Разом із більшовиками до міста прийшли товариші Ленін, Сталін, Будьонний, Чапаєв, Жуков, Дзержинський і пан Карл Маркс. Щоправда, то були не живі люди, а нові назви вулиць. І якщо вулицю Сталіна у 1961 році перейменували на Шевченка, то решта зберегли свої назви аж до розвалу СРСР.
З’явилися не тільки нові вулиці, але й нові мешканці. Станіслав був закритим містом. Це обумовлювалось розташуванням тут штабу 38 армії та ще близько 20 військових частин. Офіцери, які після звільнення залишилися тут разом із родинами, поклали початок нової міської громади – російської. Невдовзі цю етнічну групу посилили технічні спеціалісти, які масово хлинули до Станіслава на відновлення промислових об’єктів. Справи дійшли до того, що у телефонному довідникові за 1988 рік найпоширенішим було горде слов’янське прізвище Іванов (згадувалося 64 рази). Проте панівною верствою населення залишались українці.
Незважаючи на те, що Станіслав вже з липня 1944‑го був радянським, перші листівки нова влада почала випускати лише з 1957 року. Вони були чорно-білими, виготовлялися фотографічним способом та мали досить скромні наклади – 2‑5 тисяч.
Першою ластівкою стала поштівка із зображенням готелю «Карпати». Сучасним франків-цям цей заклад добре відомий як ресторан «Садко». Цей вибір не був випадковим. Тоді у парку напроти щорічно проводились сільськогосподарські виставки. Тому для відпочинку трудящих у 1954 році спорудили готель. То був один із перших об’єктів, збудованих у місті за радянської влади. (1)
Кінець 1950‑х ознаменувався масовим будівництвом доступного житла. Ці чотири, а пізніше п’яти і більше поверхові будинки в народі одразу охрестили «хрущовками». Квартири там були невеликими, з низькими стелями, маленькими кухнями, ще меншими коридорами та чавунною сантехнікою. Але мешканці Станіслава вважали за щастя отримати таке житло, яке вигідно відрізнялось від кімнат у комуналці чи місця в гуртожит-ку. Пройшло якихось півстоліття і тепер більшість власників «хрущовок» плекають надії позбутися їх та переїхати до квартир з покращеним плануванням.
У 1960‑х найбільш інтенсив-но забудовували вулицю Московську (Бельведерська). Дехто навіть називав її «Станіславськими Черьомушками» – за аналогією з московським спальним районом. Можливо, радянські керівники десь там у душі знали, що усі ті «хрущовки» архітектурно та естетич-
но убогі. Тому до нас дійшла лише одна листівка із зображенням цих «будинків майбутнього».
Ще однією гордістю «батьків міста» був аеропорт. І хоча летовище заснували поляки, саме за часів Союзу стали відбуватися регулярні пасажирські рейси. Перший безпосадковий переліт «Станіслав‑Москва» відбувся в 1959 році. Причому вилетіти зі Станіслава можна було не лише літаком, але й вертольотом. У 1961 році звели нове приміщення аеровокзалу, яке можна побачити на поштівці. (4)
У 1962 році місто стає Івано-Франківськом. Старий добрий трьохсотрічний Станіслав залишив-
ся в історії, а його юний правонаступник одразу розвинув бурхливу діяльність. Протягом наступних 20 років у місті з’явилися промислові гіганти: арматурний і фурнітур-ний заводи, швейна фабрика, «Позитрон», радіозавод, інші. Тоді вперше промислові об’єкти міста відобразили у сувенірних комплектах листівок. Зрозуміло, що тодішні керівники хотіли похвалитись здобутками. Але скажіть, чи поїде звичайний турист Франківська, щоб побачити, наприклад, «Промприлад» і сфотографуватися на фоні заводського КПП? Утім жоден комплект листівок не обходився без об’єктів індустрії. Яскравий приклад – листівка із зображенням фурнітурного заводу імені 50‑річчя СРСР. (3)
У 1977 році в івано-франківській філокартії був встановлений рекорд, який не побили й досі. Тоді видавництво «Радянська Україна» випустило поштівку із астрономічним накладом у 225 тисяч примірників. Вистачило б усім мешканцям міста (150 тисяч) та ще й залишилося би. На листівці можна побачити пам’ятник Леніну перед готелем «Україна» та панораму вулиці Радянської від Будинку художника. Всі ці об’єкти були збудовані за СРСР та становили так званий «новий центр».
Проте, незважаючи на певні перемоги, радянська епоха добігала кінця. Остання «комуністич-на» листівка побачила світ у 1991 році. (2) На ній височіє дев’ятиповерхова споруда міського вузла зв’язку, прикрашена гербом СРСР. На передньому плані – головний фонтан. Вище можна побачити технікум фізичної культури. Він тут не просто так. Тоді постійно (і небезпідставно) підкреслювалися успіхи на ниві освіти. Зображення медичного, педагогічного, інституту нафти і газу та технікуму радянської торгівлі доволі часто зустрічаються у комплектах листівок та путівниках тієї пори.
І нарешті, на листівці зображена ратуша. Цей незмінний символ міста комуністи поважали і розповсюджували. Загалом із ратушею випустили щонайменше 19 різновидів листівок, сумарний наклад яких становив близько 1,4 млн. примірників.
Але такі пишні тиражі канули у небуття разом із радянською імперією. Доба незалежної України виявилася значно скромнішою. Проте – незрівнянно цікавішою…
Автор дякує Галині Горбань за допомогу з ілюстративним матеріалом.
Comments are closed.