів. У привілеї Андрія Потоцького від 7 травня 1662 року про надання місту Магдебурзького права є такі рядки: «На передмісті дозволяю будувати броварні, солодовні, винниці, фільварки, на що кожному будуть виділені ділянки. Даю свободи на сівбу, городи, поля, всяку торгівлю, шинки, варіння пива, ситіння меду, гнання горілки, продаж їх та інших речей…». Цим же привілеєм затверджувався податок – «від варіння пива з мірою – п’ять злотих».

Є цікава легенда, як у давнину перевіряли якість пива. На дерев’яну лавку виливали відро напою, після чого туди сідав член магістрату у шкіряних штанах. Через п’ять хвилин він вставав, і якщо його дупа прилипала до лавки, або з тріском від неї відривалась, то пиво вважалось добрим. Якщо ж чиновник підіймався легко, то це свідчило, що пиво розбавлене. Магістрати намагались боротись з отим злом. Наприклад, вони значно дешевше продавали ліцензії на виготовлення пляшкового пива, яке, на відміну від розливного, складніше було розбавити.

Єдина пам’ятка

У XVIII столітті в Станиславові з’являється справжній пивзавод. Його збудували у 1767 р. і складався він із двох цехів – солодового і варного. У підвалах останнього відбувалось доброжування пива. Ім’я першого власника заводу невідоме. У ХІХ столітті виробництво потрапляє до рук родини Седельмайєрів. Підприємливі власники неподалік відкрили ресторан, у якому можна було скуштувати пиво їхнього виробництва. Згодом вулицю, на якій стояли ресторан і броварня, стали називати Седельмайєрівською – ми всі її добре знаємо як Новгородську.

Треба зауважити, що будівля нашого заводу була найстарішою в Україні серед аналогічних під-приємств. Станиславів навіть випередив Львів. Хоча офіційною датою заснуванні львівської броварні вважається 1715 рік, найдавніші цехи, що дійшли до нас, зведені у першій половині ХІХ століття. Недарма Станиславівський пивзавод було визнано єдиною в Україні пам’яткою промислової архітектури національного значення і навіть присвоєно Державний охоронний номер 1137. Який, щоправда, не допоміг…

Але згаданий завод був не єдиним у місті. Так, М. Грибович у своїй «Історії окружного міста Станиславова в Галичині» пише, що у 1847 році в місті діяло аж чотири бровар-ні. Кварта (близько одного літра) пива коштувала тоді сім крейцерів. Наймит з фільварку за день заробляв на дві кварти пива.

За статистикою, у 1853 р. 261 підприємець сплачував податки з торгівлі горілкою та пивом (для порівняння, кавою торгували лише п’ять). Поступово потужні виробництва витіснили з ринку дрібних конкурентів. Так, у 1886 р.

у Станиславівському повіті існує лише дві броварні – пана Седельмайєра у місті та ще одна в Пасічній. Разом вони виробляли 12 208 відер пива на рік та сплачували податки на суму 22 283 злотих 94 центи.

На початку ХХ століття станиславівське пиво було вже добре відоме по всій Галичині і навіть конкурувало зі львівським.

Гуцульське пляшкове

З приходом «совітів» завод продовжував працювати. Станиславівці, а пізніше іванофранківці пили такі сорти: Станіславське, Гуцульське, Донецьке, Жигулівське, Львівське, Московське та інші. Відпускались вони у скляних пляшках та на розлив. Ціна коливалась від 22 до 35 копійок без вартості посуду. Нагадаю, що сама пляшка коштувала десь 12 копійок. Як стверджують старожили, якість франківського пива була так собі.

Вже за часів незалежності, відзначивши 230‑ту річницю, завод збанкрутував. Приміщення викупила фірма «Гаразд Україна», яка зобов’язалась до 2009 р. відновити пам’ятку архітектури. У середині мали постати кафе, музей пивоваріння та міні-броварня, де б на очах туристів варили пиво «Станіславське». Проте на практиці відбулося банальне знесення варного цеху та зведення нової споруди, яка досі не завершена.

Втім, незважаючи на старання влади, традиції пивоваріння в Івано-Франківську не вмерли. Сьогодні у місті є дві комерційні фірми, які займаються випуском власного пінного продукту. Це – броварня «Ягер-ІФ» на Галицькій та ресторан «Баварія» біля міського озера. На відміну від пляшкового пастеризованого пива продукція франківських броварів має термін придатності лише 12 діб, а це означає, що в ньому відсутні консерванти. До трьох класичних складників тепер додають пивні дріжджі для набуття непов-торного смаку.

…Коли будете коштувати справжнє франківське пиво, пам’ятайте, що воно має 347‑річну історію.

Автор дякує працівникам ресторану «Баварія» за допомогу у створенні матеріалу.

До теми

Пивні століття

У стародавньому Єгипті пиво не варили, а квасили – напій був продуктом бродіння пшениці у воді. Сучасний шанувальник пінного напою навіть не став би пробувати те пиво, бо воно було мутним, теплим, слабоалкогольним і нагадувало бражку. До того ж його доводилось пити через соломинку, щоб у шлунок не потрапили зерна пшениці, полова та інше сміття.

Шалену популярність пиво здобуло у Месопотамії (столиця – Вавилон). Там уже пивоварами опікувалася ціла богиня Нінкасі, на її честь складали навіть гімни – десь після п’ятого кухля. А вавилонський цар Хурапі видав окремий закон, за яким заборонялося розбавлення вже готового пива водою. Кара за порушення була оригінальною – винного пивовара топили у діжці з продуктом власного виробництва.

Стародавнє пиво мало один серйозний недолік – швидко псувалося. Десь у середньовіччі німці здогадались: якщо у пиво додати хміль, то воно довше зберігається. Вважають, що першим до цього допетрав король германського племені белгов Гамбрінус, який і нині є покровителем пивоварів Європи. З того часу майже тисячу років головні компоненти пива не мінялись, це – хміль, ячмінь і вода. Саме такий склад затвердив баварський герцог Вільгельм у «Законі про чистоту пива» в 1516 році.